04 березня 2014 року Справа № 104435/12/9104
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Попка Я.С.
суддів Хобор Р.Б., Сапіги В.П.
розглянувши у порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2012 року у справі за позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Державного підприємства «Перечинське лісове господарство» про стягнення адміністративно-господарських санкцій,-
У квітні 2011 року позивач - Закарпатське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з позовом до Державне підприємство «Перечинське лісове господарство», в якому просить стягнути з відповідача на його користь адміністративно-господарські санкції в сумі 15 096,57 грн.
Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2012 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що відповідачем виконано вимоги чинного законодавства України щодо створення робочого місця для працевлаштування інваліда, а позивачем по справі не доведено вчинення ним правопорушення. Крім того, позивачем не надано доказів про направлення інвалідів для працевлаштування чи про відмову відповідача в їх працевлаштуванні.
Не погодившись з постановою суду першої інстанції, Закарпатське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів оскаржило її, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2012 року та прийняти нову постанову, якою задовольнити позов.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, апеллянт посилається на те, що серелньооблікова чисельність інвалідів на підприємстві повинна була складати 7 осіб, фактично ж середньооблікова чисельність інвалідів становила 6 осіб. Відповідач норматив не виконав, а тому зобов'язаний сплатити адміністративно-господарські санкції, передбачені ст.20 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Особи, які беруть участь у справі в судове засідання для розгляду апеляційної скарги не прибули, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, клопотань від осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю не поступило а тому, суд апеляційної інстанції, у відповідності до п.п. 1, 2, ч.1 ст. 197 КАС України, вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення обставин справи, правильність їх юридичної оцінки, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав:
Із змісту ст. 19 Конституції України вбачається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Розглядаючи спір, суд апеляційної інстанції вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають нормам матеріального та процесуального права та фактичним обставинам справи.
Статтею 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено, що діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.
Згідно ч. 3 ст.18 вказаного Закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до положень ч. 1, 2 ст. 19 зазначеного Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту ч. 5 статті 19 Закону, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
Статтею 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено обов'язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Відповідно до ч. 2 статті 20 Закону порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені.
Поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» і розуміється як: робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; спеціальне робоче місце інваліда - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що передбачений статтею 19 Закону обов'язок по забезпеченню працевлаштування інвалідів не слід ототожнювати з обов'язком роботодавця здійснювати фактичний пошук інвалідів для їх працевлаштування на створених останнім робочих місцях, оскільки законом на роботодавця такий обов'язок не покладається.
Обов'язок по забезпеченню роботодавцем працевлаштування інвалідів буде виконаний останнім в передбаченому законом обсязі у випадку дотримання роботодавцем нормативних вимог статті 18 Закону (виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць; створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством; надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів; звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України).
Отже, законодавство України в сфері соціальної захищеності інвалідів обов'язок з працевлаштування інвалідів покладає на орган державної влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії підприємств, установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з відповідного інформування зазначених органів з метою працевлаштування інвалідів. Обов'язок державних органів щодо працевлаштування інвалідів виникає після виконання підприємствами обов'язку щодо створення робочих місць і надання передбаченої законодавством про соціальну захищеність інвалідів інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Як підтверджується матеріалами справи, в ході перевірки було встановлено, що відповідно до звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2010 рік, поданого відповідачем до Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу у Державному підприємстві «Перечинське лісове господарство» становила 175 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників-інвалідів 6 особа, кількість інвалідів, які повинні працювати - 7 осіб.
Форму звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій» та Інструкцію щодо заповнення форми звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій» затверджено Наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 420 від 19 грудня 2005 року. Звіти форми 3-ПН містять інформацію, необхідну для встановлення позивачем факту виконання чи невиконання відповідачем вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Як слідує із матеріалів справи ДП «Перечинське лісове господарство» звіти за формою № 3-ПН протягом 2010 року подавалися до центру зайнятості лише у лютому, березні, квітні та вересні 2010 року. Тобто, щомісячно протягом 2010 року відповідачем до органу державної служби зайнятості не надавалася інформація про відповідні створені робочі місця для інвалідів.
Суд апеляційної інстанції вказує на те, що до обов'язків роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування, крім створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, відноситься також обов'язок надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації такого працевлаштування.
Такі вимоги закону реалізуються відповідно до частини 4 статті 20 Закону України «Про зайнятість населення», за якою підприємства, установи і організації незалежно від форми власності реєструються у місцевих центрах зайнятості за їх місцезнаходженням як платники збору до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, щомісяця подають цим центрам адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів.
Таким чином, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що відповідачем не вжито усіх залежних від нього заходів щодо утворення робочих місць для працевлаштування інвалідів та допущено правопорушення у сфері господарювання.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом України в постановах від 19.11.2013 року у справі № 21-397а13 та від 28.01.2014 року у справі №21-476а13.
Враховуючи вищезазначене, апеляційний суд вважає, що позовні вимоги Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Державного підприємства «Перечинське лісове господарство» про стягнення адміністративно-господарських санкцій за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів необхідно задовольнити.
Отже, оскаржувана постанова суду першої інстанції прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до ст. 202 КАС України є підставою для скасування та прийняття нової постанови.
Керуючись ст. 195, п.п. 1, 2, ч.1 ст. 197, п.3 ч.1 ст.198, п. 4 ст. 202, 205, 207, 254 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити.
Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2012 року у справі № 2а-0770/1247/11 скасувати та прийняти нову постанову, якою позов Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Державного підприємства «Перечинське лісове господарство» про стягнення адміністративно-господарських санкцій задовольнити.
Стягнути з Державного підприємства «Перечинське лісове господарство» на користь Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції в сумі 15 096,57 грн. (п'ятнадцять тисяч дев'яносто шість грн. п'ятдесят сім коп.) за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий суддя Я.С. Попко
Судді Р.Б. Хобор
В.П. Сапіга