Іменем України
13 травня 2014 р. м. Чернівці справа № 824/1828/14-а
Чернівецький окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Спіжавки Г.Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Червоняк У.С.,
від позивача - ОСОБА_1, ОСОБА_2,
від відповідача - Муляр Т.В., Мельник В.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області про поновлення на роботі, -
ОСОБА_1 звернулася до Чернівецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги мотивовані тим, що Наказом управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області № 26-к від 20.03.2014 року "Про звільнення ОСОБА_1." ОСОБА_1 звільнено 20 березня 2014 року з посади головного спеціаліста з централізованого оформлення документів сектору інформаційних технологій УДМС України в Чернівецькій області у зв'язку із нез'явленням на роботу протягом більш чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності відповідно до п.5 ст.40 КЗпП України.
Позивач зазначає, що звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП можливе, якщо працівник унаслідок тимчасової непрацездатності (не враховуючи відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами) відсутній на роботі понад чотири місяці поспіль або понад установлений законодавством більш тривалий строк, протягом якого за ним зберігається місце роботи (посада) за певних захворювань. Вихід працівника на роботу хоча б на один день перериває чотиримісячний строк, і надалі цей строк має обчислюватися спочатку. Закон не допускає можливості підсумовувати окремі періоди тимчасової непрацездатності тривалістю до чотирьох місяців.
Застосовуючи норму пункту 5 статті 40 КЗпП, відповідачу слід було мати на увазі, що звільнення працівника можливе за наявності двох умов:
- лише після закінчення строків, зазначених у цій нормі, та за умови, що працівник не став до роботи. Якщо працівник став до роботи, навіть якщо до цього хворів понад зазначені строки, його звільнення буде незаконним;
- якщо звільнення працівника спричинене інтересами роботодавця за умови, що замінити відсутнього працівника іншим чи перерозподілити його роботу серед інших працівників неможливо.
На думку позивача, зазначених умов відповідач не дотримався.
Позивач повідомляє, що була відсутня на роботі в такі періоди:
- з 03.10.2013 по 19.10.2013 року, стати до роботи 20.10.2013 року;
- з 20.10.2013 по 09.11.2013 року, стати до роботи 10.11.2013 року;
- з 11.11.2013 по 22.11.2013 року, стати до роботи 23.11.2013 року;
- з 25.11.2013 по 06.12.2013 року, стати до роботи 07. 12.2013 року;
- з 09.12.2013 по 31.12.2013 року, стати до роботи 01.01.2014 року;
- з 08.01.2014 по 17.01.2014 року, стати до роботи 18.01.2014 року;
- з 20.01.2014 по 03.02.2014 року, стати до роботи 04.02.2014 року;
- з 04.02.2014 по 21.02.2014 року, стати до роботи 22.02.2014 року;
- з 24.02.2014 по 05.03.2014 року, стати до роботи 06.03.2014 року;
- з 06.03.2014 по 21.03.2014 року, стати до роботи 22.03.2014 року;
- з 24.03.2014 по 04.04.2014 року, стати до роботи 05.04.2014 року.
Як пояснює позивач, виходячи з правових норм ст. 73 КЗпП України, в період з 01.01.2014 року по 07.01.2014р., святковими днями являлись 1 та 7 січня 2014 року, а 2 січня, 3 січня та 6 січня являлись робочими днями.
Позивач зазначає, що їй невідомо, чи видавав відповідач наказ про перенесення робочих днів, фактично її з таким наказом ніхто не ознайомив. Позивач виходила на роботу у робочі дні 2,3,6 січня, - але приміщення відповідача з невідомих для неї причин були зачинені.
За вказаних обставин позивач вважає, що робочі дні 2,3,6 січня 2014 року перервали чотиримісячний строк, про який йдеться у п.5 ст.40 КЗпП України, і надалі цей строк повинен в даному випадку обчислюватися спочатку.
Тому, вважає, що станом на 20 березня 2014 року - день звільнення - у відповідача не було підстав вважати тимчасову непрацездатність позивача такою, яка тривала протягом більш чотирьох місяців підряд, - за наявності в ній перерви з 01.01.2014 року по 07.01.2014 року, в тому числі трьох робочих днів, про перенесення яких відповідач не попередив, у строки та у спосіб, передбачений законодавством. З 08.01.2014 року по 20.03.2014 року пройшло 72 дні, що є меншим, ніж 120 днів.
Відповідач позов не визнав, в письмових запереченнях повідомив, що ОСОБА_1 у період з 03.10.2013р. по 21.03.2014р., тобто більше 4-х місяців, була відсутня на робочому місці внаслідок тимчасової непрацездатності.
Зокрема, згідно наявних листків непрацездатності, наданих ОСОБА_1, нез'явлення її на робочому місці в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю розпочалося з 03.10.2013р.
Як стверджує відповідач, ОСОБА_1 із запізненням на 2-3 тижні пересилала поштою лікарняні листи, видані різними медичними установами м. Чернівці. В цілому надійшло 10 лікарняних листів, як правило з перервами в лікуванні по суботах - неділях, а також під час офіційних вихідних днів з 01 по 07.01.2014 року.
Так, термін 4-х місяців відсутності ОСОБА_1 на роботі після останнього робочого дня сплинув 04.02.2014р. Після сплину цієї дати роботодавець, яким виступає УДМС України в Чернівецькій області, мав право (але не зобов'язаний) застосувати до працівника норму дії закону, що випливає із п. 5 ст. 40 Кодексу Законів про працю України. Однак, УДМС України в Чернівецькій області, як роботодавець і суб'єкт призначення, скористалася своїм правом на звільнення ОСОБА_1 фактично по завершенню 5 місяців і 18 днів її відсутності на роботі - нез'явлення її на роботі - внаслідок тимчасової непрацездатності.
Так, повідомляє відповідач, наказом УДМС України в Чернівецькій області від 20.03.2014 №26 - К ОСОБА_1 звільнено у зв'язку із нез'явленням на роботу протягом більш чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, відповідно до п.5 ст.40 КЗпП України.
Щодо доводів позивача про наявність перерв у тимчасовій непрацездатності, відповідач зазначає, що такі перерви мали місце у вихідні, святкові та неробочі дні, зокрема 1-7 січня 2014 року.
Після кожного випадку хвороби, ОСОБА_1 не приступала до виконання своїх посадових обов'язків у зв'язку з тим, що день виходу на роботу припадав на вихідний та святковий день, що також підтверджується табелями обліку робочого часу.
Також відповідач вказує, що наказом УДМС України в Чернівецькій області №195 від 24.12.2013 року було передбачено чергування відповідальних працівників на вихідні дні з 01 січня по 07 січня 2014 року в службових приміщеннях за адресою м. Чернівці, вул. Шептицького, 25. Саме в цей період зі слів чергових працівників УДМС України в Чернівецькій області ОСОБА_1 не з'являлася за даною адресою. Останнє, стверджує відповідач, засвідчує неправдивість твердження ОСОБА_1, що начебто вона приходила на роботу, а установа була закрита.
Крім того, відповідач посилається на те, що кваліфікуючою ознакою вимог п.5 ст. 40 КЗпПУ є нез'явлення працівника на роботу протягом 4-х місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, а не безперервна хвороба працівника протягом 4-х місяців підряд, як стверджує позивач у позовній заяві.
В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали, просили задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.
Відповідач позов не визнав, просив в задоволенні вимог позивача відмовити.
Суд, заслухавши пояснення сторін, перевіривши матеріали адміністративної справи, встановивши фактичні обставини в справі, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини, дійшов висновку про те, що позов не підлягає до задоволення.
Як вбачається з матеріалів справи та підтверджено в процесі судового розгляду, позивач у період з 03.10.2013 року по 21.03.2014 року була відсутня на робочому місці в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, що підтверджується листками непрацездатності та табелями робочого часу, наявних в матеріалах справи.
Крім того, судом встановлено, що після кожного випадку хвороби, ОСОБА_1 не приступала до виконання своїх посадових обов'язків у зв'язку з тим, що день виходу на роботу припадав на вихідний та святковий день.
Так, ОСОБА_1 перебувала на лікарняному:
- з 03.10.2013 по 19.10.2013 року, стати до роботи 20.10.2013 року;
- з 20.10.2013 по 09.11.2013 року, стати до роботи 10.11.2013 року;
- з 11.11.2013 по 22.11.2013 року, стати до роботи 23.11.2013 року;
- з 25.11.2013 по 06.12.2013 року, стати до роботи 07. 12.2013 року;
- з 09.12.2013 по 31.12.2013 року, стати до роботи 01.01.2014 року;
- з 08.01.2014 по 17.01.2014 року, стати до роботи 18.01.2014 року;
- з 20.01.2014 по 03.02.2014 року, стати до роботи 04.02.2014 року;
- з 04.02.2014 по 21.02.2014 року, стати до роботи 22.02.2014 року;
- з 24.02.2014 по 05.03.2014 року, стати до роботи 06.03.2014 року;
- з 06.03.2014 по 21.03.2014 року, стати до роботи 22.03.2014 року;
- з 24.03.2014 по 04.04.2014 року, стати до роботи 05.04.2014 року.
Наказом управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області № 26-к від 20.03.2014 року "Про звільнення ОСОБА_1." позивача 20 березня 2014 року звільнено з посади головного спеціаліста з централізованого оформлення документів сектору інформаційних технологій УДМС України в Чернівецькій області у зв'язку із нез'явленням на роботу протягом більш чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності відповідно до п.5 ст.40 КЗпП України.
Відповідно до п. 5 ч. 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
Суд не погоджується з твердженнями позивача про те, що робочі дні 2, 3, 6 січня 2014 року перервали чотиримісячний строк, про який йдеться у п. 5 ст. 40 КЗпП України, і надалі цей строк повинен обчислюватися спочатку.
Так, наказом УДМС України в Чернівецькій області від 24.12.2013 №195 "Про графік роботи районних територіальних і структурних підрозділів УДМС" працівникам структурних підрозділів УДМС перенесено робочі дні з четверга 2 січня на суботу 11 січня, з п'ятниці 3 січня на суботу 25 січня та з понеділка 6 січня на суботу 8 лютого 2014 року.
Отже, тимчасова непрацездатність позивача тривала в період часу з 03.10.2013р. по 21.03.2014р., що складає більше 4-х місяців підряд.
Згідно із ст. 235 КЗпП України порушення вимог закону, які допущено при звільненні є підставою для поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Однак, судом не встановлено порушень при звільненні позивача, тому підстав для стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу і компенсації за невикористану відпустку немає.
Відповідно до статтей 11, 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно статті 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частиною 2 статті 71 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до підпунктів 1, 3 частини 3 статті 2 КАС України, згідно якої у справах щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, серед іншого, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
При розгляді справи встановлено, що відповідач діяв на підставі, у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, а також обґрунтовано, ним доведено правомірність оскаржуваного розпорядження. Відтак, відсутні підстави для поновлення позивача на роботі.
Керуючись ст. ст. 11, 71, 76, 79, 86, 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Порядок і строки оскарження постанови визначаються ст.ст. 185, 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Постанова складена у повному обсязі 19 травня 2014 року.
Суддя Г.Г. Спіжавка