01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
20.05.2009 № 14/81
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Корсака В.А.
суддів: Авдєєва П.В.
Коршун Н.М.
За участю представників:
від позивача: Цебак І.С. - представник за довіреністю,
від відповідача: Скачков А.Г. - представник за довіреністю,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Маркет Універсал ЛТД”
на рішення Господарського суду м.Києва від 18.03.2009
у справі № 14/81 (суддя Нарольський М.М. (переведений суддєю до ГС))
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Маркет Універсал ЛТД”
до Спільного українсько-естонського підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю „Оптіма-Фарм, ЛТД”
про визнання недійсними окремих пунктів договору,
В лютому 2009 року позивач звернувся з позовом про визнання недійсними п.п.6.2, 9.4 договору №5334 від 01.11.2005р. та стягнення з відповідача судових витрат.
Позовні вимоги мотивовані тим, що передбачений п.6.2 договору №5334 від 01.11.2005р. штраф та пеня за порушення покупцем строків виконання зобов'язання за цим договором є однорідними видами відповідальності, а тому застосування їх положень суперечить ст.61 Конституції України. Крім того, встановлений в п.9.4 вищезазначеного договору розмір відсотків за користування чужими коштами, які покупець повинен сплатити у випадку прострочення виконання ним строків оплати за товар, є непропорційно великими, а тому їх застосування порушує законні права та інтереси позивача.
Рішенням Господарського суду м.Києва від 18.03.2009р. у справі №14/81 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати його та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на порушення господарським судом норм матеріального та процесуального права, неповне встановлення обставин, що мають значення для справи.
Відповідачем не надано відзив на апеляційну скаргу.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів вважає висновок місцевого суду щодо необґрунтованості позовних вимог позивача таким, що відповідає вимогам закону та матеріалам справи, з огляду на наступне.
Встановлено, що 01.11.2005р. між Товариством з обмеженою відповідальністю „Маркет Універсал ЛТД”, як покупцем та Спільним українсько-естонським підприємством у формі товариства з обмеженою відповідальністю „Оптіма-Фарм, ЛТД”, як продавцем був укладений договір № 5334 (далі - Договір), за умовами якого продавець зобов'язався передати, а покупець, в свою чергу, зобов'язався прийняти та оплатити товари медичного та косметичного призначення, визначені та обумовлені цим Договором.
Пунктом 6.2 Договору передбачено, що за порушення покупцем строків виконання зобов'язань за цим Договором щодо оплати за товар продавцю, покупець, окрім виконання своїх зобов'язань у повній мірі, повинен сплатити продавцеві пеню у розмірі 0,1 % загальної вартості видаткової накладної на товар, з якого допущено прострочення виконання, за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцяти днів додатково сплатити продавцеві штраф у розмірі семи відсотків зазначеної у цьому пункті вартості.
З пункту 9.4 Договору вбачається, що за умови прострочення виконання покупцем строків оплати за товар за цим Договором, він повинен сплатити продавцю проценти за користування чужими коштами у розмірі 20 % загальної вартості товару, з якого допущено прострочення виконання.
За змістом позовних вимог позивач просить визнати недійсним зазначені пункти Договору з підстав ч.1 ст.215, ч.1 ст.203 ЦК України, оскільки, зокрема, п.6.2 Договору суперечить ст..61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; п. 9.4. Договору - з підстав ч.2 ст.207 Господарського кодексу України, яка передбачає порушення законних прав та інтересів позивача, оскільки Договір передбачає обов”язок покупця сплатити на користь продавця непропорційно високі проценти за користування чужими коштами.
Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно із частиною 1 статті 199 Господарського кодексу України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбачених цим Кодексом та іншими законами. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 1 та 2 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
За змістом ст. ст. 546, 548, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися у відповідності до закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов'язання.
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Зі статті 549 Цивільного кодексу України вбачається, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. При цьому, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частиною 2 статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Отже, виходячи з приписів зазначених правових норм, місцевий господарський суд дійшов до обґрунтованого висновку про те, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд відповідно до принципу свободи договору, тому встановлена сторонами відповідальність за прострочення виконання зобов'язання не суперечить матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною.
Щодо посилання апелянта на те, що штраф і пеня є однорідними видами відповідальності, а тому їх одночасне застосування суперечить ст. 61 Конституції України, колегія суддів вважає його необґрунтованим з огляду на наступне.
В силу статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
З умов Договору, зокрема, з п.6.2 вбачається, що відповідальність у вигляді пені передбачена за порушення покупцем строків виконання зобов'язань за Договором щодо оплати за товар продавцю, а відповідальність у вигляді штрафу за прострочення виконання зобов'язання щодо оплати вартості товару понад тридцяти днів, тобто штрафні санкції передбачені за різні правопорушення.
Окрім того, встановлені в п. 6.2 Договору санкції за прострочення покупця, аналогічні санкціям за прострочення продавця, які встановлені в п. 6.1 Договору.
З огляду на зазначене колегія суддів вважає, що місцевий суд дійшов до правомірного висновку про необґрунтованість позовних вимог в частині визнання недійсним п.6.2 Договору.
Щодо визнання недійсним п. 9.4. Договору з підстав ч.2 ст.207 Господарського кодексу України, яка передбачає порушення законних прав та інтересів позивача, оскільки Договір передбачає обов”язок покупця сплатити на користь продавця непропорційно високі проценти за користування чужими коштами, колегія суддів вважає, що місцевий суд також обґрунтовано відмовив в позові в цій частині, виходячи з наступного.
Позивач на обґрунтування вимог в цій частині посилається на те, що спірний договір є договором приєднання, а за змістом ч.2 ст.207 ГК України може бути визнано нікчемну умову господарського зобов”язання, якою визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
Колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що спірний Договір не є договором приєднання та укладений відповідно до положень ст.6 ЦК України.
Згідно зі ст.627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 4 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Встановлено, що сторони уклали угоду у певній формі, узгодили та прийняли всі її умови, а також приступили до її виконання.
Статтею 536 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
З частини 3 статті 692 Цивільного кодексу України вбачається, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Отже, сторони в Договорі вправі самостійно на власний розсуд обумовлювати за взаємною згодою розмір процентів за користування коштами.
Згідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Позивачем не доведено належними та допустимими доказами обґрунтованість своїх позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що рішення місцевого суду, яким в позові відмовлено повністю, відповідає чинному законодавству та матеріалам справи; колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
Місцевим судом правильно дотримані вимоги ст.49 ГПК України щодо покладення судових витрат на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 103, 104, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Маркет Універсал ЛТД” на рішення Господарського суду м. Києва від 18.03.2009 року залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду м.Києва від 18.03.2009 року у справі №14/81 залишити без змін.
3. Матеріали справи №14/81 направити до Господарського суду м.Києва.
Головуючий суддя Корсак В.А.
Судді Авдєєв П.В.
Коршун Н.М.