ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 910/7244/14 03.06.14
За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод»
До1. Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» 2. Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»
Провизнання недійсним договору
Суддя Домнічева І.О.
Представники:
від позивача: не з'явились;
від відповідача-1: не з'явились;
від відповідача-2: Винник О.П. - за довіреністю.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод» звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до 1. Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» та 2. Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання договору недійсним.
Ухвалою від 18.04.2014 р. порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 13.05.2014 р.
13.05.2014 р. від відповідача-2 через відділ діловодства суду надійшов відзив на позов.
Ухвалою від 13.05.2014 р. розгляд справи відкладено на 03.06.2014 р.
В призначене судове засідання представники позивача та відповідача-1 вдруге не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили.
За таких обставин справа розглядається за наявними в ній матеріалами відповідно до статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
В судовому засіданні 03.06.2014 р. було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
При розгляді матеріалів справи встановлено, що:
27 травня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк» (відповідач-1) та позивачем був укладений кредитний договір № 13/046/2007-КЛТ.
Відповідно до умов даного договору, відповідач-1 надав позивачеві кредит.
27 вересня 2013 р. між відповідачем-1, як Продавцем, та відповідачем-2, як Покупцем, було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги.
Відповідно до умов вказаного договору, відповідач-1 (Продавець) продав, а відповідач-2 (Покупець) купив право вимоги до позичальників за кредитними договорами або Особами, які надали забезпечення, або будь-якими іншими особами, в тому числі і за кредитним договором № 13/046/2007-КЛТ.
Обґрунтовую свою позовну заяву, позивач вказує на те, що відповідачами не було повідомлено позивача про укладення вищевказаного договору купівлі-продажу і ця обставина, як на думку позивача, є підставою для визнання договору купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013 р. недійсним, оскільки:
- згідно частини 1 статті 515 Цивільного кодексу України заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора;
- відповідно до частини 2 статті 516 Цивільного кодексу України, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні; новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків; у цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредитору є належним виконанням;
- відповідно до частини 2 статті 517 Цивільного кодексу України боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредитору до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
Оскільки, позивачу не було надано ніяких доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні, а про існування самого договору останній дізнався лише 16.01.2014 р., отримавши претензію від 09.01.2014 р., то як вважає позивач, при укладенні договору не були дотримані вимоги чинного законодавства щодо повідомлення позивача про його укладення та неотримання дозволу з його сторони на укладення договору, а тому як стверджує позивач, цей договір не відповідає вимогам чинного законодавства України.
Як встановлено судом, відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).
Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (п. 7 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р.).
Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р. судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.
Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1. Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).
Крім цього, в розумінні ст. ст. 33, 36 Господарського процесуального кодексу України, позивач не надав суду докази які б підтверджували його вимоги.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.
З матеріалів справи не вбачається у чому саме полягає порушення прав та інтересів позивача.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову у позові.
Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Згідно з частинами 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, виходячи з наведених приписів, позивач, звертаючись до суду із даним позовом та вимагаючи визнати недійсним договір про передачу активів, не будучи його стороною, зобов'язаний довести, яким чином оспорюваний ним договір про передачу активів порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, перевіривши доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.
Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковим.
Як роз'яснив Верховний суд України п. 26 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р. особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
Таку ж позицію займає ВСУ при розгляді подібних спорів.
Крім того, згідно частини 1 статті 516 Цивільного кодексу України, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Наслідки невиконання обов'язку повідомлення боржника щодо відступлення прав вимоги, передбачені статтями 516-518 Цивільного кодексу України; такого наслідку неповідомлення боржника про відступлення права вимоги, як визнання договору недійсним, діюче законодавство України не передбачає.
Разом з тим, позивач не зазначає в позові, чим порушується саме його право наявністю оспорюваного договору про передачу активів, стороною якого він не є.
Крім того, позивачем не надано жодного доводу та ним не надано суду жодного доказу того, що оспорюваний договір укладений з порушенням діючого законодавства України.
За таких обставин та керуючись ст. ст. 33, 36, 49, 82 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено 10.06.2014 р.
Суддя І.О. Домнічева