"13" лютого 2014 р. м. Київ К/9991/79993/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого Білуги С.В.,
суддів Заїки М.М.,
Загороднього А.Ф.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та міграції, Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання нечинними рішень, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Державного комітету України у справах національностей та міграції, Державної міграційної служби України про визнання нечинними рішень, зобов'язання вчинити певні дії.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2012 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було відмовлено.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2012 року рішення першої інстанції скасовано, ухвалено нову постанову про задоволення позову. Визнано протиправним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій України №311-11 від 23.03.2011 року та № 310-11 від 23.03.2011. Зобов'язано Державну міграційну службу України надати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 статус біженців в Україні.
Державна міграційна служба України подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2012 року у скасувати, та залишити в силі постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2012 року.
Перевіривши наведені доводи в касаційній скарзі, рішення суду щодо застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції було встановлено, що 21 грудня 2010 року позивачі звернулись до управління Міграційної служби України в Одеській області з заявами про надання статусу біженця в Україні.
Згідно наказу № 3 від 14 січня 2011 року Управлінням міграційної служби в Одеській області було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
04 березня 2011 року Управлінням міграційної служби в Одеській області в справах № 10/274 та № 10/273 були прийняті висновки щодо відмови в наданні статусу біженця ОСОБА_1 та ОСОБА_2.
Рішеннями Державного комітету України у справах національностей та релігій від 23 березня 2011 року № 311-11 та № 310-11 було підтримано висновки Управління міграційної служби в Одеській області та відмовлено позивачам у наданні статусу біженця.
20 травня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 отримали повідомлення від 29 березня 2011 року про відмову у наданні статусу біженця.
Позивачі не погоджуючись з відмовою у наданні статусу біженця звернулись до суду.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішення про відмову у наданні статусу біженця було прийнято відповідачем без повного та об'єктивного аналізу обставин про ситуацію в країні походження позивачів, а факт перебування позивачів протягом певного часу на території Російської Федерації, не може враховуватись як обставина перебування в третій безпечній країні.
Проте такі висновки суду апеляційної інстанції є передчасними та не обґрунтованими.
Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Порядок набуття статусу біженця врегульовано частиною 1 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», згідно якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У відповідності до абзаців 4, 6 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні, а також така, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно пункту 22 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішує покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Судами встановлено, що позивачі з метою виїзду з країни постійного проживання, безперешкодно, на підставі документу що посвідчує особу, оформили відповідні для цього візові документи, що свідчить про те що Афганістаном було забезпечено реалізацію їх громадянського права щодо виїзду з країни. Крім того, потрапивши з країни постійного проживання до Російської Федерації, в якій позивачі перебували протягом тижня, з заявою про надання статусу біженця вони не зверталися. 15 грудня 2010 року нелегально поза пунктом пропуску прибули на територію України.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно протоколу співбесіди та наданих в судовому засіданні пояснень, позивачі в жодних політичних, громадських чи військових організаціях не перебували, до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами причетні не були, та справжньою причиною виїзду з країни походження є економічно-соціальні чинники.
Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Таким чином постанова Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2012 року ухвалена відповідно до закону і скасована помилково, а тому касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенні в силі.
Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
ухвалила:
Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.
Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2012 року - скасувати.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та міграції, Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання нечинними рішень, зобов'язання вчинити певні дії залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий С.В. Білуга
Судді А.Ф. Загородній
М.М. Заїка