"07" квітня 2009 р.
Справа № 12/19-08-4323
Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:
Головуючого судді: Мирошниченко М. А.,
Суддів: Бєляновського В. В. та Шевченко В. В.,
при секретарі - Волощук О. О.,
за участю представників:
позивача -Учитель М. С.,
відповідача -Черкес В. О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одеса апеляційну скаргу Спільного Українсько-Ізраїльського підприємства у вигляді ТОВ на рішення господарського суду Одеської області від 17.12.2008 р. у справі №12/19-08-4323 за позовом Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради до Спільного Українсько-Ізраїльського підприємства у вигляді ТОВ про виселення та стягнення 26850,12 грн.,
10.10.2008 р. (вх. №5909) у господарському суді Одеської області Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (далі - позивач) пред'явлено позов до Спільного Українсько-Ізраїльського підприємства у вигляді ТОВ (далі - відповідач) про виселення з нежитлового приміщення бельєтажу загальною площею 87,9 кв.м., яке розташоване за адресою: м. Одеса, пров. Лютеранський,3; стягнення заборгованості по орендній платі в розмірі 24846,44 грн. за період з 01.10.2007р. по 18.09.2008р., пені за несвоєчасну оплату орендної плати в розмірі 2003,68 грн. за період з 16.10.2007р. по 18.09.2008р. та судових витрат (а.с.2-4) Свої вимоги він мотивував так.
Термін дії договору оренди № 58/33 від 15.07.2004р., з урахуванням наступних продовжень його дії, на підставі якого відповідач займав спірне приміщення, закінчився 30.04.2008р. Позивач своєчасно повідомив відповідача про те, що продовжувати дію договору не буде та запропонував звільнити займане приміщення, що відповідачем здійснено не було. Крім того, позивач зазначив, що відповідач неналежним чином виконував умови договору щодо оплати орендної плати і має заборгованість у розмірі 24846,44 грн. за період з 01.10.2007р. по 18.09.2008р. За цю заборгованість позивач нарахував відповідачу передбачену умовами договору пеню. В обґрунтування свого позову позивач послався на ст. 193 ГК України, ст.ст. 526, 525, 625, 317, 321, 386, 390, 762, 764, 785 ЦК України, ст.ст. 17, 18, 19 і 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”, ст. 60 Закону України „Про місцеве самоврядування”, ст.ст. 13,41 та 141 Конституції України та ст.ст. 1 і 2 ГПК України.
12.11.2008 р. (вх. №23298) позивач подав до суду уточнення до позовної заяви, в якому просив суд: виселити відповідача з нежитлового приміщення бельєтажу загальною площею 87,9 кв.м., яке розташоване за адресою: м. Одеса, пров. Лютеранський,3; стягнути з відповідача на його користь: заборгованість по орендній платі в розмірі 14539,13 грн. (з урахуванням того, що відповідач частково сплатив заборгованість); пеню за несвоєчасну оплату орендної плати в розмірі 627,92 грн.; 230 грн. витрат по сплаті державного мита та 118 грн. витрат на ІТЗ судового процесу (а.с.43-45).
Відповідач відзив на позов не надав і участь у розгляді справи не приймав.
Рішенням господарського суду Одеської області від 17.12.2008 р. (суддя Цісельський О.В.) зазначений позов задоволено частково, а саме виселено відповідача із спірного приміщення та стягнуто з нього на користь позивача заборгованість по орендній платі в розмірі 14539,13 грн.; пеню за несвоєчасну оплату орендної плати в розмірі 578,68 грн.; 230 грн. витрат по сплаті державного мита та 118 грн. витрат на ІТЗ судового процесу. У стягненні решти суми пені відмовлено (а.с.125-126). Своє рішення суд мотивував тим, що строк дії договору закінчився, відповідач був повідомлений позивачем про небажання останнього продовжувати дію договору, а тому підлягає виселенню. Суд також дійшов висновку щодо обґрунтованості розрахунків позивача щодо заборгованості орендної плати з урахуванням того, що відповідач не надав заперечень, проте зменшив розмір пені, оскільки дійшов висновку, що її підраховано невірно. В обґрунтування свої позиції суд послався на умови укладеного між сторонами договору, а також на ст. 291 ГК України, ст.ст. 11, 319, 509, 598, 629, 782, 785, 549, 611, 615 ЦК України, ст. 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”, ст.ст. 1 і 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань”, ст. 41 Конституції України та ст.ст. 32, 33, 44, 49, 75, 82-85 ГПК України.
Не погоджуючись зі вказаним рішенням, відповідач звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення, не зазначивши, що він просить суд, крім скасування рішення. Свої вимоги він мотивував наступним:
- місцевий суд в якості доказу надсилання позивачем відповідачу повідомлення від 28.03.2008р. (про припинення дії договору) послався на фіскальний чек „Укрпошти”, однак з нього неможливо встановити документ, що був направлений, а також з чеку та реєстру вбачається, що відправлення здійснювалось за списком, що підтверджує, що це повідомлення було направлено без повідомлення про вручення;
- місцевий суд у порушення приписів ст. 87 ГПК України не повідомив його належним чином про розгляд справи, що згідно ст. 104 ГПК України є безумовною підставою для скасування рішення. На думку відповідача, місцевий суд повинен був направляти йому повідомлення не на адресу: м. Одеса, 21 км. Старокиївської дороги, база ОАТ „Комерційний центр”, а за його фактичним місцезнаходженням, за адресою: м. Одеса, пров. Лютеранський,3, оскільки в матеріалах справи є данні, що він знаходиться саме за цією адресою;
- місцевий суд не дав правової оцінки, що при поданні позову позивачем було порушено вимоги ст. 54 та ст. 56 ГПК України, а саме, зазначивши в позові дві адреси (юридичну та фактичну), позивач направив позов без додатків до нього лише на одну, що підтверджується наявністю лише одного фіскального чеку, а цей чек взагалі не може бути підтвердженням відправлення;
- місцевий суд не встановив належним чином обставин щодо наявності або відсутності заборгованості відповідача перед позивачем, а дійшов такого висновку лише на підставі твердження позивача та наданого ним розрахунку, який не можна визнати належним доказом;
- місцевий суд не врахував, що відповідач за згодою позивача здійснив ремонт в орендованих приміщеннях на загальну суму близько 100 000 грн., а ч.3 ст. 18-1 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” передбачена можливість зарахування вартості ремонту в рахунок орендної плати.
Відповідач також заявив клопотання про відновлення строку на звернення до суду з цією скаргою.
Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 11.03.2009 р. скаржнику відновлено строк на подання апеляційної скарги її прийнято до провадження та призначено до розгляду на 07.04.2009 р. о 14:00, про що учасники процесу, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені.
Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 25.03.2009р. заяву відповідача про забезпечення позову на стадії апеляційного провадження залишено без задоволення.
У письмовому відзиві на скаргу позивач просив суд залишити її без задоволення, а рішення місцевого суду - без змін.
Фіксування судового засідання здійснювалось технічними засобами.
Судова колегія задовольнила клопотання представника (скаржника) відповідача про залучення до матеріалів справи доказів, які підтверджують здійснення відповідачем капітального ремонту та витрат на нього.
Представник скаржника (відповідача) в усних поясненнях, наданих суду, в судовому засіданні 07.04.2009р., просив задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що відповідача не було належним чином повідомлено про розгляд справи у суді першої інстанції і місцевий суд не врахував, що відповідач здійснив за свій рахунок капітальний ремонт та невід'ємні поліпшення орендованого майна, а тому правові підстави для його виселення та стягнення заборгованості з орендної плати відсутні.
Представник позивача в усних поясненнях, наданих суду, просив відмовити у задоволенні скарги та залишити рішення без змін.
За згодою представників сторін, згідно ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.
Заслухавши усні пояснення учасників процесу, ознайомившись з доводами апеляційної скарги, дослідивши обставини спору, матеріали справи і наявні у ній докази, відповідність викладеним у рішенні висновкам цим обставинам і доказам, а також перевіривши додержання та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем (орендодавцем) та відповідачем (орендарем) 15 липня 2004 року було укладено договір оренди нежитлового приміщення №58/33 (далі -Договір), згідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове (до 06.2005р.) платне користування (оренду) нежитлове приміщення бельєтажу загальною площею 87,9 кв.м., яке розташоване за адресою: м. Одеса, пров. Лютеранський,3. За умовами договору орендар повинен був здійснювати орендну плату за користування цим приміщенням щомісячно до 15 числа поточного місяця у розмірі 2042,60 грн. Сторони також передбачили, що за несвоєчасне внесення орендної плати орендар сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла на період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення (а.с.9-13). Додатковими погодженням до Договору сторони неодноразово продовжували дію договору та змінювали розмір орендної плати, остаточно визначившись, що договір діє до 30.04.2008р., а орендна плата встановлюється у розмірі 2703,74 грн. (а.с.14-17).
З викладеного вбачається, що строк дії Договору згідно його умов закінчувався - 30.04.2008р.
Матеріали справи свідчать, що зазначені у Договорі нежитлові приміщення належать до комунальної власності територіальної громади м. Одеса і що саме позивач уповноважений управляти ними, в т.ч. бути їх орендодавцем, і, відповідно, як уповноважена особа і сторона договору, має право вимагати звільнення цих приміщень, здійснення оплати за користування ними та стягнення пені за неналежне виконання умов Договору.
За таких обставин судова колегія дійшла висновку, що позивач є належним позивачем по заявленим ним позовним вимогам.
Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди безпосередньо передбачені ст. 764 ЦК України, ст. 17 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” (далі - Закон) та опосередковано нормою ч.4 ст. 291 ГК України, згідно з якою правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України. Відповідно до ст. 764 ЦК України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди), то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Аналогічна норма міститься в ст. 17 Закону України, відповідно до якої у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Згідно з приписами ст. 291 ГК України договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено. Після припинення договору орендар зобов'язаний звільнити приміщення. Частиною 1 ст. 27 Закону унормовано, що у разі відмови від продовження договору оренди орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених в договорі оренди.
Слід зазначити, що п.7.9. Договору також передбачено, що він припиняє дію внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.
З матеріалів справи вбачається, що 28.03.2008р. позивач направив відповідачу повідомлення про те, що договір на новий строк продовжуватись не буде та запропонував у строк до 15.05.2008р. передати позивачу приміщення за актом приймання-передачі (а.с.19-22,47).
Оцінюючи посилання скаржника (відповідача) на те, що факт направлення цього повідомлення не підтверджено належними доказами, судова колегія дійшла висновку, що вони є хибними і не можуть прийматись до уваги з огляду на таке.
Позивач надав суду першої інстанції фіскальний чек про направлення повідомлення відповідачу, а також витяг із реєстру поштових відправлень. Оскільки законодавець не встановив порядок здійснення повідомлення (в т.ч. обов'язок направлення його рекомендаційною поштою), судова колегія вважає, що вказані докази є достатніми та належними доказами здійснення позивачем вимог щодо повідомлення відповідача про небажання продовжувати Договір. Крім того, факт наявності фіскального чеку відповідно до п.36 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених Постановою КМ України від 17.08.2002р. №1155 є належним підтвердженням здійснення поштового відправлення, що також підтверджується судовою практикою Верховного Суду України та Вищого господарського суду України.
Більш того, положеннями Закону не передбачено обов'язку однієї сторони (в даному випадку позивача) доказування факту отримання іншою стороною письмових повідомлень про припинення дії договору, а тому лист-повідомлення позивача від 28.03.2008р., на думку судової колегії, свідчить про належний вияв його волевиявлення щодо припинення дії Договору. Слід зазначити, що відповідачем не спростовано (не доведено будь-якими належними та достатніми доказами) обставини направлення йому, як орендарю, повідомлення орендодавця про припинення договору оренди.
Крім того, зі змісту наявного у матеріалах листа відповідача на адресу позивача від 26.09.2008р. (а.с.106) вбачається, що відповідач знав, що дію Договору вже припинено, оскільки просив продовжити його дію (якщо б повідомлення до нього не надходило, то договір автоматично був продовженим, а тому просити про його продовження не було б сенсу). Слід також зазначити, що на це звернення відповідача позивач надав йому відповідь, в якій підтвердив свою позицію щодо припинення дії договору (а.с.107).
З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку, що позивач виконав вимоги законодавства щодо попередження відповідача про припинення дії Договори і що цей Договір припинив дію з 30.04.2008р., а тому у відповідача були правові підстави для пред'явлення позову про виселення відповідача, а у місцевого суду -для задоволення цієї вимоги.
Оцінюючи доводи відповідача про неповідомлення його належним чином про розгляд справи, судова колегія встановила таке.
Згідно ст. 93 ЦК України та ст. 1 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців” місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.
Як свідчать матеріали справи, відповідач згідно установчих документів зареєстрований в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України за адресою: м. Одеса, 21 км. Старокиївської дороги; зазначена адреса визначена як його місцезнаходження (а.с.18,66).
Відповідно до вимог ст. 64 ГПК України, суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам ухвалу про порушення провадження у справі, в якій зазначається про прийняття позовної заяви до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення. Відповідно до п.п.3.5.1. Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України 10.12.2002р. №75, ухвала про порушення провадження у справі і призначення її до розгляду в день її прийняття направляється всім учасникам процесу з повідомленням про вручення. При цьому, перший належним чином підписаний примірник ухвали (рішення, постанови) залишається у справі, а на зворотній стороні цього документу проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправку документа, що містить: вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документу, дату відправки, підпис працівника, яким вона здійснювалась. Дана відмітка є підтвердженням належного надсилання документу учасникам процесу. Повідомлення з відміткою про вручення ухвали адресатові залучаються до матеріалів справи. Факт неодержання ухвали адресатом засвідчується поштовим повідомленням встановленого зразка, яке разом з не отриманою ухвалою та конвертом оперативно передається службою діловодства судді для ознайомлення та залучення до справи. Виходячи з вищезазначених норм, а також судової практики Верховного суду України та Вищого господарського суду України, сторона вважається повідомленою належним чином, якщо ухвали про призначення справи до розгляду або про викладення розгляду справи були направлені стороні рекомендаційною поштою і якщо в матеріалах справи наявні повідомлення поштового відділення про вручення цих ухвал відповідній стороні. Водночас, відповідно до роз'яснень, наданих в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 02.06.2006р. за №01-8/1228, до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб -учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, тому примірники повідомлень про вручення рекомендаційної кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками „адресат вибув”, „адресат відсутній” і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи, можуть вважатись належними доказами виконання судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалу від 14.10.2008р. (про призначення справи до розгляду) та ухвали від 24.10.2004р., від 17.11.2008р. і від 08.12.2008р. (про відкладення розгляду справи), місцевий суд направляв відповідачу саме за вищезазначеною юридичною адресою, а ухвали від 14.10.2008р. (про призначення справи до розгляду) та від 24.10.2008р. (про відкладення розгляду справи) також за іншою адресою: м. Одеса, пров. Лютеранський,3, тобто за місцем находження приміщення, яке орендував відповідач у позивача.
З викладеного вбачається, що місцевий суд неодноразово відкладав розгляд справи (в дозволених йому нормами ГПК межах) з метою участі в неї відповідача та надання йому можливості викласти свою позицію та заперечення проти позовних вимог позивача.
На перших примірних вищезазначених судових ухвал проставлено штампи суду, які заповнені відповідно до вимог вищевказаної Інструкції. Проте вищевказані ухвали (направлені по обом адресам) повертались до місцевого суду з позначками поштового відділення про те, що: „адресат не знаходиться”, „адресата не розшукано” та „адресата не зареєстровано”.
З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку, що відповідач, відповідно до вимог чинного законодавства, повідомлявся належним чином про час та місце розгляду (відкладення розгляду) справи і не отримав ці повідомлення зі своєї вини, оскільки не знаходився на час здійснення цих процесуальних дій за своєю юридичною та іншою адресою, а місцевий суд здійснив всі залежні від нього передбачені законодавством дії щодо належного повідомлення відповідача, а розшук місцезнаходження відповідача не входить до повноважень суду, а відтак посилання відповідача на те, що його не було повідомлено про розгляд справи не може прийматись до уваги та бути підставою для скасування рішення місцевого суду.
Оцінюючи доводи відповідача стосовно того, що місцевий суд не дав правової оцінки тому, що при поданні позову позивачем було порушено вимоги ст. 54 та ст. 56 ГПК України, а саме, зазначивши в позові дві адреси (юридичну та фактичну), позивач направив позов без додатків до нього лише на одну адресу, що підтверджується наявністю лише одного фіскального чеку, а цей чек взагалі не може бути підтвердженням відправлення, судова колегія встановила наступне.
На думку судової колегії, і така позиція підтверджується судовою практикою Верховного суду України та Вищого господарського суду України, а також приписами п.36 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених Постановою КМ України від 17.08.2002р. №1155, наявність фіскального чеку, а також реєстру вихідної кореспонденції є належними та достатніми доказами направлення позивачем відповідачу копії позовної заяви. Також слід зазначити, що з аналізу додатків до позову вбачається, що документи, які були додані позивачем до позову, були у відповідача і, відповідно, необхідності у надсиланні їх відповідачу не було, а норми ГПК України не пов'язують можливість (обов'язковість) скасування судового рішення з тих підстав, що позивач не направив відповідачу додатки по позову.
Судова колегія також вважає необґрунтованими і такими, що не можуть бути підставою для скасування рішення доводи відповідача стосовно того, що місцевий суд не встановив належним чином обставин щодо наявності або відсутності заборгованості відповідача перед позивачем та не врахував, що відповідач за згодою позивача здійснив ремонт в орендованих приміщеннях на загальну суму близько 100 000 грн., а ч.3 ст. 18-1 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” передбачена можливість зарахування вартості ремонту в рахунок орендної плати.
Згідно умов Договору, зобов'язання по проведенню капітального та поточного ремонту покладено на орендаря, тобто відповідача (п.п.4.2,4.3), а згідно п.7.6.Договору всі зроблені орендарем у приміщенні невід'ємні поліпшення передаються орендодавцю безоплатно.
За таких обставин, посилання відповідача про можливість зарахування вартості здійснених ним ремонтних робіт в рахунок орендної плати є хибними.
Слід зазначити, що відповідач не погоджуючись з наявністю заборгованості, не надав суду апеляційної інстанції (не додав до скарги) будь-яких доказів того, що він належним чином виконував умови Договору, тобто своєчасно сплачував орендну плату і не має заборгованості (або має, але в меншому, ніж вказаному позивачем, розмірі), хоча згідно приписів ст. 33 ГПК України такій обов'язок лежить на ньому.
Надані позивачем розрахунки (підписані, доречи, посадовою особою позивача, а саме керівником його фінвідділу) не спростовані відповідачем і, на думку судової колегії, належним чином підтверджують наявність зазначеної в нього заборгованості (з урахуванням уточнень) (а.с.23,68).
Водночас, судова колегія погоджується з висновком місцевого суду щодо зменшення розміру пені, оскільки вона нарахована позивачем за більш тривалий час, ніж це передбачено ст. 232 ГК України.
Згідно п.3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України №02-5/422 від 10.12.1996р. „Про судове рішення” (з наступними змінами та доповненнями), рішення господарського суду повинно ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що бе руть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. При цьому, необхідно мати на увазі, що у відповідності зі ст. 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці в їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду зазда легідь встановленої сили. Такі ж вимоги до судового рішення містяться у Постанові Пленуму Верховного Суду України №11 від 29.12.1976р. „Про судове рішення”.
Відповідно до ст. 104 ГПК України, підставами для скасування або зміни рішення суду є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
На думку судової колегії, місцевий суд повністю встановив та ретельно дослідив фактичні обставини справи, дав повну та всебічну оцінку наявним у ній доказам та правильно застосував норми матеріального права, тобто рішення місцевого суду відповідає вищезазначеним вимогам і підстав для скасування цього рішення, передбачених ст. 104 ГПК України, судова колегія не вбачає.
Наведені відповідачем в апеляційній скарзі доводи, як зазначалось вище, не спростовують висновків місцевого суду та не доводять їх помилковість, а тому не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
Будь-яких інших доводів щодо незаконності рішення місцевого суду та допущення ним порушень норм матеріального та процесуального права, крім вищезазначених та визнаних апеляційною інстанцією необґрунтованими та безпідставними, скаржник не навів.
Перевіряючи, згідно приписів ст. 101 ГПК України, законність і обґрунтованість рішення місцевого суду в повному обсязі, тобто не тільки на підставах, викладених в апеляційній скарзі, судова колегія не встановила будь - яких порушень норм матеріального і процесуального права з боку місцевого суду і вважає, що зроблені місцевим судом висновки відповідають фактичним обставинам справи, наявним в них доказам та приписам чинного законодавства.
З огляду на викладене, судова колегія не вбачає будь-яких, передбачених ст. 104 ГПК України, правових підстав для скасування рішення місцевого суду.
Водночас, судова колегія дійшла висновку, що зазначений місцевим судом розмір державного мита, якій підлягає стягненню з відповідача, розраховано невірно, тобто замість 230 грн. підлягає стягненню лише 151,17 грн., а відтак рішення місцевого суду в цій частині підлягає зміні.
Керуючись ст.ст. 99,101-105 ГПК України, колегія суддів -
1. Апеляційну скаргу Спільного Українсько-Ізраїльського підприємства у вигляді ТОВ -залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Одеської області від 17.12.2008 р. у справі №12/19-08-4323 -змінити в частині розміру держмита, яке підлягає стягненню, визначивши суму держмита, яке підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, у розмірі - 151,17 грн.
3. В решті частині рішення господарського суду Одеської області від 17.12.2008 р. у справі №12/19-08-4323 - залишити без змін.
4. Доручити господарському суду Одеської області видати накази відповідно до змін вказаних в цій постанові.
Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.
Головуючий: Мирошниченко М. А.
Судді: Бєляновський В. В.
Шевченко В. В.
Повний текст постанови підписано 08.04.2009 р.