"06" березня 2014 р. м. Київ К/800/33082/13
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Бухтіярової І.О., Сіроша М.В.,
при секретарі Луцак А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Промогруп" на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року
у справі № 2а-10057/12/2670
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промогруп"
до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної
податкової служби
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-
Товариство з обмеженою відповідальністю «Промогруп» (надалі також - ТОВ «Промогруп», позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби (надалі також - відповідач, ДПІ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 13 липня 2012 року №0006492209.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 жовтня 2012 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 13 липня 2012 року №0006492209, видане Державною податковою інспекцією у Печерському районі м. Києва ДПС.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби задоволено. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 жовтня 2012 року скасовано та винесено нове рішення. У задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Промогруп» відмовлено.
Позивач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судом апеляційної інстанцій порушення вимог процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року і залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 жовтня 2012 року.
Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Фактичною підставою для збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 1467993, 00 грн. на підставі податкового повідомлення-рішення, з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 2 липня 2012 року № 460/22-9/32110472, про порушення позивачем вимог пунктів 198.1, 198.2, 198.3, 198.6 статті 198, пункту 201.6 статті 201 Податкового кодексу України, в результаті чого ТОВ «Промогруп» занижено податку на додану вартість на загальну суму 978662,00 грн.
Як слідує з акту перевірки, висновки відповідача про порушення позивачем вимог податкового законодавства ґрунтується на тому, що правочини позивача та ТОВ «Снайпер Медіа» є нікчемними, оскільки господарські правовідносини між зазначеними суб'єктами не були спрямовані на настання реальних правових наслідків.
На час проведення перевірки та прийняття податкового повідомлення-рішення набрав чинності Податковий кодекс України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), розділ V якого визначає платників податку на додану вартість, об'єкти, базу та ставки оподаткування.
Відповідно до пункту198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.
Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (пункту 198.2 статті 198 ПК України).
Згідно з пунктом 198.3 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Відповідно до пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).
Пунктом 200.1 статті 200 ПК України передбачено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.
Податкова накладна, відповідно до положень пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. Порушення порядку заповнення податкової накладної не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту.
З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених в ціні товару (послуги) є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.
Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ «Промогруп» та ТОВ «Снайпер-Медіа» укладено ряд договорів про надання маркетингових послуг, зокрема № 22-04/3 від 25 квітня 2011 року, №22-08/4 від 22 серпня 2011 року, № 07-09/03 від 7 вересня 2011 року, № 16-09/06 від 1 вересня 2011 року, згідно яких, виконавець - ТОВ «Снайпер-Медіа» приймає на себе обов'язки з надання маркетингових послуг по проведенню заходів: в аптеках та лікарняних закладах, направлених на збільшення попиту і підвищення лояльності провізорів, лікарів та покупців відносно препаратів.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем не надано суду жодних доказів, які б підтверджували те, що укладення договорів, на підставі яких виникли взаємовідносини між позивачем та контрагентом не відповідали дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав та обов'язків, наявність будь-якої протиправної мети у представників сторін не встановлювалась, отже, доводи відповідача про те, що такі правочини суперечать інтересам держави і суспільства та не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, судом до уваги не приймаються, оскільки зібраними під час перевірки та відображеними в акті доказами вони не підтверджуються.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що фінансово-господарська діяльність ТОВ «Снайпер Медіа» здійснювалась поза межами правового поля, а укладені останнім правочини (договори) є такими, що вчиненні без мети настання реальних наслідків, а тому недійсність договорів, укладених між ТОВ «Промогруп» та ТОВ «Снайпер Медіа», не потребують доведення в силу їх нікчемності.
Вищий адміністративний суд України вважає, що суд апеляційної інстанції зважаючи на наявні у матеріалах справи докази, при ухваленні постанови не дотримався вимог законності та обґрунтованості, що визначені статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, на виконання договорів укладених між позивачем та ТОВ «Снайпер-Медіа», останнє надало ТОВ «Промогруп» товар (послуги) та, маючи статус платника податку на додану вартість, виписало податкові накладні, а також перераховано грошові кошти у визначених розмірах. У ціні придбаного товару товариством сплачено суму податку на додану вартість, яку у подальшому включено до складу податкового кредиту. При цьому, вказані податкові накладні мають всі обов'язкові реквізити, визначені у пункті 201.1 статті 201 ПК України.
На підставі наявних у матеріалах справи доказів, зокрема звітів про надані послуги і виконані роботи, актів виконаних робіт, та інших первинних документів, що були досліджені судом першої інстанції інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд першої інстанцій зробив правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «Снайпер Медіа».
При цьому, суд першої інстанції вірно зробив посилання на пункт 18 Постанови Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до якого при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Втім, відповідачем не доведено на підставі належних та допустимих доказів наявності у діях позивача вини, яка виражається в намірі порушити публічний порядок. Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що наявність у підприємства ознак фіктивності не тягне за собою недійсності всіх угод, що укладені та не позбавляє правового значення виданих за такими господарськими операціями податкових накладних.
Також, зважаючи на принцип індивідуальної юридичної відповідальності, що закріплений статтею 61 Конституції України, слід зазначити, що недотримання вимог чинного законодавства контрагентом позивача не є підставою для висновків про допущення порушень позивачем. Чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагента, фактичного знаходження його за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів у останнього. За умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.
Натомість відповідачем не подано доказів обізнаності позивача про недобросовісний характер діяльності його контрагента або про допущені ним порушення податкового законодавства. Будь-яких обставин на підтвердження факту недобросовісності саме позивача як платника податків, що виключають його право на отримання податкової вигоди, податковим органом не зазначено.
Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».
В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів вини позивача, що є обов'язковою передумовою визнання правочинів нікчемними, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.
Відтак, вірним є висновок суду першої інстанції про невідповідність вимогами чинного законодавства податкового повідомлення-рішення від 13 липня 2012 року №0006492209, оскільки позивачем не допущено порушень вимог податкового законодавств, а суд апеляційної інстанцій дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «Промогруп».
Відповідно до статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.
За таких обставин, касаційна скарга ТОВ «Промогруп» підлягає задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.
Керуючись статтями 221, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Промогруп» задовольнити.
Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року скасувати.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 жовтня 2012 року у справі № 2а-10057/12/2670 залишити в силі.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуюча: Н. Є. Блажівська
Судді: І.О. Бухтіярова
М.В. Сірош