10 червня 2014 року № 810/2849/14
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Колеснікової І.С., при секретарі судового засідання Гололобові В.Ю. та представниках сторін
від позивача: ОСОБА_1,
від відповідача: Савчук Г.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
доІрпінського міжрайонного управління ГУ Держсанепідслужби у Київській області
прозобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Ірпінського міжрайонного управління ГУ Держсанепідслужби у Київській області (надалі - відповідач) про зобов'язання відповідача провести заміри електромагнітного випромінювання за адресою: АДРЕСА_1 та надати відповідний висновок.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що на відстані п'яти метрів від його будинку розташовано вежу із встановленим потужним ретрансляційним приладом, схожим на передавача мобільного зв'язку. З метою встановлення ризику для життя людини позивач звернувся до відповідача з проханням перевірити законність підстав розміщення джерела електромагнітного випромінювання коло будинку АДРЕСА_1 та заміри електромагнітного випромінювання за вказаною адресою. Проте, позивач вважає рішення про відмову у проведенні замірів електромагнітного випромінювання таким, що прийнято безпідставно, оскільки відповідачем під час його прийняття не враховано нормативно-правові акти щодо повноважень Держсанепідслужби, зокрема, Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд та не забезпечено належної реалізації державної політики у сфері санітарного та епідеміологічного благополуччя. Відтак, на думку позивача, прийняте відповідачем рішення про відмову у проведенні замірів є таким, що порушує його право на безпечну життєдіяльність, а тому позивач звернувся до суду із даним позовом.
Позивач у судовому засіданні 10.06.2014 позовні вимоги підтримав та просив суд позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.
Відповідачем позов не визнано, заперечення надано суду у письмовій формі. В обґрунтування заперечень відповідачем зазначено, що позивач не звертався до Ірпінського міжрайонного управління ГУ Держсанепідслужби у Київській області із заявою з проханням провести заміри електромагнітного випромінювання за адресою: АДРЕСА_1. Натомість, від позивача було отримано заяву з проханням провести перевірку законності розміщення джерела електромагнітного випромінювання, за результатами розгляду якої його було проінформовано, що для належного проведення перевірки необхідно надати додаткові відомості про суб'єкта перевірки та предмет перевірки. Водночас, відповідачем зауважено, що проведення лабораторних випробувань та інструментальних досліджень відноситься до повноважень державних установ - Лабораторних центрів Державної санітарно-епідеміологічної служби. Відтак, на думку відповідача, позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки відповідач діяв у межах повноважень, наданих їм законами України та підзаконними нормативно-правовими актами та жодним чином не порушував прав позивача.
Представник відповідача у судовому засіданні 10.06.2014 заперечував проти позову та просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Як то встановлено судом, спірні правовідносини виникли між сторонами внаслідок висунутої вимоги позивача щодо проведення замірів електромагнітного випромінювання за адресою: АДРЕСА_1 та надання відповідного висновку.
Між тим, позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення замірів електромагнітного випромінювання, а тому звернувся до суду із даним позовом.
З метою встановлення всіх обставин справи судом було витребувано звернення позивача до Ірпінського міжрайонного управління ГУ Держсанепідслужби у Київській області від 24.03.2014 (а.с.26).
Так, зі змісту на даної заяви вбачається, що 24.03.2014 позивач звернувся до відповідача із проханням провести у присутності позивача перевірку законності розміщення джерела електромагнітного випромінювання за адресою: АДРЕСА_1.
За результатами розгляду заяви позивача щодо проведення перевірки відповідачем було надано відповідь із посиланням на статтю 6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», згідно якої перевірка за зверненнями фізичних та юридичних осіб про порушення суб'єктом господарювання вимог законодавства здійснюється тільки за наявності згоди центрального органу виконавчої влади на її проведення, для отримання якого необхідно вказати суб'єкта господарювання, його адресу та предмет перевірки. Тому позивачеві було запропоновано надати додаткову інформацію, необхідну для отримання згоди на проведення позапланової перевірки. Також позивача повідомлено про відсутність відомостей щодо отримання санітарного паспорту та розміщення радіотехнічного об'єкту за вказаною ним адресою, про що позивача було повідомлено листом від 27.03.2014 №02.1-08-1266.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні регулює Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24.02.1994 року № 4004-ХІІ.
Згідно вимог статті 31 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 № 4004-XII Державна санітарно-епідеміологічна служба України є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення. На центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, покладаються функції з державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідних територіях, транспорті. На установи, заклади, частини і підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби інших державних органів, зазначених у частині першій цієї статті, покладаються функції з державного санітарно-епідеміологічного нагляду на підпорядкованих їм територіях, об'єктах, у частинах і підрозділах.
Відповідно до статті 33 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» основними напрямами діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби є: здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду.
За приписами статті 39 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» державний санітарно-епідеміологічний нагляд - це діяльність органів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників.
Основними завданнями цієї діяльності є: нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів; нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробці та контроль за виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я населення; нагляд за дотриманням санітарного законодавства; проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи, гігієнічної регламентації небезпечних факторів і видача дозволів на їх використання.
Між тим, за приписами статті 34 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 № 4004-XII, взаємодія, а також розмежування сфер діяльності, повноважень і відповідальності між органами державної санітарно-епідеміологічної служби та іншими уповноваженими законом органами, що здійснюють державний нагляд і контроль, забезпечується відповідно до нормативно-правових актів, що визначають їх компетенцію.
З аналізу вищевказаних норм права вбачається, що Державна санітарно-епідеміологічна служба України складається із ряду установ, організацій та служб, які мають спільну мету, проте наділені різними повноваженнями.
Як то зауважено відповідачем, проведення лабораторних випробувань та інструментальних досліджень відноситься до повноважень державних установ - лабораторних центрів Державної санітарно-епідеміологічної служби і не відноситься до компетенції відповідача.
Проте, позивач вважає такі твердження відповідача протиправними та наголошує на тому, що відповідач мав всі правові підставі провести відповідні дослідження та надати висновок.
Дослідивши наведені сторонами доводи суд вважає дану позицію позивача помилковою з огляду на таке.
Відповідно до затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 400/2011 «Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України», Державна санітарно-епідеміологічна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України-Міністра охорони здоров'я. Державна санітарно-епідеміологічна служба України входить до системи органів виконавчої влади у галузі охорони здоров'я та утворюється для забезпечення реалізації державної політики у сфері санітарного та епідеміологічного благополуччя населення.
Постановою Кабінету міністрів України від 14.11.2012 № 1050 «Деякі питання Державної санітарно-епідеміологічної служби» зобов'язано Міністерство охорони здоров'я разом з Державною санітарно-епідеміологічною службою вирішити питання щодо утворення в установленому порядку державних установ Державної санітарно-епідеміологічної служби для проведення лабораторних випробувань та інструментальних досліджень із загальною чисельністю працівників не більш як 22098 осіб.
На виконання постанови Кабінету міністрів України від 14.11.2012 № 1050 «Деякі питання Державної санітарно-епідеміологічної служби» було створено відповідні лабораторні відділи, зокрема, Ірпінський міжрайонний відділ лабораторних досліджень Державної установи «Київський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України».
Згідно положення Ірпінського міжрайонного відділу лабораторних досліджень, затвердженого в.о. директора «Київський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» наказом № 10-5 від 20.02.2013, відділ є структурним підрозділом Державної установи «Київський обласний лабораторний центр Держсанепідемслужби України» та не є юридичною особою (а.с.36-42).
Пунктом 1.7 Положення передбачено, що відділ виконує функції з проведення лабораторних та інструментальних досліджень і випробувань у сфері санітарного то епідеміологічного благополуччя населення на території Бородянського району, м. Ірпінь та м. Буча.
Основними видами діяльності відділу є, зокрема: мікробіологічні, паразитологічні, санітарно-гігієнічні, фізичні, радіологічні та інші дослідження щодо безпеки факторів, що можуть небезпечно впливати на стан здоров'я людини в довкіллі, будівлях, спорудах на територіях, в сировині, продукції на виробничих об'єктах, у питній воді, ґрунті, повітрі, біоматеріалі, а також діагностичні дослідження (розділ 3 Положення).
Відтак, судом встановлено, що саме до повноважень Ірпінського міжрайонного відділу лабораторних досліджень належить питання проведення лабораторних досліджень щодо безпеки факторів, які можуть небезпечно впливати на стан здоров'я людини.
Доказів звернення позивача до Ірпінського міжрайонного відділу лабораторних досліджень із проханням провести заміри електромагнітного випромінювання матеріали справи не містять.
Разом із тим суд звертає увагу на таке.
Статтею 104 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.
Згідно Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року №6-зп "Щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України" частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважають, що ці рішення, дія чи бездіяльність порушують їхні права і свободи або перешкоджають здійсненню цих прав і свобод, а тому потребують правового захисту в суді.
З викладеної правової позиції Конституційного Суду України випливає, що умовою для звернення особи до суду з позовом щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є наявність у позивача переконання в порушенні його прав або свобод чи в існуванні перешкод у здійсненні цих прав.
Якщо особа вважає, що її суб'єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізованим належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов'язок, така особа має право звернутися за судовим захистом.
Отже, судовому захисту в адміністративних судах підлягають порушені права, свободи та законні інтереси особи в публічно-правових відносинах. При цьому визначальним для вирішення питання про обґрунтованість вимог особи у розв'язанні публічно-правового спору є встановлення факту порушення відповідних прав, свобод чи інтересів такої особи.
При цьому позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, а обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
За приписами Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
З огляду на вищевикладене у спірних правовідносинах підлягає встановленню факт, чи мало місце порушення прав позивача з боку відповідача щодо непроведення замірів електромагнітного випромінювання за адресою: АДРЕСА_1 та ненадання відповідного висновку.
Як вже встановлено судом, позивач не звертався до відповідача із вимогою провести заміри електромагнітного випромінювання за адресою: АДРЕСА_1 та надати відповідний висновок. Наявне у матеріалах справи звернення від 24.03.2014 стосується лише проведення перевірки з питань законності розміщення джерела електромагнітного випромінювання. При цьому, позивачем не оспорюється відмова позивача у проведенні такої перевірки.
Відтак, у ході судового розгляду справи позивачем не доведено того факту, що дії щодо непроведення відповідного дослідження та ненадання висновку мали місце та вчинені посадовими особами відповідача.
Крім того, судом враховується й відсутність повноважень у Ірпінського міжрайонного управління ГУ Держсанепідслужби у Київській області щодо проведення досліджень електромагнітного випромінювання.
Законодавчими актами чітко передбачено, що відповідні дослідження проводяться відділами лабораторних досліджень, які створено згідно Постанови Кабінету міністрів України від 14.11.2012 № 1050 «Деякі питання Державної санітарно-епідеміологічної служби».
При цьому, суд не має повноважень покладати певні обов'язки на органи державної влади, які не передбачені відповідними законодавчими актами та не відносяться до їх компетенції, оскільки це суперечить основному Закону, а саме статті 19 Конституції України, якою встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Водночас, суд зауважує, що позивач не позбавлений права звернутися із вимогою про проведення замірів електромагнітного випромінювання, з урахуванням обставин, встановлених даним судовим рішенням, у порядку та спосіб, встановлений законодавством.
З урахуванням вищевикладеного вимоги, заявлені позивачем до відповідача про зобов'язання провести заміри електромагнітного випромінювання за адресою: АДРЕСА_1 та надати відповідний висновок, не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано суду належних, конкретизованих, об'єктивних доказів, які б підтверджували факт порушення його прав, свобод та інтересів саме діями, рішеннями або бездіяльністю безпосередньо відповідача.
Суд зазначає, що задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. Втім, судом не встановлено факту наявності порушеного права позивача у даних правовідносинах.
Оскільки спір вирішено на користь суб'єкта владних повноважень, звільненого від сплати судового збору, а також за відсутності його витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати (судовий збір) стягненню з позивача не підлягають.
Керуючись статтями 11, 14, 69, 70, 71, 128, 157-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити у задоволенні позовних вимог.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя Колеснікова І.С.
Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови - 12 червня 2014 р.