26 березня 2014 р.Справа № 820/1031/14
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Кононенко З.О.
Суддів: Бондара В.О. , Калитки О. М.
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12.02.2014р. по справі № 820/1031/14
за позовом ОСОБА_2
до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 12.02.2014р. в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, ОСОБА_2, зазначає, що оскаржувана постанова прийнята без повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, в порушення норм матеріального та процесуального права, є необґрунтованою та підлягає скасуванню з підстав викладених в апеляційній скарзі.
Сторони в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
Суд апеляційної інстанції розглядає справу згідно п. 1, 2 ч. 1 ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в порядку письмового провадження.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення у даній справі в межах апеляційної скарги у відповідності до ч.1 ст. 195 КАС України, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Іраку, що підтверджується копією національного паспорту (а.с.33-41), приїхав в Україну з метою навчання у Харківському медичному університеті за запрошенням останнього, отримавши українську візу. На момент подання заяви про надання статусу біженця нелегально мешкав в Україні у м. Харкові.
08.10.13 року громадянин Іраку ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що у країні його громадянства, де він проживав - в Іраку, існує загроза для його життя та його родині загрожує небезпека. (а.с. 25-32).
Згідно наказу Головного управління державної міграційної служби в Харківській області від 08.10.13 № 263 заява позивача прийнята до попереднього розгляду (а.с. 111).
28.10.13 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області складено висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця ОСОБА_2 (а.с. 154-163).
На підставі зазначеного висновку Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області було прийнято наказ від 28.10.13 № 280 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Іраку ОСОБА_2 (а.с. 164)
Вказаний наказ був оскаржений позивачем до Державної міграційної служби України.
Рішенням від 23.12.13 № 46-13 Державної міграційної служби України (а.с.20) відхилено скаргу ОСОБА_2 на наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 28.10.13 № 280 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Іраку ОСОБА_2.
Підставою для прийняття цього рішення, як вбачається з матеріалів особової справи, є висновок за результатами розгляду скарги від 20.12.2013 ОС № НОМЕР_1 0079 (а.с. 21-24), яким встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту'", а також ст. 1 Конвенції про статус біженця від 28 липня 1951 року та Протоколу від 31 січня 1967 року, та не встановлено обґрунтованих побоювань, які змусили позивача прибути та залишитись в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача не є обґрунтованими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступних підстав.
Встановлено, що позивач раніше, 01.03.2012 року звертався до ГУ ДМС в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду вказаної заяви рішенням ДМС України від 10.08.2012 № 359-12 йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вказане рішення було оскаржене ОСОБА_2 до Харківського окружного адміністративного суду у справі № 2а-10767/12/2070.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду по справі № 2а-10767/12/2070 від 02.11.12 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 - відмовлено, вказана постанова залишена без змін ухвалами Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.02.13 та Вищого адміністративного суду України від 25.07.2013.
Відповідно до ч.5 ст.254 КАС України постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст.255 КАС України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Обставини, які були встановлені постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі не можуть оспорюватися в іншій судовій справі за участю тих самих сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Вказаними судовими рішеннями по справі № 2а-10767/12/2070 встановлено, що відносно ОСОБА_2 відсутні підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначені ч.13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Так, судами було встановлено, що пояснення позивача, надані в ході проведення співбесіди, не містять ознак реального побоювання бути переслідуваним у своїй країні. В протоколі співбесіди позивач вказав, що в країні походження мешкають його батьки та близькі родичі. З копії паспорта позивача та його перекладу вбачається, що останній безперешкодно перетинав кордон Іраку, та повертався до країни походження у 2011 та 2012 роках. Також встановлено, що до прибуття в Україну позивач перебував в Сирії, Йорданії, Туреччині. У вказаних країнах з питання отримання статусу біженця не звертався.
Викладене є доказом того, що ОСОБА_2, перебуваючи у громадянстві Іраку, міг користуватися захистом країни своєї громадянської належності. Відповідно до пункту Е розділу 1 Женевської Конвенції про статус біженця 1951 року, положення Конвенції не поширюються на осіб, за якими компетентні органи країни, в якій вони проживають, визнаються права та обов'язки, пов'язані з громадянством цієї країни. Згідно з пунктами 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН: "Під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт або продовжити термін дій, або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності".
Судами також встановлено, що заявник не навів жодних конкретних фактів про побоювання щодо нього в країні громадянської належності, не навів також будь-якої аргументації свого побоювання у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Зазначене позивачем у заяві та під час співбесіди не дає підстав вважати, що він переслідувався в Іраку, або була загроза його життю, безпеці чи свободі. Він не був причетний до подій, через які б мав обґрунтований страх утисків, переслідувань, погроз, дискримінації, застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Дослідивши зміст заяв позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складених ним анкет, від 01.03.2012 та від 08.10.2013, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_2 посилається в обґрунтування наявних побоювань на одні й ті самі обставини, які відносяться до 2010 року, коли він ще мешкав в Іраку.
Інших додаткових обставин та фактів, які б доводили ґрунтовність його заяви про надання статусу біженця позивач не навів та судом в ході розгляду справи не встановлено.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що матеріали справи свідчать про відсутність несприятливого поводження через етнічне походження чи національну ознаку, чи релігійні переконання, особисто відносно позивача. Позивач не має побоювань небезпеки життю у разі повернення на батьківщину, адже переслідувань, утисків чи погроз він особисто не зазнавав, має можливість повернутися до Іраку, але не бажає цього через те, що йому там не подобається, а в Україні він отримував освіту та бажає залишитися тут через більш сприятливі соціально-економічні умови. Отже, викладені позивачем факти не розглядаються як обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань.
З висновку відповідача від 20.12.2013 (а.с.21-24) вбачається, що за час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем та третьою особою вивчено інформацію про ситуацію в Іраку, проаналізовано підстави, на основі яких особа визнається біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту.
Так, у висновку відносно ситуації в Республіці Ірак зазначено, що дійсно у міру наближення дати парламентських виборів 30 квітня 2014 військово-політична обстановка в цій країні продовжує все більше деградувати, її головна особливість - наростання хвилі терористичних актів, насамперед у Багдаді, а також західної провінції Аль-Анбар, оплоті сунітського опору, а також центральних і північних провінціях Салах ед-Дін, Ніневейя та східній провінції Діяла. Обстановка на півдні країни істотно спокійніше, оскільки там домінують шиїти. Хоча тут є свої складнощі, пов'язані з наявністю десятка політичних партій. Всього їх в Іраку мало не 270, причому незалежно від приналежності до тієї чи іншої конфесії. Так, шиїти поділені на прихильників більше 150 партій, причому навіть найбільші три з них не можуть знайти спільну мову, хоча і входять в єдину правлячу коаліцію.
У висновку також вказано, що зважаючи на значну нестабільність ситуації у Республіці Ірак, а саме безкарні дії злочинних і терористичних угрупувань, які є серйозною загрозою безпеці цивільного населення необхідно зазначити, що згідно з п.164, А, гл. V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини.
Відповідно до п.65 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, переслідування відноситься до дій влади країни заявника. Однак, під час співбесіди ОСОБА_2 не навів жодного випадку його дискримінацій за політичною ознакою представниками офіційної влади Іраку, його розповідь носить загальний характер і не базується на фактах.
В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник повинен доказувати достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Відповідно до Позиції ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і письмові. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу в правдивості своїх фактичних тверджень.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, дав оцінку зазначеному позивачем, врахувавши ситуацію в країні його громадянської належності на момент звернення позивача з заявою та навів відповідне обґрунтування.
Позовна вимога про зобов'язання Державної міграційної служби України переглянути рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є похідною від вимоги про скасування рішення, тому також не підлягає задоволенню.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому не вбачає підстав для його скасування. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують з наведених вище підстав.
Відповідно до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось згідно вимогам ст. 41 КАС України.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 197, п.1 ч.1 ст. 199, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12.02.2014р. по справі № 820/1031/14 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.
Головуючий суддя (підпис)Кононенко З.О.
Судді(підпис) (підпис) Бондар В.О. Калитка О.М.