20 грудня 2006 р.
№ 8/60
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого:
Кравчука Г.А.
суддів:
Мачульського Г.М.
Шаргала В.І.
розглянувши у відкритому
судовому засіданні
касаційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю “Компанія “Трансенерго»
на рішення
Господарського суду м. Києва
від 31.07.2006р.
у справі
№ 8/60
господарського суду
м. Києва
за позовом
Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київської міської державної адміністрації, Київської міської ради
до
1). Державного підприємства “Управління капітального будівництва та інвестицій»
2). Товариства з обмеженою відповідальністю “Компанія “Трансенерго»
про
визнання недійсною угоди №21 від 28.12.2003р. про пайову (дольову) участь у будівництві з моменту її укладання
за участю представників
- позивача-1:
- позивача-2:
- позивача-3:
Гребницької Н.Г. (довіреність 220/Д-560 від 26.12.2005р.)
не з'явився
не з'явився
- відповідача-1:
- відповідача-2:
1). Шкрума І.П. (довіреність від 19.12.2006р.)
2). Малиновської В.А. (довіреність від 01.06.2006р.)
3). Копуся А.А. (довіреність від 17.01.2006р.)
Герасименко Ю.М. (довіреність від 10.08.2006р.)
- прокурора:
Спорого І.Г. (посвідчення прокурора відділу Генеральної
прокуратури України №4 від 09.01.2002р.), -
Рішенням Господарського суду м. Києва від 31.07.2006р. (суддя Катрич В.С.) позов задоволено повністю, постановлено визнати угоду №21 про пайову (дольову) участь у будівництві від 28.12.2003р., укладену між Державним підприємством “Управління капітального будівництва та інвестицій» та Товариством з обмеженою відповідальністю “Компанія “Трансенерго» недійсною, та стягнути з відповідача-1 та відповідача-2 в доход державного бюджету по 42, 50 грн. держмита, а на користь Державного підприємства “Судовий інформаційний центр» по 59 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
В своїй касаційній скарзі відповідач-2 просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 31.07.2006р. та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю, посилаючись на порушення місцевим господарським судом норм матеріального права, а саме: ч. 1 ст. 6, ст. 14 Закону України “Про Збройні Сили України», ст.ст. 1, 4 Закону України “Про використання земель оборони», ст.ст. 19, 20, 77 Земельного кодексу України, ст.ст. 203, 215, ч. 1 ст. 1130, ст. 1132, абз. 2 ч. 1 ст. 1134 Цивільного кодексу України (ред. 2003р.), ст. 430 Цивільного кодексу України (ред. 1963р.), Указу Президента України №240/93 від 01.07.1993р. “Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей». Відповідач-2 зазначив, що дія Указу Президента України №240/93 від 01.07.1993р. не розповсюджується на Угоду, укладену між відповідачами, якими, при укладенні Угоди, не був порушений принцип розподілу часток передбачений зазначеним Указом. Також, як зазначено ним, надані позивачем у якості доказів копії рішень судів з аналогічних справ не можна вважати належними доказами, оскільки ці копії стосуються інших сторін ніж ті, що приймали участь у справі.
Позивач-2 та позивач-3 не використали наданого законом права на участь своїх представників у судовому засіданні.
В усному клопотанні представника відповідача-2 про відкладення розгляду справи для надання йому можливості надати у розпорядження суду касаційної інстанції копії постанов Вищого господарського суду України, прийнятих в аналогічних справах, на підтвердження його правової позиції, заявленому у судовому засіданні 20.12.2006р., відмовлено у зв'язку з відсутністю правових підстав для його задоволення.
Переглянувши у касаційному порядку судове рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено місцевим господарським судом, 28.12.2003р. між відповідачем-1 (замовник) та відповідачем-2 (пайовик) укладено угоду №21 про пайову (дольову) участь у будівництві, предметом якої є дольова (пайова) участь пайовика у будівництві об'єкту - житлового комплексу із соціальною інфраструктурою за адресою: Повітрофлотський проспект, 30 у Солом'янському районі м. Києва. За умовами договору замовник зобов'язався передати земельну ділянку для будівництва об'єкту, виконати функції замовника будівництва об'єкту, забезпечити будівництво, введення в експлуатацію об'єкту та передати об'єкт у власність пайовику на умовах угоди. Також згідно умов договору частка пайовика складає 75% загальної житлової площі об'єкту, 100% вбудовано-прибудованих приміщень об'єкту, не менше 75% площі напівпідземних автостоянок манежного типу, а частка замовника склала решту загальної житлової площі об'єкту (25%), та 25% напівпідземних автостоянок манежного типу. Відповідно до статуту відповідача-1 він заснований на державній власності й підпорядкований Міністерству оборони України. Створення відповідача-1 відбулось за наказом Державного секретаря Міністерства оборони України №2 від 04.12.2002р. з метою забезпечення житлом військовослужбовців Київського гарнізону.
Місцевий господарський суд задовольняючи позов виходив з того, що: виникнення права постійного користування земельною ділянкою відбувається лише після одержання користувачем документу, яким є державний акт, що посвідчує це право; заборонено приступати до використання земельної ділянки до одержання документу, що посвідчує право на неї; згідно листа №014-3062 від 12.12.2005р. Київської міської державної адміністрації зазначений державний акт у позивача відсутній, а під час укладання спірного договору та на даний час земельна ділянка за адресою: Повітрофлотський проспект, 30 у Солом'янському районі м. Києва знаходиться в межах військового містечка №29 та належить до земель оборони. Також як зазначено в рішенні, укладаючи спірний договір сторони фактично змінили цільове призначення земельної ділянки з земель оборони на землі житлової та громадської забудови, що, згідно висновків місцевого господарського суду, з врахуванням приписів ст.ст. 20, 21 Земельного кодексу України, є підставою для визнання недійсною угоди щодо земельних ділянок. Крім того, місцевий господарський суд виходив з того, що такий розподіл загальної площі об'єкту будівництва між сторонами спірного договору суперечить п. 3 Положення “Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України», затвердженого Указом Президента України від 01.07.1993р. №240/93, що, згідно висновків місцевого господарського суду, також є підставою для визнання спірного договору недійсним.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції з наступних підстав.
Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками місцевого господарського суду що спірний договір укладений відповідачами з порушенням вимог ст.ст.20, 77 Земельного кодексу України та п.3 Положення про інвестування.
Так, місцевим судом враховано, що умовами договору передбачено обов'язок замовника надати пайовику земельну ділянку, оформити землевідвід та виділення в натурі земельної ділянки, яка відповідно до ст.77 Земельного кодексу України відноситься до земель оборони. Проте, таке зобов'язання договору суперечить ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони", яка зазначає, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування. Дана стаття встановлює вичерпний перелік випадків використання земель оборони у господарських цілях, а тому використання земель оборони на пайових засадах у житловій забудові чинним законодавством не передбачено. Відповідно до статті 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Цільове призначення земель оборони та виконання ними специфічних соціально-економічних функцій обумовлює їх перебування тільки у державній та комунальній власності (ч.3 ст.84 Земельного кодексу України). У приватну власність землі оборони передаватися в жодному разі не можуть (ч.4 ст.84 Земельного кодексу України). Висновки суду першої інстанції також ґрунтуються на приписах ст.ст.20, 21 Земельного кодексу України, а саме, за умов відсутності прийняття компетентним органом місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земель (із категорії земель оборони до категорії земель житлової забудови), порушення порядку зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок. Крім того, належить відзначити, що Положення про інвестування також не передбачає можливості здійснювати будівництво житла у порядку, визначеному у ньому, на землях оборони, а навпаки, рекомендує місцевим радам безперешкодно виділяти земельні ділянки для будівництва житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, та визначає, що надання інвесторам земельних ділянок під зазначені споруди, здійснюється відповідно до земельного законодавства України. Таким чином вже з цих підстав місцевий господарський суд прийшов до правомірного висновку про задоволення позову.
Також, місцевий господарський суд прийшов до правильного висновку що спірний договір суперечить вимогам п.3 Положення “Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України», затвердженого Указом Президента України від 01.07.1993р. №240/93, оскільки згідно умов спірного договору частка пайовика складає 75% загальної житлової площі об'єкту, 100% вбудовано-прибудованих приміщень об'єкту, не менше 75% площі напівпідземних автостоянок манежного типу, а частка замовника склала решту загальної житлової площі об'єкту, напівпідземних автостоянок манежного типу, і з цих підстав правомірно визнав недійсним спірний договір.
Такі висновки суду ґрунтуються на положеннях чинного законодавства і на правильній юридичній оцінці фактичних обставин справи.
Аналогічну правову позицію викладено і в постановах Вищого господарського суду України: від 10.10.2006р. зі справи №2-13/4236-2006; від 28.09.2006р. №2-13/4237-2006 (Верховним Судом України відмовлено у порушенні касаційного провадження); від 01.08.2006р. №20-10/100-5/199-2/363 (Верховним Судом України відмовлено у порушенні касаційного провадження); від 13.07.2006р. №20-8/134 (Верховним Судом України відмовлено у порушенні касаційного провадження); від 30.05.2006р. №38/424.
За вказаних обставин суд першої інстанції всебічно і повно встановив всі фактичні обставини справи на підставі об'єктивної оцінки наявних в ній доказів, достеменно з'ясував дійсні права і обов'язки сторін та правильно застосував норми матеріального права, що регулюють їх спірні відносини, а відтак рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, а тому підстав для його скасування немає.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 п. 1, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Компанія “Трансенерго» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 31.07.2006р. у справі № 8/60 Господарського суду м. Києва -без змін.
Головуючий Г. Кравчук
С у д д і Г. Мачульський
В. Шаргало