"03" березня 2014 р. Справа № 926/11/14
За позовом державного територіально-галузевого об'єднання «Львівська залізниця» в особі відокремленого підрозділу «Пасажирське вагонне депо Чернівці ДТГО «Львівська залізниця»
до відповідачів:
1. виконавчого комітету Чернівецької міської ради
2. виробничо-комерційної колективної фірми «Вокзал-Експрес» ЛТД
треті особи на стороні відповідачів без самостійних вимог на предмет спору:
1. головне управління Держземагентства у Чернівецькій області
2. управління Держземагентства у м. Чернівцях Чернівецької області
про визнання недійним рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради № 171/6 від 07.03.1995 та визнання недійсним державного акту про право постійного користування землею
суддя Байталюк В. Д.
представники сторін:
від позивача - Бабчук Ю. В., довіреність від 01.01.2014 № НЮ-37;
від відповідача-1 - Баланецький О. Д., довіреність від 19.11.2013 № 01/02-18/1174;
від відповідача-2 - Туркевич Р. С. - директор;
від третіх осіб - не з'явились.
СУТЬ СПОРУ: Державне територіально-галузеве об'єднання «Львівська залізниця» звернулося з позовом в особі відокремленого підрозділу «Пасажирське вагонне депо Чернівці ДТГО «Львівська залізниця» до Чернівецької міської ради та виробничо-комерційної колективної фірми «Вокзал-Експрес» ЛТД, м. Чернівці, про визнання незаконним рішення Чернівецької міської ради № 171/6 від 07.03.1995 в частині передачі земельної ділянки у приватну власність другому відповідачу та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку виданого другому відповідачу.
Позов мотивується тим, що при проведенні інвентаризації земель смуги відведення ДТГО «Львівська залізниця» по відокремленому підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» було виявлено, що у м. Чернівцях в межах залізничної станції та смуги відведення залізниці на ділянці з прив'язкою до колії км. 266 + 530 м. до км. 266 + 536 м. перегону з правої сторони по ходу км. на відстані від 26,04-27,13 м. від осі головної колії розташована земельна ділянка другого відповідача площею 0,0047 га., яка передана останньому у власність оскаржуваним рішенням першого відповідача для виробничих потреб.
На думку позивача перший відповідач при винесенні оскаржуваного рішення порушив норми статті 84 Земельного кодексу України, відповідно до якої не можуть передаватися в комунальну та приватну власність землі залізниці, оскільки ширина смуги відведення залізниці в цьому місці становить від 33 м. до 35 м. Крім того, при виготовленні другим відповідачем проекту відведення вказаної земельної ділянки її межі повинні були погоджуватись із позивачем, чого зроблено не було.
Відповідачі проти позову заперечують з підстав, викладених у їхніх письмових відзивах на позовну заяву. Крім того, перший відповідач просить суд застосувати наслідки пропуску позивачем строків позовної давності згідно норм Цивільного кодексу УРСР.
Позивач, уточнивши свої позовні вимоги просить суд визнати незаконним рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради № 171/6 від 07.03.1995 в частині передачі земельної ділянки у приватну власність другому відповідачу площею 0,0047 га для виробничих потреб та визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею № 0354 від 18.04.1995, виданий другому відповідачу на підставі зазначеного рішення.
Ухвалою від 17.01.2014 замінено Чернівецьку міську раду належним відповідачем - виконавчим комітетом Чернівецької міської ради.
Ухвалою від 30.01.2014 залучено управління Держземагентства у м. Чернівцях Чернівецької області третьою особою на стороні відповідачів без самостійних вимог на предмет спору.
Треті особи явку своїх представників у судове засідання не забезпечили, що не перешкоджає розглядові спору по суті.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, встановивши фактичні обставини у справі, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини між сторонами, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи видно, що спірна земельна ділянка площею 0,0047 га знаходиться в м. Чернівцях по вул. Гагаріна, 38, та згідно листа управління Держземагенства у м. Чернівцях Чернівецької області від 29.01.2014 № 56/05/2-14 станом на 01.01.2014 обліковується за формою 6-зем в землях закладів торгівлі (землі, що використовуються в комерційних цілях). Цільове призначення земельної ділянки для обслуговування будівлі роздрібної торгівлі та комерційних послуг.
Рішенням Чернівецької міської ради народних депутатів ХІ сесії ХХІ скликання від 16.07.1992 № 310 передано повноваження міської ради народних депутатів по наданню, вилученню та передачі земельних ділянок у власність в порядку, визначеному статтями 17, 19, 31 Земельного кодексу України 1990 року, виконавчому комітету міської ради народних депутатів.
Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради народних депутатів від 07.03.1995 № 171/6 згідно даних, зведених в додаток № 1,2 надано в постійне користування виробничо-комерційній колективній фірмі «Вокзал-Експрес» ЛТД земельну ділянку, яка знаходиться по вул. Гагаріна, 38, площею 0,0445 га, згідно попереднього рішення міськвиконкому № 478/29 від 29.10.1991, в тому числі: промтоварний магазин (земельна ділянка площею 0,0294 га) та буфет (земельна ділянка площею 0,0042 га).
Межі та розмір зазначеної земельної ділянки попередньо було погоджено уповноваженими представниками сторін, що підтверджується актами встановлення і погодження зовнішніх меж землекористування в натурі (місцевості) від 14.11.1994 та від 14.12.1994.
На підставі оскаржуваного рішення Чернівецькою міською радою народних депутатів 18.04.1995 другому відповідачу видано Державний акт № 354 на право постійного користування землею, що знаходиться за адресою: м. Чернівці, вул. Гагаріна, 38, загальною площею 0,0336 га., що складається з двох земельних ділянок площею 0,0294 га та площею 0,0042 га
В подальшому рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 03.10.2000 № 738/19 одну з земельних ділянок по вул. Гагаріна, 38 площею 0,0294 га надано В'язницеву Валерію Вікторовичу в постійне користування для обслуговування будівель.
Відповідно до витягу Чернівецького КОБТІ № 35520960 від 17.09.2012 другий відповідач є власником нежитлової будівлі, що знаходиться в м. Чернівці по вул. Гагаріна, 38 на підставі свідоцтва про право власності САЕ № 641528 від 20.08.2012 виданого першим відповідачем на підставі рішення № 502/16 від 14.08.2012.
Згідно акту обстеження від 26.06.2013, підписаного комісією у складі представників позивача (в. о. начальника та працівників станції Чернівці) та Чернівецької міської ради, у м. Чернівцях в межах залізничної станції та смуги відведення залізниці на ділянці з прив'язкою до колії км. 266 + 530 м. до км. 266 + 536 м. перегону з правої сторони по ходу км. на відстані від 26,04-27,13 м. від осі головної колії розташована земельна ділянка другого відповідача площею 0,0047 га.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За приписами пункту 2 статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та іншими законами.
Згідно статей 1 та 2 Господарського процесуального кодексу України звертаючись з позовами до господарських судів, підприємства, установи, організації реалізують надане їм право захищати в судовому порядку свої порушені або оспорюванні права та охоронювані законом інтереси у спосіб, передбачений, зокрема, статтею 16 Цивільного кодексу України.
Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Таким чином, зі змісту вказаної норми видно, що правовий акт може бути визнаний недійсним (незаконним, протиправним), тобто таким, що не відповідає закону (іншому правовому акту), якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням діючого законодавства.
Проте, судом не встановлено обставин, за якими спірне рішення виконкому ради може бути визнане недійсним (незаконним), виходячи з приписів статті 21 Цивільного кодексу України та враховуючи наступне.
Відповідно до статті 68 Земельного кодексу України до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонногоколійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Статтею 65 Земельного кодексу України передбачено, що землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям.
Згідно частини першої статті 69 Земельного кодексу України 1990 року землями транспорту, зв'язку та іншого призначення визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного, автомобільного, морського, внутрішнього водного, повітряного та трубопровідного транспорту, а також підприємствам і організаціям, що здійснюють експлуатацію ліній електропередачі та зв'язку.
Частиною другою статті 4 Закону України «Про залізничний транспорт» встановлено, що визначення територіальних меж залізниць здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади в галузі транспорту.
Відповідно до пункту 1 статті 10 Земельного кодексу України 1990 року до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.
Згідно частини другої статті 19 Земельного кодексу України 1990 року міська Рада народних депутатів надає земельні ділянки (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) для будь-яких потреб у межах міста.
Таким чином, враховуючи те, що спірна земельна ділянка знаходиться у межах м. Чернівці, у відповідності до статті 19 Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», статей 10, 19 Земельного кодексу України 1990 року, перший відповідач мав усі необхідні повноваження щодо розпорядження зазначеною земельною ділянкою.
Згідно статті 22 Земельного кодексу України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.
Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
З вищенаведених норм випливає, що вимагати захисту порушених прав на землю має право власник чи користувач земельної ділянки, чиї права на землю оформлені та зареєстровані у встановленому законодавством порядку. Вилучення земельних ділянок також здійснюється за згодою землекористувача, право користування якого оформлене та зареєстроване у встановленому законодавством порядку.
Аналогічну позицію висловлено в постановах ВГС України від 12.11.2013 № 914/1047/13-г, від 16.05.2012 № 12/110/5022-1599/2011, від 09.10.2013 № 907/307/13, від 18.05.2010 № 22/45, від 09.03.2010 № 1/33, від 16.03.2010 № 18/35.
У свою чергу, станом на момент вирішення даного спору по суті позивачем не було надано належних доказів, як-то: договір оренди, договір купівлі-продажу, державний акт на землю, на підтвердження правомірності користування спірною земельною ділянкою, в розумінні статті 65 Земельного кодексу України, якою встановлено, що землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.
Більш того, станом на момент прийняття спірних рішень Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою ДТГО «Львівська залізниця» також був відсутній і державної реєстрації не проходив. Отже, в матеріалах справи відсутні докази оформлення ДТГО «Львівська залізниця» чи її відокремленими підрозділами у встановленому законодавством порядку права постійного користування чи права оренди спірною земельною ділянкою шляхом отримання Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою чи укладення договору оренди земельної ділянки, а тому виходячи із приписів статті 125 Земельного кодексу України право постійного користування вказаною земельною ділянкою у ДТГО «Львівська залізниця» не виникло, тому погодження позивачем проекту відведення, акту встановлення і узгодження зовнішніх меж в натурі, вилучення спірної земельної ділянки законом не вимагалося, що спростовує відповідні посилання позивача.
Твердження позивача про те, що виготовлення та отримання державних актів на землю на час облаштування залізничного полотна і смуги відведення не передбачалося діючим на той час законодавством, що підтверджується посиланням на наведені в позовній заяві нормативні акти, спростовуються змістом самих цих актів, зокрема, пунктами 27, 32 «Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода», затвердженої Міністерством шляхів сполучення СРСР 30.01.1963, які містять прямі вимоги щодо обов'язковості складення документів на право користування землею та порядок зберігання актів на право користування землею підрозділами залізниць.
Відповідно до пункту 27 «Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода» «после утверждения отвода земель в установленном законом порядке управление железной дороги или группа заказника сооружаемой железной дороги заключает договор с землеустроительными организациями на производство работ, связанных с установкой в натуре межевых знаков и составлением документа на право пользования землей» (мовою оригіналу).
У свою чергу, пунктом 32 вищевказаної Інструкції передбачено, що «в конторах дистанций пути и в службах пути зданий и сооружений дорог должны постоянно храниться акты на право пользования землей и планы утвержденной полосы отвода земли дистанций и соответственно дороги» (мовою оригіналу).
Посилання позивача в обґрунтування своєї позиції на «Положение о землях, предоставленных транспорту», затверджене постановою РНК СРСР 07.02.1933, також є безпідставним. Так, пункт 10 цього положення регламентує оформлення прав на землі, закріплені, зокрема, за наркоматом шляхів сполучення та водного транспорту і його органів в порядку, встановленому законодавством союзних республік. При цьому, частина ІV діючого на той час Земельного кодексу УРСР, затвердженого постановою ВЦВК від 29.11.1922 (із змінами та доповненнями від 27.06.1927), передбачала обов'язковість оформлення, державної реєстрації та видачі землекористувачам правопідтверджуючих документів на землю. Розділ ІІ постанови ВЦВК й РНК УСРР від 23.09.1925 «Про земельні розпорядки в смузі міст і містечок» (діяла до 1984 року) також передбачав, зокрема, що всі без винятку земельні ділянки в межах міської смуги підлягають державній реєстрації, що засвідчується актами реєстрації та витягами з них.
Статтею 10 закону СРСР від 13.12.1968 «Об утверждении основ земельного законодательства Союза ССР и союзных республик» передбачено, що «приступать к пользованию предоставленным земельным участком до установления соответствующими землеустроительными органами границ этого участка в натуре (на местности) и выдачи документа, удостоверяющего право пользования землей, запрещается.
Право землепользования колхозов, совхозов и других землепользователей удостоверяется государственными актами на право пользования землей. Формы актов устанавливаются Советом Министров СССР» (мовою оригіналу).
Відповідно до статті 20 Земельного кодексу Української РСР 1970 року право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчувалося державними актами на право користування землею. Форми актів встановлювалися Радою Міністрів СРСР. Згідно статті 22 цього кодексу приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, заборонялося.
Також, не заслуговують на увагу посилання позивача на Будівельні норми і правила СН 468-74, відповідно до яких визначено ширину смуги відведення залізниці в спірному місці. Розділ 10 Будівельні норми і правила СНиП 11-39-76 «Железные дороги колеи 1520 мм», який починаючи з 01.07.1977 регламентував дотримання відповідних відстаней на залізничних станціях, містив лише посилання на влаштування бокових платформ шириною 3 - 6 м (пункт 10.9), а пункт 5.13 даних норм для визначення ширини смуги земель, що відводяться для залізниці, відсилав до відповідних норм відводу земель. У свою чергу, пункт 2 Будівельних норм СН 468-74 «Нормы отвода земель для железных дорог», на які посилається позивач (введені в дію з 01.07.1975), передбачав, що «при выборе, отводе и использовании земель для железных дорог должны соблюдаться Основы земельного законодательства Союза ССР и союзных республик» (мовою оригіналу), статтею 10 яких встановлено, про що зазначено вище, обов'язковість оформлення державних актів на право користування землею та видачі їх землекористувачам, яким заборонялось користування наданою земельною ділянкою до видачі державного акту.
Отже, посилання позивача на вищевказані будівельні норми і правила судом до уваги не приймаються, а наявний в матеріалах справи витяг з «Плана границ полосы отвода участок Вадул-Сирет - Черновицы» 1949 року не є належним доказом, що підтверджує право постійного користування позивача спірною земельною ділянкою.
Щодо твердження позивача про необхідність застосування до даних правовідносин пункту «б» частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України, якою встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
У відповідності до статті 67 Земельного кодексу України землі під державними залізницями відносяться до земель транспорту. При застосуванні положень статті 84 Земельного кодексу України, необхідно враховувати і положення статті 65 Земельного кодексу України, зі змісту якої випливає, що землями транспорту визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.
Згідно статті 30 Земельного кодексу України 1990 року при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.
При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди.
Враховуючи, що позивачем не надано належного доказу, який би свідчив про його право користування спірною земельною ділянкою, а також те, що на спірній земельній ділянці на момент ухвалення спірного рішення знаходилось нерухоме майно другого відповідача, право власності на яке оформлене у встановленому законом порядку, суд дійшов висновку, що перший відповідач діяв у межах компетенції, наданої йому законом, тож правомірно розпорядився спірною земельною ділянкою.
У відповідності до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Відповідно до пункту 2 роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 № 02-5/35 підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.
З урахуванням викладеного та виходячи з того, що право або охоронюваний законом інтерес позивача спірним рішенням першого відповідача не порушені, у задоволенні позову слід відмовити, а судові витрати залишити за позивачем.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що навіть у випадку порушення прав позивача у даному спорі, у задоволенні позову необхідно було б відмовити з огляду на наступне.
За правилами статті 71 Цивільного кодексу УРСР, який діяв на момент існування спірних правовідносин, до спірних правовідносин застосовується загальний строк позовної давності - три роки.
Відповідно до статті 76 Цивільного кодексу УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Перебіг строку позовної давності в даному спорі почався не пізніше 04.01.1996, тобто з дня видачі орендному колективному підприємству вокзал станції Чернівці Державного акту на право постійного користування землею № 553 у плані зовнішніх меж землекористування якого від «Г» до «А» відображені землі другого відповідача. В свою чергу вокзал станції Чернівці згідно положення, затвердженого начальником Івано-Франківського відділення Львівської залізниці 16.11.1995, діє на правах відособленого підрозділу Івано-Франківського відділення Львівської залізниці. В подальшому рішенням першого відповідача від 23.09.1997 № 683/18 зазначений Державний акт було анульовано у зв'язку із зміною назви організації згідно заяви начальника вокзалу. Таким чином, строк давності для пред'явлення даного позову сплив ще до набрання чинності Цивільного кодексу України.
Зміна строків позовної давності і порядку їх обчислення угодою сторін не допускається. Позовна заява застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові (статті 73, 75, 80 ЦК УРСР).
За таких обставин справи та керуючись статтями 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Повне рішення складено 06.03.2014..
Суддя В. Байталюк