28 січня 2014 рокусправа № 811/598/13-а
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Дадим Ю.М.
суддів: Богданенка І.Ю. Уханенка С.А.
за участю секретаря судового засідання: Надточій В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу Знам'янської об'єднаної державної податкової інспекції Кіровоградської області Державної податкової служби на постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року у справі за адміністративним позовом Приватного сільськогосподарського підприємства "Агропроменерго" до Знам'янської об'єднаної державної податкової інспекції Кіровоградської області Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень, -
Постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року адміністративний позов Приватного сільськогосподарського підприємства "Агропроменерго" до Знам'янської об'єднаної державної податкової інспекції Кіровоградської області Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень - задоволено повністю: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення - рішення Знам'янської ОДПІ Кіровоградської області ДПС від 06.12.12 р. № 0000872310 про збільшення грошового зобов'язання з податку на прибуток за основним платежем у сумі 174 930,00 грн. та штрафної (фінансової) санкції у сумі 43 903,00 грн.; від 06.12.12 р. № 0000882310 про збільшення грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем у сумі 191 748,00 грн. та штрафної (фінансової) санкції у сумі 47 937,00 грн.
Не погодившись з постановою суду, Знам'янська об'єднана державна податкова інспекція Кіровоградської області Державної податкової служби подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати постанову суду першої інстанції та винести нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог позивача у повному обсязі.
Перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду в межах оскарження та доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, на підставі наказу №359 від 07.11.2012 року посадовими особами Знам'янської ОДПІ проведено невиїзну документальну перевірку ПСП "Агроменерго" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2009 року по 30.09.2012 року, за результатами якої було складено акт №356/22/05526574 від 22.11.2012 року (т.1,а.с. 13-33).
В акті перевірки податковим органом зроблені висновки про те, що правочини між позивачем та його контрагентом здійснені без мети настання реальних наслідків. Отже зазначені правочини є нікчемними і не створюють юридичних наслідків. Такі правочини по суті вчинялися з метою заниження об'єкту оподаткування, несплати податків.
Діяльність позивача була спрямована на здійснення операцій, пов'язаних з отриманням податкової вигоди з контрагентами-постачальниками, які не виконували своїх зобов'язань.
На підставі висновків, викладених в акті перевірки, податковим органом прийнято: податкове повідомлення - рішення № 0000872310 від 06.12.2012 року, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 18833 грн. (т.1, а.с.43); податкове повідомлення - рішення № 0000882310 від 06.12.2012 року, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 239 685,00 грн. (т.1,а.с.44).
Дане рішення було оскаржено до ДПС в Кіровоградській області.
За результатами оскарження, рішенням ДПС в Кіровоградській області податкові повідомлення-рішення Знам'янської ОДПІ залишено без змін, а скарга без задоволення (т.1, а.с. 53-56).
Приймаючи рішення по справі, судом першої інстанції було вірно зазначено, що згідно до пп. 134.1.1. п. 134.1 ст. 134 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування податком на прибуток підприємств, зокрема, є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138-143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.
Відповідно до п. 138.1 ст. 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті; інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.
Згідно до пп. 139.1.9. п. 139.1 ст. 139 ПК України, витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку, не включаються до складу витрат.
Виходячи зі змісту даних норм законодавства, суд першої інстанції зробив вірний висновок, що витрати підприємства можна віднести до складу валових лише у разі фактичності відповідних витрат, оскільки сам факт їх здійснення є визначальною ознакою формування валових витрат. В свою чергу, фактичність здійснення витрат повинна підтверджуватись розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, однак, самі по собі документи без реального здійснення операції, за наслідком якої сформовані витрати підприємства, не мають юридичної сили та не можуть бути підставою для формування валових витрат підприємства.
У відповідності до п. 198.1. ст. 198 ПК України визначено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту, виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Згідно до п. 198.2. ст. 198 ПК України передбачено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Відповідно до п. 198.3. ст. 198 ПК України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Пунктом 198.6. ст. 198 цього Кодексу передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.
Відповідно до ст. 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну.
Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця.
Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
Таким чином, виходячи з вищевикладених норм законодавства, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що право на віднесення сум ПДВ, сплачених при придбанні товару, до податкового кредиту виникає у суб'єкта господарювання у разі дотримання ним наступних умов: 1) фактичності придбання такого товару, тобто, реальності відповідної господарської операції; 2) наявності податкових накладних, складених особою, зареєстрованою платником податку, чи митних декларацій на підтвердження придбання такого товару та сплати відповідної суми ПДВ; 3) подальшого використання придбаного товару в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності підприємства.
Отже, наявність податкових накладних, складених особою, зареєстрованою платником податку на додану вартість, не є єдиною умовою формування податкового кредиту. При цьому будь-які документи, складені на підтвердження факту здійснення окремої господарської операції, набувають статусу документа за своїм суттєвим навантаженням лише у разі фактичності здійснення господарської операції, з приводу якої складається відповідний документ, тобто, зміст господарської операції превалює над її формою.
Згідно з пунктом 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.
Статтею 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» № 996-ХІV від 16 липня 1999 року передбачено, що бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Згідно до ст. 9 Закону України № 996-ХІV визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.
У відповідності до ст. 1 Закону № 996-ХІV, первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Судом першої інстанції було вірно зазначено, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.
Згідно зі ст. 1 Закону України № 996-ХІV визначається, що господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.
Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.
Як вбачається з матеріалів справи, між ПСП "Агпроменерго" (покупець за договором) та ТОВ "Украгро-група КМС" (постачальник за договором) укладено наступні договори на поставку сої: договір поставки №07/07 від 07.07.2012 р. (т.1,а.с. 71-72); договір поставки №2 від 06.07.2012 р. (т.1,а.с. 73-74); договір поставки №2 від 08.06.2012 р. (т.1,а.с. 100-101); договір поставки № 3 від 22.05.2012 року (т.1,а.с. 141); договір поставки № 1 від 07.06.2012 р. (т.1,а.с. 143);
Досліджуючи докази по справі, судом встановлено, що позивачем включено до податкового кредиту за травень, червень та липень 2012 року суми ПДВ на підставі податкових накладних (т.1, а.с.57-59,61,79-86) виписаних ТОВ "Украгро-група КМС".
Оплата товару та фактичне його отримання підтверджується накладними (т.1,а.с.63,65,67,69,87,88,90,92,94,96,98), рахунками (т.1,а.с.75-78), товарно-транспортними накладними (т.1,а.с.64,66,68,70, 87а,89,91, 93, 95,97,99,106-108) та платіжними дорученнями (т.1,а.с. 149-198).
Також встановлено, що вищевказана продукція використовувалась позивачем у власній господарській діяльності, що підтверджується наступними документами:
- договором оренди приміщення № 319 від 14.11.2011 року, відповідно до умові якого позивач орендував у ПАТ "Завод Пуансон" складське приміщення, площею 800 кв.м, розташованого за адресою - м. Знам'янка, вул. Дмитрівська, 86 для зберігання сої (т.2,а.с. 6-9);
- договором оренди обладнання для перероблення сої від 01.04.2012 року для переробки сої (т.1,а.с.215-217);
- договором №04/04/2012 на організацію перевезень автомобільним транспортом від 04 квітня 2012 року для перевезення придбаної сої (т.1,а.с.218-220).Виконання вказаного договору підтверджено товарно - транспортними накладними та актами наданих послуг (т.1,а.с.221-233).
Також, судом встановлено, що придбана соя використана позивачем у господарській діяльності, а саме реалізована за договором поставки №12-1087 від 25.06.2012 року ТОВ "Комплекс Агромарс" (т.1,а.с.244-249); договором поставки №12-1043/КК-ю від 15.06.2012 року ТОВ "Комплекс Агромарс" (філія "Київкомбікорм") (т.2,а.с.1-5)
Продаж даного товару підтверджується видатковими накладними (т.1, а.с. 234-243).
Отже, виходячи з вищевикладених обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що знайшли своє підтвердження необхідні факти, які надавали право позивачу віднести сплачену позивачем суму ПДВ у розмірі 191748,00 грн. до податкового кредиту за травень 2012 року, червень 2012 року та липень 2012 року, що свідчить про необґрунтованість висновку відповідача про відсутність підстав у позивача для підтвердження фактичного отримання товару.
Дослідивши надані до суду первинні документи, суд апеляційної інстанції встановив, що вони складені відповідно до вимог ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що факт здійснення господарських операцій підтверджується позивачем належним чином оформленими первинними та розрахунковими документами, що згідно з пп. 139.1.9 п. 139.1. ст. 139 Податкового кодексу України свідчить про належне формування позивачем на підставі цих первинних документів валових витрат, а також відповідно до положень ст. 198 Податкового кодексу України - податкового кредиту з податку на додану вартість.
Щодо тверджень відповідача на порушення позивачем вимог ч. 1 ст. 203, ст.. 215, ст. 228, ст.662, ст.655, ст. 656 Цивільного кодексу України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Судом першої інстанції було вірно зазначено, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 Цивільного кодексу України, згідно з якою правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.
При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Оскільки нікчемність таких правочинів прямо не встановлена законом, а інших доказів недійсності згаданих договорів відповідачем до суду не надано, суд апеляційної інстанції критично оцінює висновок відповідача щодо нікчемності укладених між позивачем та його контрагентом договорів, а відтак безпідставним також є й встановлене відповідачем порушення вимог ч. 1, 5 ст. 203, ч. 1, 2 ст. 215, ст. 228 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Отже, проаналізувавши дані обставини справи та правовідносини, що їм відповідають, колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що відповідачем не доведено суду правомірності прийнятих ним оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, а тому позовні вимоги позивача є цілком обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції викладене достатньо повно, обґрунтовано та мотивовано з посиланням на конкретні пункти законів України, які регулюють спірні правовідносини, що свідчить про відсутність підстав для його скасування.
З огляду на встановлені судом першої інстанції фактичні обставини справи та обрану правову позицію, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги .
Керуючись п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, ст. 205, ст. 206, ч.2 ст. 212 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Знам'янської об'єднаної державної податкової інспекції Кіровоградської області Державної податкової служби - залишити без задоволення.
Постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року - залишити без змін.
Ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з моменту її постановлення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів.
Головуючий: Ю.М. Дадим
Суддя: І.Ю. Богданенко
Суддя: С.А. Уханенко