м. Вінниця
11 березня 2014 р. Справа № 802/3034/13-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Комара Павла Анатолійовича,
за участю:
секретаря судового засідання: Мошняги Валентина Івановича
представника позивача: Мусіровського О. А.
представника відповідача: Корнійчука А. Л.
третьої особи: ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: Державної фінансової інспекції у Вінницькій області
до: Ковалівської сільської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13
про: зобов'язання вчинення дій
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов позов Державної фінансової інспекції у Вінницькій області до Ковалівської сільської ради про зобов'язання вчинення дій.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідно до п. 3.3.6.2 Плану контрольно-ревізійної роботи Вінницької об'єднаної державної фінансової інспекції, проведено ревізію виконання бюджету Ковалівської сільської ради за період з 01.02.2010р. по 01.02.2013р. В ході проведення вищезазначеного контрольного заходу виявлено фінансові порушення, які відображено в акті ревізії від 30.04.2013 №02- 15/108 та зобов'язано відповідача листом вимогою №02-21/763 від 20.05.2013р. усунути зазначені недоліки. Проте, Ковалівською сільською радою не виконано вимоги позивача, у зв'язку із чим і заявлено даний позов.
Ухвалою суду від 12.11.2013р., постановленою без виходу до нарадчої кімнати, судом задоволено письмове клопотання представника позивача про зменшення позовних вимог (вх. №26495 від 12.11.2013р.).
Таким чином, позовні вимоги Державної фінансової інспекції у Вінницькій області з урахуванням клопотання про зменшення позовних вимог викладені наступним чином:
- зобов'язати відповідача - Ковалівську сільську раду виконати законну вимогу - лист від 20.05.2013р. №02-21/763 Державної фінансової інспекції у Вінницькій області в частині забезпечення надходження недоотриманих доходів від орендарів на загальну суму 79699,18 грн., в тому числі шляхом пред'явлення позовів.
Ухвалою суду від 12.11.2013р. судом за клопотанням представника відповідача залучено до участі у справі в якості третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12. ОСОБА_14, ОСОБА_13
В ході судового розгляду, судом вилучено із складу третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляються самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_14, у зв'язку із смертю такого (Свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1).
Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив позов задовольнити.
Представник відповідача заперечував проти задоволення позову з підстав наведених в письмових запереченнях, що долучені до матеріалів справи (а.с. 138-140).
Третя особа ОСОБА_5 просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
11.03.2014р. через відділ прийому суду надійшла заява ОСОБА_8 (вх. №4626) в якій останній просив розгляд справи провести за його відсутності. Також зазначив, що проти позовних вимог заперечує повністю.
Крім того, в матеріалах справи містяться письмові пояснення третіх ОСОБА_13, ОСОБА_9 та ОСОБА_7 від 11.03.2014р., згідно яких зазначені особи проти позову заперечують, а вимогу ДФІ у Вінницькій області в частині забезпечення надходження недоотримах доходів від орендарів вважають незаконною та безпідставною.
Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Відповідно до п. 3.3.6.2 Плану контрольно-ревізійної роботи Вінницької об'єднаної державної фінансової інспекції, проведено ревізію виконання бюджету Ковалівської сільської ради за період з 01.02.2010р. по 01.02.2013р.
Результати проведеної ревізії оформлені актом ревізії виконання бюджету с. Ковалівка за період з 01.02.2010 року по 01.02.2013 року від 30.04.2013 року № 02-15/08 (а.с.12-49).
Висновки акту ревізії стали фактичною підставою для формування та направлення відповідачу листа - вимоги від 20.05.2013 року № 02-21/763 "Про усунення виявлених порушень" в тому числі і вимог, на протиправне невиконання яких посилається позивач.
Визначаючись щодо позовних вимог суд виходить з наступного.
Згідно ст.12 Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. № 2768-ІІІ (далі - Земельний кодекс), до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить:
а) розпорядження землями територіальних громад;
б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;
в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст;
д) організація землеустрою;
е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;
ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства;
з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу;
и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом;
і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок;
ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст;
й) вирішення земельних спорів;
к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Відповідно до частини п'ятої статті 126 Земельного кодексу України, право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.
Згідно із ч. 1, 2 ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Статтею 15 Закону України "Про оренду землі" передбачено істотні умови договору оренди землі: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
Використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону (статті 206 Земельного кодексу України).
Стаття 13 даного Закону передбачає, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, - договір оренди такої земельної ділянки.
Як визначено ч.1 ст.93 Земельного кодексу - право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам (ч.2 ст.93 Земельного кодексу).
Також, статтею 23 Закону України "Про оренду землі" від 06.10.1998 Л" 161 -XIV (до 01.01.2011) було визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності, які передані в оренду для сільськогосподарського використання, переглядається один раз на три роки в порядку, встановленому законом або договором оренди.
Так, судом встановлено та не заперечується позивачем, що недоотримана орендна плата від орендарів за орендовані земельні ділянки в сумі 79699,18 грн. виникла на підставі укладених між відповідачем та третіми особами договорів оренди земельної ділянки, які були досліджені позивачем під час проведення перевірки.
Щодо висновків фінансової інспекції про порушення відповідачем ст. 15 Закону України "Про оренду землі" ст. 7 Закону України "Про плату за землю" та ст. 288 Податкового Кодексу України з якими суд не погоджується у зв'язку з наступним.
Правові засади оренди землі визначені частиною 1 статті 2 Закон №161, у відповідності з якою, відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Згідно ст. 1 Закону №161, оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Відповідно до ч.1 ст.124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договорів оренди земельної ділянки.
Статтею 21 Закону №161 (чинного на момент спірних правовідносин) було передбачено, що розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю").
Згідно з ст. 81 Земельного кодексу України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Відповідно до ст. 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Частиною 1 ст. 2 Закону України "Про плату за землю" (від 03.07.1992 р. №2535-XII) встановлено, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.
Приписами згаданих Законів не встановлювався мінімальний розмір орендної плати за землі комунальної власності. А в даному випадку визначався від розміру грошової оцінки.
01.01.2011 року набули чинності положення ст.288 Податкового кодексу України, якими передбачено, що розмір орендної плати встановлюється договором, але річна сума платежу не може бути меншою трикратного розміру земельного податку, який встановлюється цим розділом.
Приймаючи Податковий кодекс України, законодавець не вносив зміни до Закону №161 в частині приведення у відповідність мінімального розміру орендної плати за землі комунальної власності за договорами укладеними до 01 січня 2011 року.
Відтак, суд дійшов висновку, що положення згаданої статті Податкового кодексу України застосовуються лише до правочинів, які укладенні після 01.01.2011 року.
Водночас, суд зазначає, що, оскільки держава Україна є стороною договору (в особі органу місцевого самоврядування), то законодавчо встановлений мінімальний розмір орендної плати не є підставою, яка виключає дотримання приписів ст.21 Закону №161 (одержання згоди іншої сторони і підписання змін до договору).
Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону (ст. 125, 126 Земельного кодексу).
Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону№161).
За правилами ст. 15 Закону №161, істотними умовами договору оренди землі є об'єкт оренди, строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
Разом з тим, суд констатує, що у подібних правовідносинах законодавець чітко встановив у ст. 33 Закону України "Про оренду землі", що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін, а у разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
Оскільки істотними умовами договору оренди землі є зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, то в даному випадку має бути по-перше - згода сторін, по-друге додаткова письмова угода, яка проходить державну реєстрацію в органах державного земельного кадастру.
Згідно ст.15 Закону України "Про плату за землю" встановлено, що при поновленні договору оренди, зміні умов договору щодо розміру орендної плати, вони набувають чинності після їх державної реєстрації та застосовуються до відносин, що виникають при виконанні зобов'язань за договором, що укладений на новий строк.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недійсність вищезазначеного договору на право користування землею (на умовах оренди) законом прямо не встановлена, рішення суду про визнання його недійсним відсутнє, а тому договір оренди, на підставі якого позивач користувався земельними ділянками та сплачував орендну плату у відповідності до ст. 204 ЦК України є правомірним.
При цьому згідно із ст. 629 ЦК України договори є обов'язковими для виконання сторонами.
В даному випадку ні Податковий кодекс України, ні інший нормативно-правовий акт не мають прямої вказівки на обов'язковість укладення додаткових угод, відтак зміна розміру орендної плати, визначеної в договорі оренди, як суттєвої умови договору, можлива лише за згодою сторін, шляхом внесення до них відповідних змін.
Отже, відповідачеві сплачували орендну плату в тому розмірі, який встановлений договорами, що відповідає вимогам Податкового кодексу України, яким передбачено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.
Крім того, статтею 19-1 Податкового кодексу України передбачено, що контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування і сплати податків та зборів покладено на органи державної податкової служби, а ст. 20 ПК України цьому ж органу надано право звертатись до суду щодо стягнення з платників податків, які мають борг.
Також ст. 41 ПК України встановлює перелік органів, що здійснюють контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування і сплати податків та зборів:
- органи державної податкової служби - щодо податків, які справляються до бюджетів та державних цільових фондів, а також стосовно законодавства, контроль за дотриманням якого покладається на органи державної податкової служби;
- митні органи - щодо мита, акцизного податку, податку на додану вартість, інших податків, які відповідно до податкового законодавства справляються у разі ввезення (пересилання) товарів і предметів на митну територію України або територію вільної митної зони або вивезення (пересилання) товарів і предметів з митної території України або території вільної митної зони.
Інші державні органи не мають права проводити перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків, у тому числі на запит правоохоронних органів.
Органами стягнення є виключно органи державної податкової служби, які уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу в межах їх повноважень, а також державні виконавці в межах своїх повноважень. Стягнення податкового боргу за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється.
Враховуючи вищезазначене суд дійшов висновку, що Державною фінансовою інспекцією у Вінницькій області не правомірно винесено вимогу щодо забезпечення відшкодування сум недоотриманої орендної плати від орендарів за орендовані земельні ділянки в сумі 79699,18 грн.
Таким чином, суд вважає, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсним обставинам, встановленим у справі та не підтверджуються належними, достовірними та допустимими доказами, дослідженими у судовому засіданні за участю присутніх учасників процесу, а тому не підлягають задоволенню.
Суд, відповідно до ч. 1 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні справи по суті може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Крім того, в силу ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статей 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищенаведене, позивачем не було надано суду достатньо належних доказів, які б свідчили про правомірність заявлених позовних вимог.
Відповідно до ч. 5 ст. 94 КАС України, у разі відмови у задоволенні позовних вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, а також залишення адміністративного позову без розгляду судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок Державного бюджету України. Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а відповідач не вказав про понесені витрати, суд не має підстав для вирішення питання щодо розподілу витрат.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.
Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Суддя Комар Павло Анатолійович