Номер провадження № 22-ц/785/2997/14
Головуючий у першій інстанції Лічман Л.Г.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
20.02.2014 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого - Таварткіладзе О.М.
суддів: Троїцької Л.Л., Фальчука В.П.
при секретарі: Швець В.Ф.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 22 січня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Одеської міської ради про визнання права власності на частину житлового будинку,
У листопаді 2013 року ОСОБА_2 звернулася до Малиновського районного суду м. Одеси до ОСОБА_3, Одеської міської ради з позовом в подальшому уточненим (а. с. 40-41) про визнання права власності на частину житлового будинку, мотивуючи це тим, що вона та її сестра ОСОБА_3 проживають у спірному будинку, який в 1964 році побудував їх батько ОСОБА_4, який ІНФОРМАЦІЯ_3 року помер, не встигнувши оформити право власності на будинок. В 1993 році на його ім"я був оформлений технічний паспорт. На початку 2000 року вони добудували до будинку ще декілька кімнат. З метою повного відображення кімнат та підсобних приміщень за їх заявою 19.09.2012 року БТІ було виготовлено новий технічний паспорт, у якому усе житло враховано. Земельну ділянку, на якій знаходиться спірний будинок у приватну власність вони не оформлювали. В процесі користування житловим будинком склався певний порядок, але між ними виникли деякі спірні питання щодо того, кому і що повинно належати. В добровільному порядку розділити між собою будинок вони не можуть, у зв'язку з чим звернулися до суду. На підставі викладеного просила визнати за нею право власності на частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, яка складається з приміщень (Літера «А»): 1-й поверх, 1.1 коридору розміром 6,9 кв.м., 1.2 житлової кімнати розміром 12,2 кв.м., 1.3 житлової кімнати розміром 17,2 кв.м., 1.4 житлової кімнати розміром 17,4 кв.м., 1.5 санвузла розміром 2,1 кв.м., а всього приміщень загальною площею 64 кв.м., з неї житлової площі 46,8 кв.м., підсобної площі 9 кв.м., а також на гараж (Літера «Г») та сарай (Літера «Б»), та визнати за відповідачем право власності на частину вказаного житлового будинку, яка складається з приміщень (Літера «А»): 2.1 кухні розміром 8,3 кв.м., 2.2 житлової кімнати розміром 18, 2 кв.м., 2.3 житлової кімнати розміром 7,7 кв.м., 2.4 туалету розміром 2,1 кв.м., 2.5 ванної кімнати розміром 4,8 кв.м., 4.1 санвузла розміром 3,1 кв.м., другий поверх 5.1 підсобного приміщення розміром 27,7 кв.м., всього загальною площею 71,9 кв.м., житловою площею 25,9 кв.м., підсобною площею розміром 46,8 кв.м, навіс (Літера «Е»), інші приміщення, а саме: (Літера «А») 3.1 кухня розміром 8,3 кв.м., 3.2 душова розміром 0,9 кв.м., та № 1,2 огорожу залишити в спільній сумісній власності.
Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 22 січня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено у повному обсязі.
Не погоджуючись з таким рішенням суду ОСОБА_2 звернулася до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просить змінити рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 22 січня 2014 року, посилаючись на порушення судом першої інстанції при постановленні рішення норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню на таких підставах.
Відповідно до ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.
Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із Законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, матеріалами справи підтверджується, що:
- ОСОБА_2 та ОСОБА_3 являються рідними сестрами, вони зареєстровані і проживають за адресою: АДРЕСА_1. Їхнім батьком являвся ОСОБА_4, який ІНФОРМАЦІЯ_3 р. помер ( а. с. 10-12, 25-31);
- згідно технічного паспорту, виготовленого за станом на 19.09.2013 року садибний (індивідуальний) житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 складається з приміщень (Літера «А»): І-поверх, 1-1 коридору розміром 6,9 кв. м., 1-2 житлової кімнати розміром 12,2 кв. м., 1-3 житлової кімнати розміром 17,2 кв. м., 1-4 житлової кімнати розміром 17,4 кв. м., 1-5 санвузла розміром 2,1 кв. м., 2.1 кухні розміром 8,3 кв. м., 2-2 житлової кімнати розміром 18,2 кв. м., 2-3 житлової кімнати розміром 7,7 кв. м., 2-4 туалету розміром 2,1 кв. м., 2-5 ванної кімнати розміром 4,8 кв. м., 3-1 кухня розміром 8,8 кв. м., 3-2 душова розміром 0,9 кв. м., 4-1 санвузла розміром 3,1 кв. м., ІІ-поверх 5-1 підсобного приміщення розміром 27,7 кв. м ., всього загальною площею 137,4 кв. м., житловою площею 72,7 кв. м., підсобною площею 64,7 кв. м., навіс (Літера «Е»), № 1,2 огорожа, гараж (Літера «Г»), сарай (Літера «Б»), мостіння (Літера «І»). Разом з тим міститься відмітка, що прибудови а2, а3, А2, прибудова ІІ поверху а4 та сарай (Літера «Б») є об'єктами самочинного будівництва. (а. с. 4-9);
- згідно домової книги для прописки громадян, які проживають АДРЕСА_1 у 1969 році ОСОБА_4 самочинно побудував житловий будинок за вказаною адресою. (а. с. 25-31);
- згідно пояснень ОСОБА_2 та ОСОБА_3 їхнім батьком в 1960 роки побудовані в житловому будинку під літ. «А» приміщення 1-2, 1-3, 2-2, 2-3. Ними протягом 1993-2011 років самовільно збудовані приміщення 1-1, 1-4, 1-5, 2-1, 2-4, 2-5, 4-1, 5-1, гараж літ. «Г», сарай літ. «Б» та навіс літ. «Е».
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову про визнання права власності на частину житлового будинку, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до чинного на час будівництва законодавства і чинного на день смерті ОСОБА_4 законодавства (ст. 105 ЦК УРСР 1963 року і ч. ч. 1 і 2 ст. 376 ЦК України), він не набув права власності на будинок. Крім того, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 самочинно здійснили реконструкцію будинку побудованого батьком, який перестав бути відокремленим, самостійним будинком. Відповідно до технічного паспорту в літ. «А» приміщення 1-2, 1-3, 2-2, 2-3 являються житловими кімнатами, а прибудови а2, а3, А2, прибудова ІІ поверху а4 та сарай (Літера «Б») є об'єктами самочинного будівництва.
Це майно не є об'єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування в судовому порядку; на нього не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, у тому числі продаж його з прилюдних торгів. Самовільно побудований і реконструйований протягом 1960 років, з 1993 по 2011 років, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 є цілим об'єктом, що складається з двох відокремлених частин (квартир). Такий житловий будинок підлягає прийняттю до експлуатації, що також передбачено ст. 331 ЦК України. Доказів про відведення земельної ділянки, про належний дозвіл на будівництво, про звернення до компетентного державного органу із заявою про прийняття об'єкта до експлуатації про відмову у видачі Довідки про узгодження прийняття об'єкту будівництва в експлуатацію та реєстрації Декларації про готовність об'єкта до експлуатації не надано. Відсутність рішення такого органу дають підстави вважати про відсутність спору про право між позивачем і Одеською міською радою.
Такий висновок районного суду є правильним, відповідним матеріалам справи і заснованим на законодавстві.
З матеріалів справи вбачається, що предметом поділу є самочинно побудовані житловий будинок, господарські будівлі та споруди.
Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту прийняття його до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 року № 7 якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (частина перша статті 376 ЦК), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.
Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва) при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що відповідно до статті 26 Закону України № 2780-XII «Про основи містобудування» спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства. За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК, частина перша статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.
Згідно із п. 14 названої Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ на підставі частини третьої статті 376 ЦК суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (частина третя статті 375 ЦК).
Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивачем не надано документів про відведення земельної ділянки, про належний дозвіл на будівництво, про звернення до компетентного державного органу із заявою про прийняття об'єкта до експлуатації про відмову у видачі Довідки про узгодження прийняття об'єкту будівництва в експлуатацію та реєстрації Декларації про готовність об'єкта до експлуатації та правильно зроблено висновок про те, що відсутність рішення такого органу надає підстави вважати про відсутність спору про право між позивачем і Одеською міською радою.
При таких обставинах є правильним остаточний висновок районного суду про відсутність підстав для задоволення позову щодо визнання права власності на частину житлового будинку, який є самочинно побудованим в порядку його поділу, як спадкового майна.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд зробив неправильний висновок, що сторони самовільно добудовували спірний будинок, посилаючись що це робив їх батько а вони лише допомогали йому грошима, які вкладали у будівництво, є неспроможними, оскільки вкладення грошей у самочинне будівництво є однією із форм участі у ньому, що не спростовує правильність висновку районного суду.
Судова колегія не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що спірні правовідносини врегульовані п. 9 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок» від 04 жовтня 1991 року, який регламентує, що за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо враховуючи ступінь його готовності можна визначити окремі частини, що підлягають виділу і технічно можливо довести будівництво до кінця зазначеними особами.
В даному випадку апелянт помилково ототожнює незакінчене будівництвом майно і самочинне будівництво, які мають різну правову природу. Головна відмінність полягає в тому, що незакінчене будівництво розпочинається забудовником за наявності виділу під забудову земельної ділянки і отриманням необхідних дозвільних документів на будівництво та погодженої проектної документації, в той час, як при самочинному будівництві вказані документи відсутні. Тому в розумінні закону особа, яка здійснила самочинне будівництво (самочинну реконструкція) не є забудовником в розумінні п. 9 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок» та інших законів і нормативних актів , і тому така особа не набуває права власності на самочинне збудоване майно, яке не є об'єктом права власності, не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування в судовому порядку; не є об'єктом звернення стягнення за виконавчими документами, у тому числі продажу з прилюдних торгів.
Відповідно до абз. 4, 5 п. 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва) під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою. Не може вважатися наданням земельної ділянки лише рішення компетентного органу влади про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або для розробки проекту забудови.
Доводи апеляційної скарги про те, що питання про користування земельною ділянкою, на якій розташований самочинно побудований будинок, розглядається Одеською міською радою, не можуть бути взятими до уваги, оскільки не спростовують правильність висновку районного суду.
Представником ОСОБА_2 в засідання судової колегії подано письмову заяву про скасування рішення районного суду залишення її позову до ОСОБА_3, Одеської міської ради про визнання права власності на частину житлового будинку, без розгляду.
Відповідно до ч.1 ст. 310 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статтями 205 і 207 цього Кодексу.
Тобто ст. 310 ЦПК України, яка відсилає до ст. 207 ЦПК України застосовується лише для тих підстав, які спеціально передбачені в главі першій «Апеляційне провадження».
Відповідно до ст. 304 ЦПК України суд апеляційної інстанції при розгляді справи керується правилами розгляду справи судом першої інстанції, з винятками й доповненнями, встановленими главою I розділу V «Апеляційне провадження».
Диспозитивність права сторін у справі апеляційного розгляду визначена у ст. 306 ЦПК України, згідно з якою в апеляційному суді позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу. Інших підстав на цій стадії законодавством не передбачено.
За таких обставин , позовну заяву на стадії апеляційного розгляду можна залишити без розгляду лише за письмовою заявою позивача у разі встановлення апеляційним судом передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції, які не пов'язані із поданням заяви про залишення позову без розгляду.
Підстав для скасування рішення суду першої інстанції не встановлено, внаслідок чого заява представника позивача ОСОБА_2 про залишення її позову без розгляду не може бути задоволена.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, внаслідок чого апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 317 ЦПК України, судова колегія -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 січня 2014 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання законної сили ухвалою суду.
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: Л.Л. Троїцька
В.П. Фальчук