Справа № 1317/2-35/11 Головуючий у 1 інстанції: Крет А.І.
Провадження № 22-ц/783/254/13 Доповідач в 2-й інстанції: Монастирецький Д. І.
Категорія: 45
15 липня 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі :
головуючого - судді Монастирецького Д.І.,
суддів: Гірник Т.А., Мацея М.М.,
секретаря Дідуся О.Р.,
з участю представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4, який представляє інтереси ОСОБА_5 на рішення Радехівського районного суду Львівської області від 05 квітня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ДП «Центр Державного земельного кадастру», Управління земельних ресурсів у Радехівському районі, Розжалівської сільської ради Радехівського району, третіх осіб: ОСОБА_2, ОСОБА_6, про визнання Державного акту на право приватної власності на землю недійсним, скасування його державної реєстрації та зобов'язання провести роботи пов'язані із видачею нового державного акту, -
У травні 2010 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом про визнання Державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 11 вересня 1997 року серії ІV-ЛВ № 060002 недійсним та зобов'язання ДП Центр Державного земельного кадастру провести роботи пов'язані із видачею нового державного акта, а також просила визнати недійсним та скасувати Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку виданий ОСОБА_2 В процесі судового розгляду позивачка свої вимоги зменшила та просила визнати недійсним Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 11 вересня 1997 року, серії ІV-ЛВ № 060002, виданий на її ім'я та зобов'язати ДП Центр Державного земельного кадастру провести роботи пов'язані із видачею нового державного акта.
Рішенням Радехівського районного суду Львівської області від 05 квітня 2012 року в позові ОСОБА_5 до ДП «Центр Державного земельного кадастру», Управління земельних ресурсів у Радехівському районі, Розжалівської сільської ради Радехівського району, третіх осіб: ОСОБА_2, ОСОБА_6, про визнання Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 11 вересня 1997 року серії IV-ЛВ № 060002 недійсним та зобов'язання ДП Центр Державного земельного кадастру провести роботи пов'язані із видачею нового державного акту відмовлено у зв'язку із спливом позовної давності.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_4 - представник ОСОБА_5. В апеляційній скарзі зазначає, що не погоджується з ним, оскільки таке прийняте з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Стверджує, що висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову у зв'язку з закінченням строку позовної давності є помилковим, оскільки на його думку строк позовної давності має обчислюватись з дати постановлення ухвали Верховним Судом України, тобто з 16 серпня 2007 року, а не з 27 грудня 2006 року (дата ухвалення рішення суду першої інстанції). На підставі викладеного стверджує, що позивачем строк позовної давності не був пропущений, оскільки закінчився 16 серпня 2010 року, а позовна заява була подана 05 травня 2010 року.
Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Інші учасники цивільного процесу повідомлялись належним чином, про що свідчать повідомлення про вручення їм рекомендованих поштових відправлень (а.с. 269, 270, 271, 272, 273, 278), в судове засідання апеляційної інстанції не з'явилися, причину своєї неявки суду не повідомили. На підставі ч. 2 ст. 305, ст. 169 ЦПК України дану цивільну справу слід розглянути, оскільки матеріалів справи достатньо для її розгляду в їх відсутності.
Вислухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, перевіривши матеріали справи, межі та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід відхилити, виходячи з наступного.
Відповідно до статей 3, 21, 24, Конституції України, всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом та відповідно до вимог чинного цивільного процесуального законодавства України кожній особі гарантується право звернення безпосередньо до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.
Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, зазначений законами України.
Частиною 1 ст. 292 ЦПК України передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку, або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
Згідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ст. 57 ЦПК України).
За загальними положеннями ЦПК України обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Таким чином, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.
Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Про необхідність урахування зазначених конституційних положень судам роз'яснено й в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 5 березня 1977 року № 1 (з відповідними змінами) «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду».
Колегія суддів приходить до переконання, що дане рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону, виходячи з наступного.
Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
Згідно із ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власносі і господарювання, їх рівність перед законом. Основний Закон України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю відповідно до закону (ст. 41).
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Обов'язковою складовою Державного акта є план меж земельної ділянки із зазначенням її конфігурації, який наноситься при викресленні самого Державного акта. Як вбачається із Державного акта на право приватної вланості на земельну ділянку, належного ОСОБА_5, на ньому зазначено дві земельні ділянки, зокрема, Ділянка № 1 та Ділянка № 2 (а.с. 7).
Із позовної заяви ОСОБА_5 вбачається, що вона не погоджується із межею земельної Ділянки № 1 від точки «А» до точки «Б», яка розмежовує суміжні землеволодіння - її та ОСОБА_2, мотивуючи тим, що ця межа має йти дугою, а не прямою лінією, як зазначено в Державному акті.
В технічному звіті по видачі Державного акта на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_5 міститься Акт встановлення і узгодження меж земельної ділянки № 1 від 15 квітня 1997 року громадянки ОСОБА_5 в АДРЕСА_1, складовою якого є План встановлених меж. Як вбачається із вказаного Акта межа земельної Ділянки № 1 від точки «А» до точки «Б», яка розмежовує суміжні землеволодіння її та ОСОБА_2, зазначена у формі прямої лінії. Вказаний Акт встановлення і узгодження меж земельної ділянки № 1 від 15 квітня 1997 року ОСОБА_5 підписала, тим самим погодилась із зазначеними в ньому межами земельної ділянки (а.с. 27-40-46).
З рішення виконавчого комітету Розжалівської сільської ради Радехівського району № 33 від 12 серпня 1997 року, вбачається, що порушень меж земельної ділянки між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 не виявлено (а.с. 39).
Із рішення Радехівського районного суду Львівської області від 27 грудня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про встановлення (відновлення) меж, вбачається, що суд зобов'язав ОСОБА_5 встановити огорожу її присадибної ділянки, що межує з присадибною ділянкою ОСОБА_2 відповідно до Державного акту на право власності на землю, виданого на її ім'я, серії IV - ЛВ № 060002, Розжалівською сільською Радою народних депутатів 11.09.1997 року» (а.с. 100-102).
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області від 19 березня 2007 року, рішення Радехівського районного суду Львівської області від 27 грудня 2006 року було залишено без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_5 без задоволення (а.с. 103-104).
Таким чином встановлено, що ОСОБА_5 отримала свій Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, серії IV - ЛВ № 060002, ще 11 вересня 1997 року.
З вказаного вище рішення Радехівського районного суду Львівської області від 27 грудня 2006 року вбачається, що ОСОБА_5 знала про існування в її Державному акті прямої ліні межі земельної Ділянки № 1 від точки «А» до точки «Б», яка розмежовує суміжні землеволодіння її та ОСОБА_2, ще 27 грудня 2006 року.
Відповідно до положень до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права чи інтересу.
Стаття 257 ЦК України визначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки.
Відповідно до ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про про порушення свого права, або про особу, яка його порушила.
ОСОБА_5 ставлячи питання про визнання Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 11 вересня 1997 року серії ІV-ЛВ № 060002 недійсним звернувся в суд з позовом про порушення свого права лише в травні 2010 року і при цьому не навела жодних поважних причин пропуску позовної давності.
За таких обставин, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що заявлені вимоги до задоволення не підлягають у зв'язку із спливом позовної давності.
Крім зазначеного вище, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на таке.
Як встановлено, оспорюваний Державний акт на право власності на землю був виданий у 1997 році. У разі порушення права на земельну ділянку з 1997 року ОСОБА_5 повинна була дізнатися про таке порушення, проте вона претензій відповідачу до 2010 року не пред'являла та непред'явленням вимог вважала, що її права не порушувалися. Початок перебігу позовної давності про визнання недійсними та скасування зазначеного Державного акта почався з дня виникнення права на позов (ст. 76 ЦК УРСР) - з дня прийняття виконкомом Розжалівської сільської ради рішення та видачі Державного акту, що оспорється, в даному випадку - з 11 вересня 1997 року. Проте позивачка ОСОБА_5 в установлений ст. 71 ЦК УРСР строк також не оспорювала зазначені - рішення і Державний акт. Позовна давність закінчилися 11 вересня 2000 року.
Наведене свідчить, що ОСОБА_5 пропустила строк позовної давності і на час виникнення спірних правовідносин по чинному на той час Земельному кодексу Української РСР, 1991 року,.
Колегія суддів погоджується з висновками районного суду, оскільки суд ухвалив правильне по суті і справедливе рішення, дійшовши його на основі повно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених дослідженими в судовому засіданні доказами, з дотриманням норм матеріального й процесуального права.
Будь яких інших належних та допустимих доказів для спростування рішення суду першої інстанції, передбачених статтями 57, 58, 59 ЦПК України, які б мали доказове значення та заслуговували на увагу, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, відповідно до ч. 3 ст. 309 ЦПК України, апелянтом не представлено.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.
Розглядаючи спір, колегія суддів вважає, що районний суд правильно дослідив і оцінив обставини у справі, подані сторонами докази та вірно визначив характер спірних правовідносин.
Рішення відповідає вимогам закону і зібраним по справі доказам, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому підстав для її задоволення немає.
Керуючись ст. ст. 303, 304, ч. 1 п. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 308, ст. 313, ч. 1 п. 1 ст. 314, ст. ст. 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_4, який представляє інтереси ОСОБА_5 - відхилити.
Рішення Радехівського районного суду Львівської області від 05 квітня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий: Монастирецький Д.І.
Судді: Гірник Т.А.
Мацей М.М.