04 березня 2014 року Справа № 41806/12/9104
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Попка Я.С.
суддів Хобор Р.Б., Сапіги В.П.
розглянувши у порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 січня 2012 року у справі за позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно-господарських санкцій,-
У жовтні 2011 року позивач - Закарпатське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, в якому просить стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції та пеню в сумі 4908,55 грн.
Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 січня 2012 року позов задоволено.
Стягнено з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів суму господарсько-адміністративних санкцій в розмірі 4908,55 грн. за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що відповідач не здійснив, передбачених чинним законодавством, заходів щодо створення умов для працевлаштування інвалідів та заходів щодо інформування вищезазначених органів про наявну можливість на підприємстві для працевлаштування інвалідів, чим позбавив можливості виконання органами, зазначеними в ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україн» свого обов'язку стосовно безпосереднього працевлаштування інвалідів.
Не погодившись з постановою суду першої інстанції, вважаючи її незаконною, прийнятою з порушенням норм матеріального та процесуального права, ОСОБА_1 в інтересах фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 оскаржив її, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 січня 2012 року та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги апелянт зазначає, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування реалізується не тільки через дії роботодавця, направлені на створення відповідних робочих місць та через обов'язок працевлаштування інвалідів на ці місця, а в першу чергу шляхом звернення інвалідів як до роботодавця, так і до державної служби зайнятості . Відповідач ОСОБА_2 вживав залежні від нього заходи для недопущення господарського правопорушення та виконання нормативну робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Особи, які беруть участь у справі в судове засідання для розгляду апеляційної скарги не прибули, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, клопотань від осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю не поступило а тому, суд апеляційної інстанції, у відповідності до п.п. 1, 2, ч.1 ст. 197 КАС України, вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів.
Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Із змісту ст. 19 Конституції України вбачається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено, що діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.
Згідно ч. 3 ст.18 вказаного Закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до положень ч. 1, 2 ст. 19 зазначеного Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту ч. 5 статті 19 Закону, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
Статтею 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено обов'язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Відповідно до ч. 2 статті 20 Закону порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені.
Поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» і розуміється як: робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; спеціальне робоче місце інваліда - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що передбачений статтею 19 Закону обов'язок по забезпеченню працевлаштування інвалідів не слід ототожнювати з обов'язком роботодавця здійснювати фактичний пошук інвалідів для їх працевлаштування на створених останнім робочих місцях, оскільки законом на роботодавця такий обов'язок не покладається.
Обов'язок по забезпеченню роботодавцем працевлаштування інвалідів буде виконаний останнім в передбаченому законом обсязі у випадку дотримання роботодавцем нормативних вимог статті 18 Закону (виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць; створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством; надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів; звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України).
Отже, законодавство України в сфері соціальної захищеності інвалідів обов'язок з працевлаштування інвалідів покладає на орган державної влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії підприємств, установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з відповідного інформування зазначених органів з метою працевлаштування інвалідів. Обов'язок державних органів щодо працевлаштування інвалідів виникає після виконання підприємствами обов'язку щодо створення робочих місць і надання передбаченої законодавством про соціальну захищеність інвалідів інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Як підтверджується матеріалами справи, в ході перевірки було встановлено, що відповідачем було подано звіт форми 10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2010 рік. Відповідно до рядка 01 звіту середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу на підприємстві становить 8 чоловік, а згідно рядка звіту 03 кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України № 875, становить 0 осіб. Відповідно до рядка звіту 02 середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, становить 0 сіб.
Форму звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій» та Інструкцію щодо заповнення форми звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій» затверджено Наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 420 від 19 грудня 2005 року. Звіти форми 3-ПН містять інформацію, необхідну для встановлення позивачем факту виконання чи невиконання відповідачем вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звіти за формою № 3-ПН протягом 2010 року подавалися до центру зайнятості лише за вересень-грудень 2010 року. Тобто, щомісячно протягом 2010 року позивачем до органу державної служби зайнятості не надавалася інформація про відповідні створені робочі місця для інвалідів.
Враховуючи вищезазначене, апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, а доводи апелянта в іншій частині на правомірність прийнятої постанови не впливають та висновків суду не спростовують.
Згідно ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 195, п.п. 1, 2, ч.1 ст. 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 січня 2012 року у справі №2а-0770/3606/11 за позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно-господарських санкцій - без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили
Головуючий суддя Я.С. Попко
Судді Р.Б. Хобор
В.П. Сапіга