01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
09.06.2009 № 11/215
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Отрюха Б.В.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - Сотниченко В.Г. - директор, Резник М.О. - предстаник
від відповідача - Короєд С.О. - юр.
від третьої особи - Короєд С.О. - юр.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю "Три-Денс"
на рішення Господарського суду м.Києва від 03.03.2009
у справі № 11/215 (суддя
за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю "Три-Денс"
до Акціонерний комерційний банк "Східно-Європейський банк"
про визнання недійсним правочину
Рішенням Господарського суду м. Києва від 03.03.2009р. в задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представника позивача, колегією встановлено наступне:
31.03.2003 між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району міста Києва, що діяв від імені Голосіївської районної в м. Києві Ради, як продавцем, та ТОВ „ТРИ ДЕНС”, як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення № 62 (в літ. А) загальною площею 111,6 м2 за адресою: вул. А. Бубнова, б. 9 у м. Києві, відповідно до пункту 1 якого продавець продав, а покупець придбав зазначене приміщення.
24.04.2003 між відповідачем - АКБ „Східно-Європейський банк” та позивачем - ТОВ „ТРИ-ДЕНС” було укладено договір про надання відповідачу кредиту № 44/2003 у розмірі 95 000, 00 грн. на строк з 24.04.2003 до 23.05.2003 зі сплатою 26 % річних.
13.05.2003 між відповідачем - АКБ „Східно-Європейський банк”, як заставодержателем, та позивачем - ТОВ „ТРИ-ДЕНС”, як заставодавцем, було укладено Договір застави нежилого приміщення №62 (в літ.А) загальною площею 111,6 м2 за адресою: вул.. Бубнова, буд..9 у м. Києві, відповідно до пункту 1.1 якого сторони погодили, що зазначеним договором забезпечується виконання заставодавцем (позивачем) зобов'язань перед заставодержателем (відповідачем) зобов'язань, що випливають з укладеного між ними Договору про надання кредиту № 44/2003 від 24.04.2003.
29.05.2003 між відповідачем - АКБ „Східно-Європейський банк”, як заставодержателем, та позивачем - ТОВ „ТРИ-ДЕНС”, як заставодателем, було складено, підписано повноважними представниками та посвідчено печатками Акт добровільної передачі майна, відповідно до якого позивач добровільно передав, а відповідач прийняв в рахунок погашення кредиту по кредитному договору № 44/2003 від 24.04.2003 заставне майно на реалізацію, а саме: нежитлове приміщення № 62 (в літ. А) за адресою: м. Київ, вул. А. Бубнова, б. 9.
29.05.2003 між позивачем - ТОВ „ТРИ-ДЕНС”, як продавцем, та відповідачем - АКБ „Східно-Європейський банк”, як покупцем, було укладено Договір купівлі-продажу, який підписано повноважними представниками сторін та посвідчено печатками сторін.
Згідно пункту 1 Договору купівлі-продажу від 29.05.2003, продавець (позивач) продав, а покупець (відповідач) купив нежиле приміщення № 62 (в літ. А) за адресою: м. Київ, вул. А. Бубнова, б. 9. Продаж вчинено в зв'язку з неможливістю погасити продавцем кредит грошовими коштами по кредитному Договору № 44/2003 від 24.04.2003.
Умовами Договору купівлі-продажу від 29.05.2003 визначено, що нежиле приміщення № 62 (в літ. А) за адресою: м. Київ, вул. А. Бубнова, б. 9, яке належить продавцю на праві приватної власності має загальну площу 111,6 кв.м. (пункт 2), балансова вартість становить 95 570,00 грн. (пункт 4), продаж вчинено за згодою сторін за 96 962,47 грн. (пункт 5), передача майна проведена за актом добровільної передачі від 29.05.2003 (пункт 6).
Спір виник з приводу того, що позивач вважає укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна від 29.05.2003 таким, що не відповідає вимогам закону, що є підставою для визнання його недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу України, який був чинний на момент укладення договору.
Дослідивши матеріали справи, колегія приходить до висновку про те, що підстав для задоволення позовних вимог позивача та апеляційної скарги немає, а рішення суду першої інстанції є обґрунтованим та відповідає нормам чинного законодавства та обставинам справи, виходячи із наступного:
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України визначено: щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав та обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Відповідно до п. 10 Роз'яснення ВАСУ "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12.03.99 р. N 02-5/111, відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди.
Оскільки правовідносини між позивачем та відповідачем виникли внаслідок укладення оспорюваного Договору купівлі-продажу від 29.05.2003, тобто під час дії Цивільного кодексу УРСР, а між моментом укладення оспорюваної угоди і днем звернення позивача до суду про визнання його недійсними набрав чинності новий Цивільний кодекс України, суд дійшов висновку, що до підстав визнання недійсним Договору купівлі-продажу від 29.05.2003 застосуванню підлягають норми Цивільного кодексу УРСР, оскільки зазначений договір був укладений і виконаний сторонами до набрання чинності Цивільного та Господарського кодексів України.
Згідно п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 28.04.1978 року №3 "Про судову практику про визнання угод недійсними" угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен з'ясувати наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних юридичних наслідків.
Вимогами статті 48 Цивільного кодексу УРСР, який діяв на момент укладення оспорюваного договору, визначено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.
Відповідно до статті 224 Цивільного кодексу УРСР, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Як зазначав позивач у позові, підставою для визнання Договору купівлі-продажу від 29.05.2003 недійсним, як такого, що не відповідає вимогам закону, є те, що у Акті добровільної передачі майна від 29.05.2003 зазначено, що відповідач приймає нежиле приміщення № 62 (в літ. А) за адресою: м. Київ, вул. А. Бубнова, б. 9 на реалізацію.
Єдине законодавче визначення реалізації майна знаходилось станом на момент укладення оспорюваного правочину у Порядку звернення стягнення на рухоме майно, що перебуває у податковій заставі, для погашення податкової заборгованості платників податків (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності) та реалізації такого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 941 від 22.06.1998. Так, згідно статті 1 вищезазначеного Порядку, реалізація майна - це продаж майна на конкурсних засадах або через торгівельні організації або через організації, уповноважені Кабінетом Міністрів України, а за умовами Договору купівлі-продажу від 29.05.2003 майно було набуто у власність відповідачем, а не реалізовано, що на думку позивача, суперечить закону.
Проте колегія не може прийняти до уваги таке твердження позивача, оскільки Порядок звернення стягнення на рухоме майно, що перебуває у податковій заставі, для погашення податкової заборгованості платників податків (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності) та реалізації такого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 941 від 22.06.1998 регулює відносини щодо рухомого майна, яке перебуває у податковій заставі для погашення саме податкової заборгованості, а предметом Договору купівлі-продажу від 29.05.2003 є нерухоме майно, яке станом на момент його укладення у податковій заставі не перебувало. Нерухоме майно - нежиле приміщення № 62 (в літ. А) за адресою: м. Київ, вул. А. Бубнова, б. 9 - було передано позивачем відповідачу для погашення саме кредиторської заборгованості по кредитному Договору № 44/2003 від 24.04.2003, а не податкової.
Крім того, позивач в апеляційній скарзі також зазначає, що у зв'язку з неправильним тлумаченням судом першої інстанції поняття „реалізація майна”, була допущена суперечність між цілями, на які ТОВ „ТРИ-ДЕНС” передавало своє майно згідно з вищезазначеним Актом добровільної передачі майна на реалізацію АКБ „Східно-Європейський банк”, а також наслідками, які потягнуло за собою укладення договору купівлі-продажу від 29.05.2003р., зокрема набуття банком даного приміщення у власність.
Враховуючи те, що головною метою передачі позивачем нерухомого майна відповідачу на підставі договору застави від 13.05.2003 та Акту добровільної передачі майна на реалізацію було забезпечення погашення заборгованості позивача перед відповідачем, яка виникла за кредитним договором №44/2003 від 24.04.2003, то колегія вважає, що внаслідок укладення спірного договору купівлі-продажу та набуття відповідачем вказаного приміщення у власність сторонами у справі було досягнуто основної мети щодо погашення заборгованості позивача перед відповідачем за рахунок заставленого майна.
Підставою визнання недійсним Договору купівлі-продажу від 29.05.2003 позивач також вважає його невідповідність частині першій статті 21 Закону України „Про заставу” від 02.10.1992, оскільки зазначеною нормою визначено, що реалізація заставленого майна провадиться спеціалізованими організаціями з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачено умовами договору, а нерухоме майно (нежиле приміщення № 62 (в літ. А) за адресою: м. Київ. пул. А. Бубнова, б. 9) було придбано відповідачем внаслідок укладення з позивачем оспорюваного договору, а не внаслідок проведення аукціону (публічних торгів).
Згідно статті 21 Закону України „Про заставу” від 02.10.1992 (в редакції чинній станом па момент укладення оспорюваного договору), реалізація заставленого майна провадиться спеціалізованими організаціями з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачено договором.
Статтею 28 Закону України „Про заставу” від 02.10.1992 (в редакції чинній станом на момент укладення оспорюваного договору) визначено, що право застави припиняється в разі придбання заставодержателем права власності на заставлене майно.
Таким чином, вимогами закону станом на момент укладення оспорюваного правочину було передбачено право заставодержателя на придбання права власності на майно, а умовами Договору застави від 13.05.2003 (розділ 4 „Звернення стягнення та реалізація заставленого майна”) сторони обумовили можливий порядок реалізації заставленого майна, а не обов'язковий, тобто передбачили альтернативність своїх дій. Тому твердження позивача про те, що оспорюваний договір суперечить частині першій статті 21 Закону України „Про заставу” від 02.10.1992 колегією не приймаються до уваги.
Крім того позивач в апеляційній скарзі також зазначив про необхідність укладення між банком та позивачем договору доручення у випадку реалізації заставленого майна банком самостійно, за яким позивач як заставодатель доручав би банку як заставодержателю здійснити реалізацію заставленого майна.
Проте колегія відзначає, що передача позивачем спірних приміщень у власність Банку на підставі оспорювангого договору купівлі-продажу мала місце поза процедурою звернення стягнення на заставлене майно та його реалізацію за умови існування законодавчо закріпленого права заставодержателя на придбання права власності на заставлене майно.
Колегія також не погоджується з твердженням позивача, викладеними ним в апеляційній скарзі, про те, що Договір купівлі-продажу від 29.05.2003 суперечить статті 224 Цивільного кодексу УРСР, оскільки покупцем (відповідачем) не було сплачено за майно грошові суми.
Як встановлено судом, оспорюваний договір було вчинено сторонами в зв'язку з неможливістю погасити продавцем (відповідачем) кредит грошовими коштами по кредитному Договору № 44/2003 від 24.04.2003, тобто позивачем було отримано по кредитному Договору № 44/2003 від 24.04.2003 від відповідача кредит (грошові кошти), і в забезпечення виконання якого позивачем і було передано у заставу відповідачу, як забезпечення грошового зобов'язання, нежиле приміщення № 62 (в літ. А) за адресою: м. Київ, вул. А. Бубнова, б. 9., що не суперечило нормам чинного законодавства станом на момент укладення оспорюваного договору.
Колегія також відзначає, що стаття 28 Закону України „Про заставу майна” передбачає можливість придбання заставодержателем права власності на заставлене майно, проте не визначає, яким саме договором такий правочин має бути оформлений.
Враховуючи те, що статтею 224 Цивільного кодексу УРСР передбачено, що за договором купівлі-продажу відбувається перехід права власності на майно від продавця покупцеві, тому колегія вважає, що у даному випадку придбання заставодержателем заставленого майна може бути здійснено шляхом укладення між сторонами у справі спірного договору купівлі-продажу, на підставі якого банк (як покупець) набуває права власності на заставлене майно, що не суперечить закону.
При цьому, оскільки ТОВ „ТРИ-ДЕНС” відчужив спірні приміщення у зв'язку із неможливістю погасити позивачем (як продавцем) кредит грошовими коштами по кредитному договору перед Банком, відсутність факту сплати грошових коштів за оспорюваним договором на правову природу і дійсність оспорюваного договору не впливає, оскільки укладення такого роду договорів (як оскаржуваний договір) цивільним законодавством не заборонений, а купівля-продаж спірних приміщень вчинена в обмін на кредиторську заборгованість.
Колегія також вважає помилковим посилання позивача, як на підставу недійсності Договору купівлі-продажу від 29.05.2003, на суперечність спірного договору частині 1 статті 48 Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000, оскільки зазначеною статтею в редакції 22.05.2003 (яка була чинна на момент укладення оспорюваного договору) визначалось, що банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Тобто зазначеною статтею встановлено заборону щодо здійснення банками торгівлі, а не придбання у власність заставленого майна. До того ж, частиною третьою зазначеної статті встановлено, що банк може мати у власності нерухоме майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави.
За таких обставин колегія вважає, що підстави для визнання Договору купівлі-продажу від 29.05.2003 недійсним згідно статті 48 Цивільного кодексу УРСР, тобто такого, що не відповідає вимогам закону, відсутні.
Статтею 50 Цивільного кодексу УРСР визначено, що недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими, цілями її діяльності.
Позивач посилався на те, що оспорюваний договір був укладений всупереч цілям діяльності юридичної особи, оскільки вартість, за якою було відчужено нежитлове приміщення №62 (в літ. А) за адресою: вул. Бубнова, буд. 9, м. Київ не відповідала оціночній вартості зазначеного майна.
З приводу цього колегія зазначає, що ціна с формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання, це сума грошей, за якою пропонується або фактично здійснюється перехід прав на об'єкт оцінки від продавця до покупця, також грошове відображення вартості товару.
Підпункт 1.20.1 статті 1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” визначає, якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.
Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).
Чинним законодавством України станом на момент укладення оспорюваного Договоур купівлі-продажу від 29.05.2003 не було встановлено, що ціни на нежитлові приміщення, право власності на які набувається шляхом укладення цивільно-правових договорів, є державними фіксованими або регульованими цінами. Такі ціни є вільними і встановлюються у договорі купівлі-продажу за згодою сторін.
До того ж, посилання позивача як на підставу суперечності цілям діяльності юридичної особи на те, що у звіті суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Черніна Я.О. ринкова (оціночна) вартість заставленого нежитлового приміщення № 61 (в літ. А) за адресою: вул. Бубнова, буд. 9 становить 282 750,00 грн., а по оспорюваному договору продаж вчинено за 96 962,47 грн., колегія не приймає до уваги, оскільки у зазначеному звіті визначено вартість нерухомого майна, тобто ймовірну суму грошей, яка може бути отримана за об'єкт оцінки, а ціна, яку визначено сторонами у оспорюваному договорі, є сумою коштів, за які фактично здійснився перехід права власності на зазначене майно за згодою обох сторін.
В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що укладення між сторонами у справі спірного договору купівлі-продажу нежилого приміщення за адресою: м. Київ, вул.. Бубнова, 9 суперечить Дозволу на продовження роботи №102 від 17.01.2003 (виданого Санітарно-епідеміологічною станцією Голосіївського району м. Києва), оскільки, як випливає зі змісту вказаного дозволу, він був виданий позивачу за умови існування в останнього конкретного нежилого приміщення для здійснення своєї медичної практики. Таким чином, на думку позивача, укладенням оспорюваного договору відповідач позбавив позивача можливості здійснювати медичну практику.
Такі доводи позивача колегія вважає безпідставними та не приймає до уваги, оскільки Санітарні правила, на які посилається позивач, не можуть обмежувати право власності позивача на нежиле приміщення за адресою: м. Київ, вул.. Бубнова, 9 та не позбавляють позивача права на розпорядження (відчуження) вказаним приміщенням. Таким чином відчуження позивачем на підставі спірного договору купівлі-продажу приміщення, яке належить йому на праві власності, не може порушувати санітарних правил або суперечити вимогам закону.
Таким чином, підстави для визнання Договору купівлі-продажу від 29.05.2003 недійсним згідно статті 50 Цивільного кодексу УРСР, тобто такого, що укладений юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності, відсутні.
Згідно п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 28.04.1978 року №3 "Про судову практику про визнання угод недійсними" угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен з'ясувати наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних юридичних наслідків.
За таких обставин, колегія приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволення, а рішення суду першої інстанції є обґрунтованим та відповідає фактичним обставинам справи.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, суд -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „ТРИ-ДЕНС” залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду м. Києва від 03.03.2009р. у справі №11/215 залишити без змін.
3. Матеріали справи №11/215 повернути Господарському суду м. Києва.
Головуючий суддя
Судді