Дата документу Справа №
Апеляційний суд Запорізької області
Справа № 22-ц/778/1854/14 Головуючий у 1 інстанції: Нестеренко Т.В.
Суддя-доповідач: Крилова О.В.
Іменем України
14 травня 2014 року м. Запоріжжя.
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:
Головуючого: Крилової О.В.
суддів: Дзярука М.П.
Трофимової Д.А.
При секретарі: Семенчук О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 03 березня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої внаслідок кримінального правопорушення( заробітної плати особі, яка була звільнена з роботи, середнього заробітку за затримку розрахунку, моральної шкоди),
У грудні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вищевказаним позовом, в якому зазначала, що наприкінці жовтня 2010 року між позивачем ОСОБА_3 і відповідачем фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 було укладено трудовий, договір відповідно до якого відповідач, який здійснює: свою підприємницьку діяльність у сфері роздрібної торгівлі Продуктами харчування, тютюновими та алкогольними напоями, прийняв до себе на роботу у якості реалізатора (продавця) позивача ОСОБА_3 Після укладення договору в усній формі відповідач ФОП ОСОБА_4 допустив позивача до виконання взятих на себе трудових обов'язків, а саме працювати у якості реалізатора в магазині АДРЕСА_1. Під часі укладання договору відповідач пояснив позивачу, що всі формальності щодо договору він бере на себе, позивачу ж треба тільки сумлінно виконувати свої обов'язки. За проведену роботу відповідач обіцяв платити позивачу заробітну плату у розмірі 3% від реалізованого товару, але не менш ніж встановлену законом мінімальну заробітну плату. Із зазначеного часу позивач офіційно оформлена на роботу до відповідача не була, тобто в зазначений час договір в письмовому вигляді з позивачем не укладався. Свої дії відповідач мотивував тим. що це нібито є іспитовим строком, при цьому заробітну плату з моменту фактичного прийняття на роботу відповідач не платив. Свої дії щодо невиплати заробітної плати відповідач мотивував тим, що в нього скрутне становище, він не має можливості виплачувати своєчасно заробітну плату, отримані доходи він вимушений направляти на розвиток бізнесу, в подальшому відповідач обіцяв провести розрахунок з позивачем в повному обсязі, а зазначені порушення з його сторони компенсувати матеріально. Факт фактичного виконання трудових обов'язків позивачем у відповідача з кінця 2010 року, факт її роботи через день за зазначеним графіком, встановлено органом досудового слідства, а саме встановлено, що ОСОБА_3 працювала у ОСОБА_4 з 20 листопада 2010 року. В подальшому фактично зазначені формальності щодо укладення належним чином трудового договору відповідач виконав лише 14 квітня 2011 року, тобто уклав договір з позивачем в письмовій формі, зазначений трудовий договір було відповідної до діючого законодавства зареєстровано в Якимівському районному центрі зайнятості, трудовий договір є типовим, його затверджено наказом Міністерства праці та соціальної політики від 08.06.2001 року за №260. Згідно умов зазначеного договору, а саме п. З, відповідач брав на себе зобов'язання оплачувати працю позивача у розмірі 480 грн. в місяць, але не нижче законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати. Відповідно до умов п.4 зазначеного договору позивач повинна була працювати згідно графіку на протязі 4-х годин на день, тривалість робочого тижня повинна становити 40 годин з двома вихідними днями. Але з початку роботи позивача ОСОБА_3 і до її звільнення графік роботи у позивача був зовсім інший, а саме робочий час позивача становив в зимовий період (з 01 листопада по 31 березня) з 07 години до 20 години . б суботу та неділю робочий час продовжувався до 22 години. В літній період (з 01 квітня по 31 жовтня) тривалість робочого часу становила з 07 години до 22 години, в суботу та неділю до 23 години. При цьому ніяких вихідних, відпусток на протязі роботи і відповідача позивачу не надавалося, позивач працювала у відповідача вдвох із свої напарницею через день, змінюючи одна одну. Факт роботи в зазначеному режимі підтверджується ухвалою суду про закриття кримінального провадження. Після укладення трудового договору в письмовому вигляді, а саме через два-три дні. відповідач провів ревізію в магазині і нібито виявив недостачу товарно-матеріальних цінностей сумм в 14 000 грн. Відповідач Одразу заявив позивачу, що саме вона за час своєї роботі» допустила розтрату товару та грошей, почав погрожувати позивачу судом. притягненням її до кримінальної відповідальності, що він її звільнить за "статтею" про розкрадання тощо. Одночасна відповідач вирішив проводити стягнення " недостачі" рахунок заробітної плати позивача. Після цього позивач продовжувала працювати у відповідач, при цьому ніякої заробітної плати фактично позивач не отримувала відповідач також розрахунок по заробітній платі з позивачем за її роботу з кінця листопада2010 року по 14 квітня 2011 року не провів, матеріальної компенсації, як тог; він обіцяв, не здійснив. Крім того, як було зазначено вище, відповідач не надавав позивачу щорічної відпустки. Такі порушення трудових прав позивача з бог відповідача стали причиною погіршення стосунків між ними. Наприкінці 2011 року позивач заявила відповідачу, що вона за її підрахунками із невиплаченої їй заробітної плати виплатила "недостачу" в сумі 14 000 грн.. тобто в сумі 7 000 грн. оскільки такі ж утримання повинні бути проведені з її напарниці ОСОБА_5. і тепер відповідач повинен їй платити заробітну плату згідно домовленостей. Але на це відповідач заявив позивачу, що вона знову допустила недостачу на суму 6 000 грн., вона повинна знову виплатити цю суму грошей. Така поведінка відповідача, невиплата їй на протязі більш ніж рік заробітної плати. її незгода із так званими "недостачами" потягло за собою звільнення позивача 04 січня 2012 року. Позивач зазначає, що її звільнення з роботи було, здійснено за її заявою з формулюванням "за власним бажанням", але фактично причиною звільнення стали викладені в позовній заяві порушення трудових прав позивача. Такі дії відповідача, а саме порушення трудових прав позивача у вигляді невиплати заробітної плати, одностороннє ( з боку відповідача) суттєве збільшення робочого дня, не надання щорічної оплачуваної відпустки за 2010 рік та за 2011 рік, відсутність будь-яких компенсацій з боку відповідача за важкі умови праці потягли за собою моральні страждання позивача які виразились в пошуках на протязі тривалого часу, майже двох з половиною років ( з кінця листопада 2010 року середину травня 2013 року), будь-яким чином утримувати себе та свою сім"ю, постійної тривоги за завтрашній день тощо. Позивач звернулася до суду з цим позовом щодо захисту своїх прав і обґрунтовує їх наступним: 1- відповідно до вимог ст.24 КЗпП України трудовий договір повинно бути укладено в письмовому вигляді, укладення договору здійснюється наказом власника. Але трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ або розпорядження нір були видані, але працівник фактично був допущений до виконання ним трудовик обов'язків. Таким чином позивач вважає, що фактичний її допуск з 20 листопада 2010 року ( як встановлено органом досудового слідства) з боку відповідача до виконання обов'язків реалізатора є підставою вважати укладеним такий договір між сторонами саме з 20 листопада 2010 року; 2-відповідно до вимог ст. 115 КЗпП України заробітна плата повинна бути виплачуватися працівнику регулярно в робочі дні. не рідше ніж двічі на місяць через проміжок часу, який не перевищує шістнадцять днів. Відповідно до вимог ст.116 КЗпП України під час звільнення роботодавець повинен виплатити всі належні працівнику суми грошей, про всі нараховані суми роботодавець повинен письмово попередити працівника. Як вбачається з позову відповідач взагалі заробітну плату позивачу не платив хоча відповідно до умов договору ( п.3) повинен був платити позивачу не менш ніж законодавчо встановлений мінімальний розмір такої зарплати. Крім того позивач зазначає, що вона працювала у відповідача не на ? частини ставки як зазначено в договорі, а значно більше часу ніж встановлено законом, тобто більш ніж 40 годин на тиждень. Як вбачається із наданих органу досудового слідства аркушів паперу розмір нарахування заробітної плати позивачу становив від 1250 грн. до 1660 грн. Позивач вважає, що для розрахунку невиплаченої заробітної плати на її користь зі сторони відповідача ОСОБА_4 більш доцільно застосувати законодавчо встановлений розмір мінімальної зарплати за період її роботи. Згідно ст.53 ЗУ "Про Державний бюджет України на 2010 рік" № 2154-У1 від 27.04.2010 року розмір мінімальної заробітної плати з 01 жовтня 2010 року становив 907 грн., з 01 грудня 2010 року становив 922 гривні на місяць, згідно ст. 22 ЗУ "Про Державний бюджет України на 2011 рік" № 2857-У1 від 23.12.2010 року розмір мінімальної заробітної плати становив з 01 січня - 941 грн., з 01 квітня - 960 грн.. з 01 жовтня - 985 грн.. з 01 грудня - 1004 грн. на місяць. Під час досудового слідства було допитано фахівця з нарахування заробітної плат|і згідно його розрахунку загальна сума невиплаченої заробітної плати зі сторони ОСОБА_4 «на користь ОСОБА_3 становить: за період з 20 Листопада 2010 року о 13 квітня 2011 року - 4 493 грн. 57 коп., за період з 14 квітня 2011 року по 20 листопада 2011 року ( час коли ОСОБА_3 припинила свою роботу у підозрюваного) - 6 985 грн. 67 коп.. Загалом сума невиплаченої заробітної плати, яка встановлено досудовим слідством становить 11 479 грн. 24 коп. Таким чином відповідач повинен на користь позивача за здійснену останнім роботу в період з 20 листопада 2010 року по 20 листопада 2011 року виплатити заробітну плату в розмірі 11 479 грн. 24 коті.; 2- органом досудового слідства встановлено, що позивач виконувала свої функції продавця з 20 листопада 2010 року по 20 листопада 2011 року. Але позивач була звільнена з роботи ;з 04 січня 2012 року, в зазначений період з 20.11.2011 року по 04.01.2012 року позивач не допускалася до роботи відповідачем. Позивач вважає, що такі правовідносини між позивачем та відповідачем є часом простою оскільки свої функціональні обов'язки вона не виконувала з вини відповідача. Відповідно до вимог ст.113 КЗпП України час простою не з вини працівника повинен оплачуватися із розрахунку 2/3 ставки. Позивач вважає, що для розрахунку оплати часу простою в зазначений період доцільно застосувати законодавчо встановлений розмір мінімальної зарплати, тобто за 10 днів листопада 2011 року із розрахунку 985 грн. на місяць, або 328,33 грн. за 10 днів листопада та 1004 грн. за грудень 20І1 року, а всього за час простою 888 грн. 22 коп. (( 328,33 +1004) : 3 X 2 = 888,22 ; 3- у відповідності до вимог ст. 117 КЗпП України у випадку невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівнику сум. підприємство повинне заплатити працівнику середній заробіток за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Тобто відповідач за невиплату позивачу належної йому заробітної плати повинен заплатити на користь останнього середній заробіток починаючи з 04 січня 2012 року за кожен місяць затримки, а саме по день розгляду справи, тобто по 03 березня 2014 року із наступного розрахунку: згідно ст. 22 ЗУ "Про Державний бюджет України на 2011 рік" № 2857-У1 від 23.12.2010 року розмір мінімальної заробітної плати становив з 01 січня - 941 грн. . з 01 квітня - 960 грн.. з 01 жовтня - 985 гри., з 01 грудня - 1004 грн. на місяць; - у відповідності до вимог Постанови КМУ № 100 від 08.02.1995 року "Про затвердження Порядку обрахування середньої заробітної плати", а саме підпункту л) пункту 1 розділу 1 та абз. 3 п.2 розділу 11 зазначеного "Порядку" середній заробіток нараховується виходячи із заробітної плати за останніх два місяця. Таким чином сума середнього заробітку в місяць за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, який відповідач повинен сплатити позивачу починаючи з 04.01.2012 року по 03 березня 2014 року становить 994. 5 грн. (( 985 грн. + 1004 грн. ) : 2 = 994,5); таким чином загалом за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, тобто по день розгляду позову, а саме за період з 04.01.2011 року по 03.03.2014 року, відповідач повинен сплатити на користь позивача грошову суму в розмірі 25 857 грн. ( 994,5 X 26 місяців ( 12 міс.-2012 рік. 12 міс.-2013 рік. 2 міс.-2014 рік))= 25 8857; 4- відповідно до вимог ст.237 КЗпП України у випадку якщо порушення з боку роботодавця прав працівника призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків та вимагають від працівника додаткових зусиль щодо організації свого життя, роботодавець повинен відшкодувати таку моральну шкоду. Як зазначила позивач, внаслідок дій відповідача, а саме порушення її трудових прав у вигляді невиплати заробітної плати, одностороннього ( з боку відповідача) суттєвого збільшення робочого дня. не надання щорічної оплачуваної відпустки за 2010 рік та за 2011 рік. відсутність будь-яких компенсацій з боку відповідача за важкі умови праці, потягли за собою моральні страждання позивача які виразились в пошуках будь-яким чином утримувати себе та свою сім"ю на, протязі 14 місяців роботи у відповідача. постійної тривоги за завтрашній день тощо. Виходячи з викладеного позивач оцінює спричинену їй моральну шкоду у розмірі 500 грн. за кожен місяць роботи у відповідача, тобто в 7 000 грн. ( 500 грн. х 14 міс. = 7000 грн..
Згодом уточнивши позовні вимоги та посилаючись на зазначені обставини, просила суд, стягнути на її користь з відповідача грошову суму у розмірі 11 479 грн. 24 коп. у якості невиплачену позивачу заробітної плати за період роботи з 20 листопада 2010 року по 20 листопада 2011 року. Стягнути на її користь з відповідача грошову суму в розмірі 888 грн.22 коп. у якості оплати позивачу вимушеного простою в період з 21 листопада 2011 року по 04 січня 2012 року. Стягнути на користь позивача (з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку належних позивачу сум звільненого з роботи, починаючи з 04 січня 2012 року по день фактичного розрахунку по заробітній платі, тобто по день розгляду справи, а саме по 03 березня 2014 року за кожен місяць затримки у розмірі 25 857 грн. Стягнути на її користь з відповідача грошову суму у розмірі 7 000 грн. у якості моральної шкоди. Стягнути з відповідача на її користь понесені останньою судові витрати.
Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 03 березня 2014 року позов задоволено частково.
Стягнуто ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошову суму у розмірі 11479,24 грн. у якості невиплаченої заробітної плати за період роботи з 20.11.2010 року по 20.11.2011 року
Стягнуто ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошову суму у розмірі 3000 грн. у якості моральної шкоди.
Стягнуто ОСОБА_4 судовий збір у сумі 243,60 грн.
Не погоджуючись з рішенням районного суду ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Не погоджуючись з рішенням районного суду ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_4 не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у позові про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд першої інстанції послався на те, що позивачкою пропущений строк позовної давності, який становить три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник фактично з ним розрахувався.
Натомість за матеріалами справи позивач достовірно знала про те, що відповідач з нею дотепер не розрахувався, що і було встановлено рішенням суду, оскільки, частково задовольняючи позов, суд визнав наявність заборгованості по заробітній платі. Отже датою остаточного розрахунку, з якого починається відлік строку звернення до суду є дата, у яку остаточний розрахунок здійснено.
Така позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за 2010- 2011 рр. Зокрема, у цих висновках звернена увага на наступне. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому суми в день звільнення, якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі непроведення відповідного розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку він мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи (постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 р. у справі № 6-39цс11, від 21 листопада 2011 р. у справі № 6-60цс11).
Згідно зі ст. 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Статтею 233 КЗпП передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
У зв'язку з цим та відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок, є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП.
У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку (постанова Верховного Суду України від 26 грудня 2011 р. у справі № 6-77цс11).
Аналогічна правова позиція викладена у інформаційному листі ВССУ «Щодо визначення строку для звернення працівника до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні» N 282/0/4-12, 02.03.2012р.
Рішенням Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 дано офіційне тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу .
Конституційний Суд України визначив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Оскільки сторонами не заперечується, що відповідач дотепер не розрахувався з позивачкою, то немає підстав і для застосування строку позовної давності щодо цієї частини позовних вимог.
Тому рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового про задоволення позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Період затримки та сума, яка підлягає стягненню і яка визначена позивачем, а також розрахунок не суперечить закону та фактичним обставинам, не спростований відповідачем. Тому судова колегія погоджується з таким розрахунком та вважає можливим задовольнити в цій частині позов в межах заявлених вимог(з 4 січня 2012 р. по 3 березня 2014 року).
Щодо позовних вимог про стягнення оплати простою, то суд правильно врахував, що вони заявлені за межами позовних вимог. Так, позивачка посилається на те, що простой мав місце з листопада 2011 року по січень 2012 року, проте вимоги щодо оплати нею були заявлені лише у серпні 2013 року в кримінальному провадженні, хоча в цій частині відповідачеві не пред'являлося обвинувачення.
Щодо доводів відповідача у апеляційній скарзі про безпідставність стягнення моральної шкоди, то судова колегія погоджується з рішенням суду першої інстанції, оскільки працівник, права якого порушені, має право на відшкодування.
За ст. 237-1 КЗпП відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Судом встановлено та не оспорено сторонами, що відповідач дотепер має заборгованість по заробітній платі перед позивачкою, тривалий час не вживав заходів щодо ліквідації заборгованості. За таких обставин немає підстав для скасування рішення в частині стягнення моральної шкоди.
У зв'язку з задоволенням позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно підлягає збільшенню і сума стягнення з відповідача судових витрат.
Керуючись ст.ст. 308, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити.
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково.
Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 03 березня 2014 року в цій справі скасувати в частині відмови у задоволенні позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені та ухвалити в цій частині позовних вимог нове рішення.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 25 857 гр.
Збільшити розмір стягнення судового збору з ОСОБА_4 до 502 гр. 17 коп.
Решту судового рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.
Головуючий:
Судді: