33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
"14" квітня 2014 р. Справа № 906/1636/13
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючий суддя Миханюк М.В.
суддя Савченко Г.І. ,
суддя Павлюк І. Ю.
при секретарі судового засідання Кушніруку Р.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення господарського суду Житомирської області від 22.01.14 р.
у справі № 906/1636/13
за позовом ОСОБА_1
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Геозвягель"
до ОСОБА_2
про визнання недійсним договору позики від 30.01.2013р. та застосування наслідків недійсного правочину шляхом стягнення 11000,00грн.
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився
відповідача 1 - не з'явився
відповідача 2 - не з'явився
Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.
Рішенням господарського суду Житомирської області від 22.01.2014 року у справі №906/1636/13 (суддя Соловей Л.А.) відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 (м.Київ) до: 1) Товариства з обмежною відповідальністю "Геозвягель" (м.Новоград-Волинський); 2) ОСОБА_2 (м.Новоград-Волинський) про визнання недійсним договору позики від 30.01.2013р. та застосування наслідків недійсного правочину шляхом стягнення 11000,00грн.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, скаржник - ОСОБА_1 (далі за тестом позивач, скаржник) звернувся до суду із апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення господарського суду Житомирської області від 22.01.2014 року у справі №906/1636/13 та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
Мотивуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає про те, що судом першої інстанції не в повному обсязі з'ясовано обставини справи, неправильно та неповно досліджено докази, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи та невірно застосовано норми матеріального права. Крім того, позивач як на підставу скасування рішення суду першої інстанції посилається на те, що укладений Договір позики від 01.03.2013 року порушує корпоративні права позивача, як учасника ТзОВ "Геозвягель" (далі за текстом Товариство) та управління даним товариством, шляхом прийняття відповідних рішень на загальних зборах учасників товариства та надання необхідних повноважень директору товариства, а також порушує право скаржника на отримання дивідендів. Крім того, по відношенню до укладеного договору позики від 01.03.2013 року з ОСОБА_2, скаржник є заінтересованою особою, оскільки надання безвідсоткових позик суперечить меті ТзОВ "Геозвягель" та має вплив на розмір та строки виплати дивідендів.
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 13.02.2014 року у справі № 906/1636/13 апеляційну скаргу ОСОБА_1 було прийнято до провадження.
27.02.2014 року на адресу Рівненського апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№4054/14), в якому ТзОВ "Геозвягель" заперечує проти вимог та доводів викладених в апеляційній скарзі та просить суд відмовити в задоволенні апеляційних вимог у повному обсязі.
В матеріалах справи наявні поштові конверти з повідомленнями про вручення ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження від 13 лютого 2014 року та ухвали про відкладення розгляду справи від 14 березня 2014 року усім сторонам по справі (арк. справи 154, 157, 165, 167). Повідомлення, які були адресовані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не отримані ними і повернулися в зв'язку із закінченням терміну зберігання.
В зв'язку з чим колегія суду зазначає, що в пункті 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15 березня 2007 року №01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Також, пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 2 червня 2006 року N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" містить інформацію про те, що примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній", і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Представники учасників провадження у справі в судові засідання 14.03.2014 року та 14.04.2014 року не з'явились. Всі учасники провадження у справі були належним чином повідомлені про місце, дату та час судового засідання. Явка представників сторін в судове засідання не вимагалась. Враховуючи вищеописане та приписи статті 101, частини 2 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів визнала за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутності представників сторін та за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Рівненський апеляційний господарський суд
Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" засноване фізичними особами учасниками ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (а.с.90-91).
Згідно із п. 8.1 Статуту ТОВ "Геозвягель", для забезпечення діяльності товариства за рахунок вкладів учасників створюється статутний капітал у розмірі 2000,00грн. Частка кожного з учасників складає 50%, що становить 1000,00грн.
Метою діяльності товариства є отримання прибутку від господарської діяльності товариства (п.6.1 Статуту).
Так, 30 січня 2013 року Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" (позикодавець) в особі директора ОСОБА_3, що діє на підставі Статуту, з одного боку, і ОСОБА_2 (позичальник), укладено Договір позики (а.с.53), за умовами якого позикодавець надає позичальнику безпроцентну поворотну споживчу позику на власні потреби в розмірі, встановленому п.2.1. даного договору, а позичальник зобов'язаний повернути позику позикодавцю в повному обсязі. Сума споживчої позики згідно п. 2.1. Договору становить 11000,00грн. (а.с. 53).
Відповідно до п.3.1. Договору, видача позики здійснюється в касі позикодавця і оформляється видатковим касовим ордером не пізніше 01 лютого 2013р.
Датою повернення позики є 30 січня 2014 року (п. 4.1. Договору).
Сума позики підлягає поверненню шляхом її зарахування на поточний рахунок позикодавця чи внесення до каси підприємства (п. 5.2. Договору).
Згідно п.7.1 Договору, він діє до повного виконання позичальником своїх зобов'язань за договором.
Матеріалами справи підтверджено, що згідно видаткового касового ордеру (а.с.54) 30.01.2013р. гр.ОСОБА_2 було видано позику у розмірі 11000,00грн., яку останнім станом на 04.10.2013р. було повернуто (а.с. 109-112) в касу підприємства, що узгоджується з приписами п.5.2 Договору і свідчить про виконання позичальником своїх зобов'язань за договором позики та про припинення його дії станом на вказану дату.
З наявного в матеріалах справи акту перевірки від 26 вересня 2013 року № 62.8/22-00/37808277, вбачається що Новоград-Волинською ОДПІ Головного управління Міндоходів у Житомирській області Міністерства доходів і зборів України було проведено перевірку Відповідача 2 з питань дотримання вимог податкового законодавства, валютного та іншого законодавства за період з 1 січня 2012 року по 30 червня 2013 року, також на підставі наданих для перевірки заяв працівників Товариства про надання позики, договорів позики, касових книг, видаткових та прибуткових касових ордерів, було встановлено надання Відповідачем 1 позик в тому числі й Відповідачу 2 по даному Договору. При цьому, колегія суду зауважує, що за результатами перевірки, зафіксованими в даному акті порушень в діяльності Товариства не встановлено, (а.с.29-49).
Як вбачається з позовних вимог ОСОБА_1, укладений договір позики від 30.01.2013 року між ТзОВ «Геозвягель» та ОСОБА_2 порушує корпоративні права скаржника на управління товариством та на отримання доходів (дивідендів) від господарської діяльності, оскільки, на думку позивача, укладення директором ТзОВ "Геозвягель" правочинів на суму більше 1000,00 грн. потребує рішення загальних зборів учасників товариства. Також зазначає, що загальні збори щодо прийняття рішення про укладання Договору позики від 30.01.2013р. не проводились, а сума позики за угодою склала 11000,00грн., що перевищує 50% статутного капіталу товариства.
В зв'язку з чим позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права, з позовом до ТзОВ "Геозвягель" та ОСОБА_2 про визнання недійсним Договору позики від 30.01.2013 року та застосування наслідків його недійсності.
Суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що позивачем не доведено,що укладений договір позики від 30.01.20013 року суперечить меті діяльності товариства, порушує порядок розподілу прибутку товариства та впливає на права учасника щодо отримання доходів від господарської діяльності товариства (дивідендів). Прийняття директором товариства рішення щодо надання позики за оспорюваним договором не порушує корпоративних прав позивача; договір укладений в межах поточної господарської діяльності, і не зменшує обсягу майна товариства.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору; до договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що: підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У відповідності до частини 1 статті 167 Господарського кодексу України: корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
За приписами статті 116 Цивільного кодексу України: учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, зокрема: брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом; учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.
Аналогічні права передбачені статтею 10 Закону України "Про господарські товариства" та пунктом 3.1 Статуту Товариства.
Предметом спору у справі № 906/1636/13 є Договір позики від 30.01.2013 року укладений Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" (позикодавець) в особі директора ОСОБА_3, що діє на підставі Статуту, з одного боку, і ОСОБА_2 (позичальник), (а.с. 53).
ОСОБА_1 звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій зазначає, що саме Договір позики від 01.03.2013 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" та ОСОБА_2, порушує корпоративні права позивача, як учасника ТзОВ "Геозвягель" та управління даним товариством.
З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає за необхідне вказати на те, що Договір позики від 01.03.2013 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" та ОСОБА_2, про який неодноразово зазначено скаржником при обґрунтування апеляційних вимог, є відсутній в матеріалах справи та не був предметом розгляду в суді першої інстанції у справі № 906/1636/13.
Відповідно до ч, 3 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Однак, скаржник просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення господарського суду Житомирської області від 22.01.2014 року у справі №906/1636/13 та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів апеляційної інстанції, враховуючи приписи ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, не зв'язана доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обгрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Як вбачається із зареєстрованого 5 грудня 2011 року Статуту ТзОВ «Геозвягель» та Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (а.с. 81-89), учасниками товариства є: ОСОБА_3 (керівник Товариства ) та Позивач, із частками у статутному капіталі Товариства - 50%. При цьому ОСОБА_3 є директором (виконавчим органом) Товариства.
Згідно частини 1 статті 92 Цивільного кодексу України: юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
За частиною 3 статті 92 Цивільного кодексу України, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
За приписами частини 2 статті 207 Цивільного кодексу України правочини від імені юридичної особи підписуються особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Колегія суду звертає увагу на те, що пунктами 15.1 та 15.7 Статуту визначено, що: вищим органом Товариства є загальні збори учасників; вони складаються з учасників Товариства або призначених ними представників; загальні збори мають право приймати рішення з усіх питань діяльності Товариства, у числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.
Відповідно до пункту 15.8 Статуту, загальні збори скликаються не рідше двох разів на рік; позачергові загальні збори скликаються головою товариства у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного капіталу; загальні збори повинні також скликатися на вимогу виконавчого органу.
У пункті 15.10 Статуту передбачено, що: питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів, не можуть бути передані для вирішення виконавчому органу Товариства.
Згідно пункту 16.1 Статуту, виконавчим органом Товариства є директор, який обирається загальними зборами учасників безстроково та здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам (зазначене відповідає приписам частини 1 статті 62 Закону України "Про господарські товариства").
Колегія суду звертає увагу, на пункт 16.2 Статуту, котрим визначено, що директор вирішує усі питання діяльності Товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів; директор підзвітний загальним зборам і організовує виконання їх рішень; директор діє від імені Товариства в межах, встановлених законодавством та цим Статутом; директор Товариства без довіреності діє від імені Товариства та представляє його у всіх державних органах, установах та організаціях.
Пунктом 16.3 Статуту визначено повноваження директора, а саме: директор має право, зокрема, приймати рішення про укладення правочинів, у тому числі договорів застави, продажу основних засобів Товариства, кредитні договори, тощо, на суму, що не перевищує 50% статутного капіталу Товариства.
Згідно пункту 8.1 Статуту Товариства, для забезпечення діяльності за рахунок вкладів Учасників створюється Статутний капітал у розмірі 2000 (дві тисячі гривень 00 копійок) гривень.
З огляду на вищенаведене, пунктом 16.3 Статуту дійсно встановлено обмеження на укладення директором Товариства правочинів на суму до 1000 грн.
Поряд з тим, колегія суду зауважує, що підпунктом 6 пункту 15.10 Статуту (а.с. 85) визначено, що до виключної компетенції Загальних зборів належить прийняття рішення про укладення правочинів на суму, що перевищує 50 відсотків балансової вартості активів Товариства за даними останньої фінансової звітності.
Таким чином, у разі укладення правочинів на суму більше 50% балансової вартості активів Товариства за даними останньої фінансової звітності повинно прийматись рішення загальних зборів, в інших випадках, згідно абзацу 2 пункту 16.2 Статуту, директор вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, які відносяться до виключної компетенції загальних зборів, одноособово.
Згідно Акту Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції від 26.09.2013р. №628/22-00/37808277 "Про результати позапланової виїзної документальної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" з питань дотримання вимог податкового законодавства, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2012р. по 30.06.2013р.", балансова вартість активів ТОВ "Геозвягель" станом на 01.01.2013р. склала 221700,00грн. Тобто, у 2012 році до компетенції Загальних зборів відповідача-1 належало прийняття рішення про укладення правочину у розмірі понад 110850,00грн. (а.с.29-49).
З матеріалів справи вбачається, що Договір укладено на суму 11 000 грн., що перевищує 50% статутного капіталу Товариства, однак, зазначена сума не перевищує 50 відсотків балансової вартості активів Товариства, що свідчить про те, що укладення Договору на вказану суму (згідно підпункту 6 пункту 15.10 Статуту) не віднесено до виключної компетенції загальних зборів.
Крім того, згідно пункту 9.3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 року за № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з визнанням угод недійсними" за загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження. Наприклад, продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного товариства, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут.
В таких випадках угода може бути визнана недійсною за позовом особи, саме в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження.
Відповідно до пункту 9.4. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 за № 02-5/111 та статті 41 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства.
Цією нормою передбачено не укладення договорів, а їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що установчими документами акціонерного товариства право органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним.
Пунктом 40 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" визначено, що судам необхідно враховувати, що в пункті "і" частини п'ятої статті 41 Закону про господарські товариства до компетенції загальних зборів віднесено саме затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства, а не їх укладення.
Як вбачається з матеріалів справи, зміст даного Договору містить усі істотні умови, зокрема: відомості про сторін; предмет Договору, строк і порядок його виконання; та інші відомості.
Однією з загальних засад цивільного законодавства згідно статті 3 Цивільного кодексу України є свобода договору.
Волевиявлення Товариства підтверджується наявністю на договорі підпису директора, закріпленого печаткою Товариства.
В зв'язку з вищезазначеним колегія суду зауважує, що Позивачем не надано доказів того, що підписуючи оспорюваний договір особа, яка вчинила правочин, не мала необхідного обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення учасника правочину не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.
Отже, з огляду на вищеописані норми діючого законодавства в сукупності з положеннями Статуту (статті 16 Статуту Товариства) директор є саме тією особою, яка підписує правочини від імені юридичної особи та скріплює його печаткою, незалежно від того, який орган (загальні збори чи виконавчий орган) прийняв рішення про вчинення такого правочину. .
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 7 постанови "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 6 листопада 2009 року № 9, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Враховуючи вищенаведене в сукупності з тим фактом, що змістом пункту 16.2 Статуту Товариства (щодо прийняття рішення загальних зборів для укладення оспорюваного договору чи його затвердження) та законодавством в імперативному порядку не передбачено, а також те, що на дату звернення з позовом до суду загальні збори, на розгляд яких ставилося б питання про затвердження спірного Договору чи про визнання його недійсним, не проводилися, наведені Позивачем обставини не можуть свідчити про порушення його корпоративних прав на управління Відповідачем 1.
Крім того, колегія суду звертає увагу на ту обставину, що визнання недійсним оспорюваного Договору, зобов'язання за яким у сторін припинено у зв'язку з їх виконанням, в даному випадку не впливає на права Позивача по управлінню Відповідачем 1, тому не спричинить їх відновлення.
З огляду на що, не знаходять свого підтвердження доводи Позивача, висвітлені в апеляційній скарзі, відносно того, що прийняття рішення про укладення Договору директором Товариства без рішення загальних зборів учасників Товариства є порушенням його корпоративних прав як учасника на управління Товариством.
Що ж стосується посилань Позивача на те, що укладання директором Товариства спірного Договору суперечить меті діяльності Товариства, порушує порядок розподілу прибутку Товариства та впливає на права учасника щодо отримання доходів від господарської діяльності Товариства (дивідендів), то колегія суду зауважує наступне.
Відповідно до пунктів 6.1, 6.2 Статуту Товариства, метою його діяльності є отримання прибутку від господарської діяльності Товариства; предметом діяльності товариства, зокрема, є діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах, надання інших інформаційних послуг, землеоціночні роботи та всі види землевпорядних робіт та робіт із землеустрою, оформлення та укладення кредитних договорів, здійснення благодійної діяльності, розробка та впровадження екологічних програм, всі інші напрямки діяльності, не заборонені чинним законодавством України.
Статтею 14 Статуту Товариства (яка кореспондується зі статтею 15 Закону України "Про господарські товариства") визначено, що прибуток Товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці; з балансового прибутку товариства вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету; чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні Товариства і розподіляється між його учасниками пропорційно розмірам часток у Статутному капіталі чи іншим чином відповідно до рішення загальних зборів; право на отримання частки прибутку пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками Товариства на початок строку виплати дивідендів.
Відповідно до пункту "д" частини 5 та частини 6 статті 41 Закону України "Про господарські товариства", затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) належить до виключної компетенції загальних зборів.
З Протоколів загальних зборів учасників ТОВ "Геозвягель" (а.с.95-101) вбачається, що у 2012 році загальними зборами приймались рішення про виплату дивідендів, які були повністю виплачено у розмірі 252000,00грн. Наведене також підтверджується актом перевірки від 26.09.2013р. №628/22-00/37808277 (а.с.29-46). Однак, у 2013 таке рішення загальними зборами не приймалось, відповідно - дивіденди не виплачувались.
З огляду на вищезазначене колегія суду зауважує, що на дату звернення Позивача до суду загальними зборами Товариства не було визначено порядок розподілення прибутків (виплати дивідендів учасникам Товариства) за 2013 рік, при цьому отримана за Договором сума позики була повернута у липні 2013, відповідно є безпідставними твердження Позивача відносно того, що укладення Договору порушує порядок розподілу прибутку Товариства та права Позивача на отримання прибутку від діяльності Товариства.
Таким чином, Позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що укладений Договір суперечить меті діяльності Товариства, порушує порядок розподілу прибутку Товариства та впливає на права учасника щодо отримання доходів від господарської діяльності Товариства (дивідендів).
Отже, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши норми матеріального та процесуального права, колегія суду зауважує, що прийняття директором Товариства рішення щодо надання позики за Договором не порушує корпоративних прав Позивача та не зменшує обсягу майна Товариства, адже Договір укладений в межах поточної господарської діяльності, без будь-яких порушень чинних норм законодавства, що знайшло своє підтвердження в акті перевірки діяльності Товариства.
Що ж стосується посилань Позивача відносно того, що укладений правочин порушує його корпоративне право, то колегія суду зазначає наступне.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Під захистом слід розуміти дії уповноваженої особи, а також діяльність органів та осіб, які у передбаченому законом порядку зобов'язані вжити заходів до поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного цивільного права, особу, яка такі права порушує.
Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звернутися до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
За змістом частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину (абз.5 п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").
Виходячи з обгрунтування позовних вимог порушенням корпоративних прав та інтересів Позивача, останній звернувся до суду, саме як учасник Товариства, тобто заінтересована особа.
Відтак, згідно статтей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 1 Господарського процесуального кодексу України, необхідною умовою для задоволення позову є наявність факту порушення або оспорювання прав та інтересів позивача у справі, на захист яких і спрямовано звернення з позовом до суду. При цьому позовні вимоги повинні знаходитись у взаємозв'язку з порушенням права або інтересу, тобто забезпечувати захист та відновлення порушеного права у встановлений законом спосіб.
Також приписами пункту 11 Постанови № 13 Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" передбачено, що вирішуючи спір по суті, господарський суд, в першу чергу, повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання.
Відповідно, навіть встановлення факту недотримання у даному спорі приписів частини 2 статті 203, статті 215 Цивільного кодексу України не може бути підставою для задоволення вимог Позивача щодо визнання договору недійсним, за відсутності порушення його корпоративних прав, поскільки за відсутності такого порушення, задоволення позову суперечитиме приписам першого речення пункту 51 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 13 від 24 жовтня 2008 року "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" (Законом не передбачено право акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних інтересів товариства поза відносинами представництва).
Однак, Позивач не довів, що внаслідок укладення договору позики порушено його корпоративні права, як учасника товариства.
Отже, у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору позики, слід відмовити.
Що ж стосується застосування наслідків недійсності Договору, то колегія суду зауважує, що оскільки Позивач не є стороною оспорюваного Договору, то обраний ними спосіб захисту порушеного права шляхом застосування реституції не призведе до захисту порушеного права, навіть якби судом було встановлено факт такого порушення, оскільки застосування наслідків недійсності угоди (реституція) не поширюється на права позивача (котрий в даному випадку не є стороною договору).
Крім того, даний Договір на час звернення з позовом до суду виконаний у повному обсязі та припинив свою дію, а вимога про застосування реституції, є похідною від вимоги про визнання Договору недійсним.
Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Враховуючи вищезазначене, апеляційний суд констатує безпідставність вимоги Позивача про визнання недійсним Договору позики від 30.01.2013 року та застосування наслідків недійсного правочину шляхом стягнення 10000 грн. та відповідно відмовляє в задоволенні позовних вимог.
Відповідно, колегія суддів вважає, що приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які грунтуються на належних та допустимих доказах, й прийняв рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для його скасування чи зміни та задоволення апеляційної скарги.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення господарського суду Житомирської області від 22.01.2014 року у справі №906/1636/13 слід залишити без змін, апеляційну скаргу позивача - без задоволення.
Судові витрати за подачу апеляційної скарги, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд залишає за Позивачем.
Керуючись ст.ст. 99,101,103,105 ГПК України, суд, -
1. Рішення господарського суду Житомирської області від 22.01.2014 р. у справі № 906/1636/13 залишити без змін.
2. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення господарського суду Житомирської області від 22.01.2014 р. у справі № 906/1636/13 залишити без задоволення.
3. Матеріали справи № 906/1636/13 повернути до господарського суду Житомирської області.
4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.
Головуючий суддя Миханюк М.В.
Суддя Савченко Г.І.
Суддя Павлюк І. Ю.