Справа № 161/15977/13-ц Провадження № 22-ц/773/521/14 Головуючий у 1 інстанції: Івасюта Л.В.
Категорія: 42 Доповідач: Здрилюк О. І.
28 березня 2014 року місто Луцьк
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:
головуючого - судді Здрилюк О. І.,
суддів - Стрільчука В.А., Карпук А.К.,
при секретарі - Шугаловій О.М.,
з участю позивача - ОСОБА_1,
пр-ка позивача - ОСОБА_2,
відповідача - ОСОБА_3,
пр-ка відповідача - ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління державної міграційної служби України у Волинській області, про виселення та зняття з реєстрації за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду від 20 лютого 2014 року,
13 вересня 2013 року ОСОБА_1 звернулася в суд із даним позовом, який мотивує тим, що являється єдиним живим співвласником квартири АДРЕСА_1, в якій зареєстрована її дочка - відповідачка ОСОБА_3, яка на протязі тривалого часу створює їй неможливі умови для проживання, бажала помістити її у психіатричну лікарню, не здійснює оплати за житлово-комунальні послуги, в зв'язку з чим квартира відключалась від електропостачання, вчиняє сварки, навмисно спричиняє їй тілесні ушкодження, за що неодноразово правоохоронними органами проводились перевірки, з відповідачкою проводились працівниками міліції профілактичні бесіди, вона попереджалася за неналежну поведінку в сім'ї і побуті. Також вироком суду була засуджена за умисне заподіяння їй тілесних ушкоджень.
Оскільки заходи запобігання і громадського впливу на відповідачку не мають ніяких результатів, спільне подальше проживання становить реальну загрозу її життю та здоров'ю, на підставі вимог ст.ст.157, 116 ч.1 ЖК України просила виселити ОСОБА_3 із належної їй квартири без надання іншого жилого приміщення та зняти її з реєстрації місця проживання за цією адресою.
Рішенням Луцького міськрайонного суду від 20 лютого 2014 року в позові відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач просить скасувати це рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
Вважає, що судом допущено неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи.
В апеляційному суді позивач та її представник апеляційну скаргу підтримали із наведених у ній підстав та просять її задовольнити.
Відповідач та її представник апеляційну скаргу заперечили і просять її відхилити.
Заслухавши осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, а рішення суду першої інстанції до скасування з ухваленням нового рішення про задоволення позову з наступних підстав.
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що іншими судовими рішеннями встановлено, що відповідачці після смерті батька належить 1/6 частка спірної квартири, вона з серпня 2013 року у квартирі не проживає, так як позивачка чинить їй у цьому перешкоди. Постанови органів внутрішніх справ, якими відмовлено у порушенні кримінальних справ та у яких зазначено про проведення з відповідачкою бесід профілактичного характеру про недопустимість вчинення антигромадської поведінки в сім'ї та побуті доведені лише до заявника ОСОБА_1, а тому відсутні докази про систематичне порушення відповідачем правил співжиття.
Проте, такі висновки суду суперечать встановленим обставинам справи і зроблені з порушенням норм матеріального права.
Так, із матеріалів справи вбачається, що згідно свідоцтва про право власності на житло квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5, ОСОБА_6, які на даний час померли та позивачу ОСОБА_1 (а.с.6, 9, 10).
Відповідач ОСОБА_3 з 2005 року зареєстрована у спірній квартирі, як її співвласник після оформлення спадщини (а.с.7-8).
Разом з тим, рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29.04.2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 24.07.2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.10.2013 року, визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 27.12.2002 року ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_6 на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 (а.с.13-15, 39-40, 54-55).
Враховуючи наведене, на даний час відповідачка не є співвласником спірної квартири, має право ставити питання про оформлення та реєстрацію свого права власності на частку квартири, оскільки позивачем таке право оспорюється і лише після державної реєстрації права власності може вважатись співвласником спірної квартири та відповідно ставити питання про проживання у ній на правах власника.
Крім того, при ухваленні Луцьким міськрайонним судом рішення від 17.12.2013 року, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 29.01.2014 року, вирішувалося питання про усунення перешкод ОСОБА_3, як члену сім'ї бувшого власника в користуванні житловим приміщенням, а не визначення часток співвласників у порядку спадкування (а.с.177-180).
Таким чином, суд першої інстанції, відмовляючи у позові, прийшов до помилкового висновку, що іншим судовим рішенням встановлено, що відповідачці після смерті батька належить 1/6 частка квартири. Також суд не звернув уваги, що ОСОБА_1 почала чинити перешкоди ОСОБА_3 після вироку суду, яким остання засуджена за умисне нанесення тілесних ушкоджень.
Згідно ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до вимог ст.157 ЖК України членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першої статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Згідно ч.1 ст.116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Протягом тривалого часу між сторонами в результаті існуючих неприязних відносин неодноразово виникали сварки та скандали, заяви з приводу яких були та є предметом розгляду відповідальних працівників Луцького міськвідділу міліції, суду, що стверджується відповідними постановами про відмову в порушенні кримінальної справи, повідомленнями про порушення кримінальних проваджень, рішеннями судів та вироком суду (а.с.13-22, 24, 27, 28, 30, 64-68, 137, 139-141).
Із постанов про відмову в порушенні кримінальної справи від 05.02.12 р., 27.03.12 р., 25.05.12 р. вбачається, що працівниками міліції щоразу проводились з відповідачкою бесіди профілактичного характеру про недопустимість вчинення антигромадської поведінки в сім'ї та побуті.
Вироком Луцького міськрайонного суду від 25.06.2013 року ОСОБА_3 засуджена за умисне нанесення 06.06.2012 року легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень ОСОБА_1 (а.с.20-22).
Враховуючи наведене, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, помилково прийшов до висновку про відсутність доказів про систематичне порушення відповідачем правил співжиття.
Разом з тим, позивач не повинна доводити тієї обставини, що вказані постанови доводяться до відома будь-якої іншої особи. Сама ж відповідач не довела, що їй не було відомо про постанови про відмову в порушенні кримінальних справ.
Крім того, доказом являється сам факт проведення таких бесід, а не одержання особою копії постанови.
Як ствердили в апеляційному суді представник відповідача та відповідач, остання і по даний час, будучи незгідною з постановами про відмову в порушенні кримінальних справ, не оскаржила їх.
Порушення відповідачкою правил співжиття стверджується також рішенням апеляційного суду Волинської області від 17.10.2012 року, яким встановлено, що ОСОБА_3 30.01.2012 року та 27.06.2012 року зверталася із заявами до Волинської обласної психіатричної лікарні № 1 про проведення психіатричного огляду в примусовому порядку своєї матері ОСОБА_1, покликаючись на виявлення ознак психічного захворювання. Разом з тим, ОСОБА_1 тричі у 1995-1996 роках лікувалася у денному стаціонарі цього медичного закладу з діагнозом «неврастенія», який з пояснень лікаря-психіатра не є психічним захворюванням (а.с.18-19).
Крім того, в судовому засіданні встановлено, що відповідачка не сплачує житлово-комунальні послуги, чим ставить у скрутне становище позивача та така поведінка загрожує в майбутньому повторному відключенню квартири від електропостачання та відключення від водовідведення, що стверджується відповідним судовим рішенням від 07.05.2013 року та попередженнями служб, які надають житлово-комунальні послуги (а.с.16-17, 150-154).
Враховуючи наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що взаємостосунки, які склалися між сторонами, порушення правил співжиття відповідачем роблять неможливим для позивача проживання із нею в одній квартирі, єдиним власником якої вона являється на даний час, а тому відповідач підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.
Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п.34 постанови від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Враховуючи наведене, позовні вимоги про зняття відповідачки з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 також підлягають до задоволення.
Оскільки висновки суду першої інстанції суперечать встановленим обставинам справи і зроблені з порушенням норм матеріального права, що згідно з статтею 309 ЦПК України це є підставою для скасування рішення суду і ухвалення нового рішення.
Позивач, як інвалід 2 групи, звільнена від сплати судового збору, а тому відповідно до вимог ч.3 ст.88 ЦПК України, п.п. 2, 8 п.1 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» витрати по сплаті судового збору за задоволення позову та апеляційної скарги підлягають стягненню з відповідача в дохід держави.
Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, на підставі ст.ст.9 ч.4, 116 ч.1, 157 ЖК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Луцького міськрайонного суду від 20 лютого 2014 року в даній справі скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов задовольнити.
Виселити ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Зняти ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1.
Стягнути з ОСОБА_3 в дохід держави 365 грн. 40 коп. (триста шістдесят п'ять грн. 40 коп.) судового збору за розгляд справи судами першої та апеляційної інстанцій.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий
Судді