79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"20" лютого 2014 р. Справа № 914/3178/13
Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії
головуючого-судді Кравчук Н. М.
суддів Гнатюк Г. М.
Мирутенко О.Л.
розглянувши апеляційну скаргу заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері № 05/2-736 вих.-13 від 26.12.2013 року
на рішення господарського суду Львівської області від 11.12.2013 року
у справі № 914/3178/13
за позовом: заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, м. Київ в інтересах держави в особі:
позивач-1: Міністерство оборони України, м. Київ
позивач-2: Концерн «Військторгсервіс» м. Київ
до відповідача: товариства з обмеженою відповідальністю «Дует-СК» ( надалі ТзОВ «Дует-СК»), м. Львів
третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача-1: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області (надалі РВ ФДМУ по Львівській області), м.Львів
третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача-2:
Фонд державного майна України, м. Київ
про визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання повернути майно,
з участю представників:
від відповідача: Орищин О.А. - представник (довіреність від 17.01.2014р.);
від третьої особи 1: Жуган І.О. - представник (довіреність від 09.01.2014р. № 18-11-00018)
від третьої особи 2: Жуган І.О. - представник (довіреність від 17.12.13р. № 456);
решта представників: не з'явились
Права та обов'язки, передбачені статтями 20, 22, 28 ГПК України представникам сторін роз'яснено. Клопотання про технічну фіксацію судового процесу від сторін не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.
Рішенням господарського суду Львівської області від 11.12.2013р. у справі
№ 914/3178/13 (головуючий-суддя Деркач Ю.Б., судді: Рим Т.Я., Шпакович О.Ф.)
у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Центрального регіону
України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в
особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в
особі: Міністерства оборони України та Концерну «Військторгсервіс» до ТзОВ
«Дует-СК», з участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог на
предмет спору на стороні позивача: РВ ФДМУ по Львівській області, з участю
третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні
позивача: Фонд державного майна України про визнання недійсним договору
купівлі-продажу нерухомого майна - відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, заступником прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері подано апеляційну скаргу, в якій рішення суду вважає прийнятим при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити повністю. Зокрема, скаржник звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що на час укладення спірного договору, дозвіл начальника Головного управління торгівлі Тилу МОУ Пукіра П.Н. від 12.11.2004р. не відповідав вимогам Постанови Кабінету Міністрів України, а отже у Концерну «Військторгсервіс» не було достатніх повноважень на вчинення оскаржуваного правочину. Скаржник зазначає, що реалізація спірного майна відбулася всупереч волі власника, особою, яка мала злочинний намір із зловживанням службовим становищем. Також, суд першої інстанції безпідставно та необгрунтовано дійшов висновку про те, що прокурором та позивачем пропущено процесуальний строк звернення до суду з позовом.
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 15.01.2014р. прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 06.02.2014р. Ухвалою суду від 06.02.2014р. розгляд справи відкладено на 20.02.2014р.
Прокурор та позивачі в судове засідання не з'явились.
Представник відповідача в судовому засідання та у відзиві на апеляційну скаргу проти доводів, наведених скаржником заперечує, рішення суду першої інстанції вважає законним та обгрунтованим та просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Представник третіх осіб - РВ ФДМУ по Львівській області та Фонду державного майна України в судовому засіданні доводи, наведені скаржником, підтримав.
Розглянувши подану апеляційну скаргу, матеріали справи, відзив на апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, Львівський апеляційний господарський суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно з Протоколом №1081-н про хід публічних торгів від 12.09.2008 р., ТзОВ "Дует-СК" став переможцем аукціону (публічних торгів) за результатами якого отримав право на укладення договору купівлі-продажу нежитлового приміщення загальною площею 359,40 кв.м, що належить Концерну "Військторгсервіс" та знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Татарбунарська, 14; остаточна ціна - 211 334,40грн. (том І - а.с. 44).
За результатами публічних торгів, між Державним господарським об"єднаннням "Концерн "Військторгсервіс" в особі начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Свідерського Г.М., який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 12.09.2007 року зареєстрована в реєстрі за №4165 (Продавець) та ТзОВ «Дует-СК» (Покупець) 25.09.2008р. укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, відповідно до умов якого Продавець передає у власність, а Покупець приймає у власність у відповідності до чинного законодавства України наступне майно - нежитлове приміщення, яке знаходиться у м. Львові, по вулиці Татарбунарська, 14, загальною площею 359,40 кв.м. Договір підписаний, скріплений печатками сторін та посвідчений державним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петелька І.В.
Як встановлено судом, та як видно з матеріалів справи, начальником Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України видано дозвіл начальнику державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" від 12.11.2004р. №140/6/1466/31 на відчуження нежитлових приміщень, загальною площею 359,40 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Татарбунарська, 14 (том І - а.с. 45).
Дозвіл Пукіром П.Н. видано на підставі повноважень, наданих довіреністю Міністра оборони України від 04.10.2004 р. №220/2071 (том І - а.с. 86).
Окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005р. відкликано довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони України здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився (в тому числі довіреність, видана Пукіру П.Н.) (том І - а.с. 87).
Супровідним листом від 14.02.2005р. №1235/з на виконання окремого доручення Міністра оборони України повернуто перший примірник довіреності Міністерства оборони України від 04.10.2004 р. №220/2071 (том І - а.с. 88).
31.01.2006р. наказом Міністра оборони України №47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.
05.04.2007р. наказом Міністра оборони України №135 про реорганізацію державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", припинено діяльність державного підприємства Міністерства борони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" реорганізувавши його шляхом приєднання до Концерну "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (п.п.1, 2 наказу).
Згідно із довіреністю від 12.09.2007р. Концерн "Військторгсервіс" в особі генерального директора концерну Пукіра П.Н., який діє на підставі статуту концерну, на підставі попередньої усної домовленості уповноважив начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М. укладати від імені концерну "Віськторгсервіс" будь-які договори щодо відчуження належного концерну будь-якого нерухомого майна, а також договори оренди з дозволу управління майном концерну - Міністерством оборони України.
У заявлених вимогах заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України та Концерну «Військторгсервіс» просить визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, загальною площею 359,4 кв.м., які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Татарбунарська, 14 від 25.09.2008р. та зобов'язати ТзОВ «Дует-СК» повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» нежитлові приміщення загальною площею 359,4 кв.м., які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Татарбунарська, 14, а саме: А-1-складське приміщення площею 147, кв.м., Б-1 - складське приміщення (підвал) площею 147 кв.м., В-1- прохідна площею 7,7 кв.м.
В обґрунтування позовної заяви прокурор покликається на те, що договір купівлі-продажу від 25.09.2008р. укладений між Управлінням Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" та товариством з обмеженою відповідальністю "Дует-СК" із порушенням норм чинного законодавства. Зокрема, від імені філії Управління Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" договір купівлі-продажу укладено особою, яка не мала на момент вчинення правочину достатньої цивільної дієздатності. Зазначене в силу положень частини першої та другої статті 203 та статті 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним.
Суд апеляційної інстанції вважає дані вимоги безпідставними та не підтвердженими матеріалами справи, з огляду на наступне.
З матеріалів справи вбачається, що між концерном "Військторгсервіс" та ТзОВ «Дует-СК» виникли правовідносини купівлі-продажу, за якими в силу ст. 655 ЦК України одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ст. 658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.
Частиною 5 ст. 656 вказаного вище кодексу встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.
Право розпорядження майном, належить власникові (ст. 317 ЦК України).
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, нерухоме майно, яке є предметом оспорюваного договору на момент його укладення було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс" (п. 7.3. Статуту Концерну «Військторгсервіс») (том І - а.с. 18-39).
Здійснюючи право господарського відання, Концерн «Військторгсервіс» володіло, користувалося і розпоряджалося зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України. При цьому відчуження основних фондів Концерну «Військторгсервіс» здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України (п.п. 7.3., 7.5. статуту Концерну).
Частинами 2, 3 ст. 326 Цивільного кодексу України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Приписами ст. 74 Господарського кодексу України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.
Згідно з ч. 1 ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Відповідно до преамбули Закону України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006 р. №185-V останній визначає правові основи управління об'єктами державної власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 вказаного вище Закону управління об'єктами державної власності здійснює, зокрема, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).
Частиною 1 ст. 3 даного Закону визначено, що об'єктами управління державної власності є, з поміж іншого, майно, яке передане державним господарським об'єднанням.
Пунктом 1.1 Статуту концерну "Військторгсервіс" визначено, що концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України. Право Концерну укладати угоди закріплено пунктом 3.5 Статуту.
Відповідно до пункту 4.4 Статуту керівництво та оперативне управління поточною діяльністю Концерну, крім питань, що належать до компетенції Правління, здійснює генеральний директор Концерну. Генеральний директор Концерну розпоряджається майном Концерну в межах, передбачених чинним законодавством України та цим Статутом, без довіреності діє від імені Концерну, представляє його як в Україні, так і за її межами, укладає угоди, договори (контракти), а також має право надавати доручення (довіреності) на здійснення окремих своїх повноважень.
Як зазначалось вище, 04.10.2004р. вих.№220/2071, Міністром оборони України видано довіреність начальнику Головного управління торгівлі тилу МОУ, в тому числі на надання від імені Міністерства оборони України висновків (дозволу) на укладення договорів, в тому числі з питань розпорядження майном, що закріплене на праві господарського відання.
12.11.2004р. за №140/6/1466/31 начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України надано дозвіл начальнику Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження вказаної в Договорі нерухомості.
Після видачі зазначеного дозволу Міністр оборони України окремим дорученням від 12.02.2005р. скасував довіреність від 04.10.2004р.
Відповідно до листа начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України №1235/з від 14.02.2005р., на виконання окремого доручення Міністра оборони України повернуто перший примірник довіреності від 04.10.2004р.
Згідно ч.3 ст.249 ЦК України права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.
Як встановлено судом, в матеріалах справи відсутні, а сторонами не наведені доводи та не подані докази втрати чинності дозволу внаслідок скасування довіреності.
Пунктом 2 наказу Міністра оборони України №47 від 31.01.2006р. "Про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України" ДГО "Концерн "Військторгсервіс" визначено правонаступником усіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.
Як зазначалось вище, відповідно до Статуту Концерну "Військторгсервіс", Концерн "Військторгсервіс" заснований на державній формі власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України (п.1.1); до складу Концерну "Військторгсервіс" входить також державне підприємство МОУ "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (п.1.5); Концерн має право укладати угоди, договори (контракти) (п.5.1); майно Концерну перебуває у державній власності і закріплене за Концерном на праві господарського відання (п.7.3); відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою Органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах (п.7.5).
У матеріалах справи наявні докази надання згоди/дозволу Міністерством оборони України, як власником майна, на відчуження нежитлових приміщень загальною площею 359,4 кв.м., що розташовані за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Тарарбунарська 14 (довіреність №220/2071 від 04.10.04).
Такою згодою/дозволом є також лист-розпорядження начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. №140/6/1466/31 від 12.11.2004 р., який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.2004 р., наданий державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: нежитлових приміщень загальною площею 359,4 кв.м., що розташовані за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Тарарбунарська 14
Власне, саме на підставі вказаного дозволу і був вчинений оспорюваний правочин - договір купівлі-продажу від 25.09.2008 р.
Як вбачається з матеріалів справи, будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу встановлено не було. Не містить таких і чинне законодавство України.
Листом №10/2-1698вих06 від 15.03.2006р. начальник відділу Генеральної прокуратури України повідомив концерн "Військторгсервіс", що дозволи, видані начальником ГУ торгівлі Тилу МОУ на відчуження майна, що закріплене за ними на праві повного господарського відання до моменту скасування довіреності від 04.10.2004р. (до 12.02.2005р.) вважаються чинними на час їх дії і можуть використовуватись за призначенням (том І - а.с. 141).
12.09.2007р. нотаріально посвідчено довіреність, видану Пукіром П.Н. (від імені Концерну "Військторгсервіс") начальнику Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Концерну "Військторгсервіс" Свідерському Г.М. на укладення від імені Концерну будь-яких договорів щодо відчуження належного Концерну будь-якого нерухомого майна.
Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників (ч.ч. 3,4 ст. 249 ЦК України).
Отже, припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо, окрім наслідків, визначених ст. 248 ЦК України (припинення передоручення).
Аналізуючи вищенаведене, можна зробити висновок про те, що начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н., видаючи 12.11.2004 р. від імені Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України дозвіл №140/6/1466/31 ДП МОУ "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження закріпленого на праві господарського відання за вказаним підприємством нежитлових приміщень загальною площею 359,40 кв.м., що розташовані за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Тарарбунарська 14, діяв в межах наданих йому повноважень на підставі чинної на той час довіреності №220/2071, виданої Міністром оборони України.
Чинне законодавство не передбачає наслідків відкликання такої довіреності у вигляді втрати чинності, виданого на підставі такої довіреності до моменту її скасування, дозволу (чи дозволів), а також інших правочинів, вчинених представником.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину встановлені ст. 203 ЦК України, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з приписами ст.. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст.. 203 цього Кодексу.
Згідно уункту 2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", судам необхідно враховувати, що згідно із ст.ст. 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (ст.ст. 1, 8). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Приписами п.7 Постанови передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Згідно ст.317 ЦК України право розпорядження майном належить власнику.
Слід також зазначити, що у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарський договорів) недійсними», а саме п.3.4 припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).
З наявних матеріалів справи вбачається, що ТзОВ «Дует-СК» не могло знати про обмеження Концерну «Військторгсервіс» щодо відчуження нерухомого майна, в тому числі з огляду на продаж майна за посередництва біржі та нотаріуса, на яких законом покладено обов'язок перевіряти повноваження продавця тощо.
Окрім цього, посилаючись у апеляційній скарзі на вчинення правочину за межами своєї дієздатності, прокурором не враховано, що у відповідності до ст.241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Як зазначено у п.3.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарський договорів) недійсними» наступне схвалення юридичною особою правочину. вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.
Тоді як, в даному випадку Міністерство оборони України безумовно схвалило спірний правочин, в тому числі шляхом прийняття платежу за оспорюваним договором купівлі-продажу від ТзОВ «Дует-СК» та подальше використання цих коштів (ймовірно були спрямовані на погашення заборгованостей та утримання основних фондів, що вбачається із листа Міністра оборони України від 29.07.2009р.), затвердження щорічних фінансових планів про надходження коштів від реалізації об'єктів нерухомості тощо.
При цьому, факт надходження коштів у повному обсязі на рахунок позивача прокурором не оспорюється.
Отже, належних доказів наявності, передбачених законом підстав для визнання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 25.09.2008р. недійсним суду надано не було.
Хибними, на думку суду апеляційної інстанції, є твердження скаржника про безпідставність та необґрунтованість висновків суду першої інстанції про те, що прокурором та позивачем пропущено процесуальний строк звернення до суду з позовом, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу
Статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Як видно з матеріалів справи позовну заяву Прокурором датовано 29.04.2013р., зареєстровано канцелярією суду 16.08.2013р. (том І - а.с. 7-13).
Оспорюваний договір, як зазначено вище, укладено 25.09.2008 року.
З наведеного вбачається, що позовну заяву подано після спливу трьохрічного терміну позовної давності.
Ні чинним законодавством (ст.258 ЦК України), ні домовленістю сторін (ст.259 ЦК України) не збільшено строк позовної давності до заявлених Прокурором позовних вимог.
Крім того суд зазначає, і аналогічна позиція викладена у п.5.8 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2010р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", що у вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності у спорах, що виникають у зв'язку з визнанням недійсними правочинів (господарських договорів), господарським судам слід враховувати викладене в пункті 2.8 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання практики вирішення господарськими судами спорів про визнання недійсними правочинів (господарських договорів)".
Відповідно ж до 2.8 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання практики вирішення господарськими судами спорів про визнання недійсними правочинів (господарських договорів)", щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України).
Інші, перелічені у п.2.8 ПП ВГСУ від 29.05.2013р. №11 випадки та особливості застосування строку позовної давності не мають відношення до укладеного оспорюваного Договору чи заявлених позовних вимог.
Приписами ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України передбачено, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Зважаючи на те, що спірний договір був укладений за згодою/волею власника такого майна - Міністерства оборони України, відтак останнє знало про факт відчуження Концерном "Військторгсервіс" нерухомого майна з дати укладення договору 25.09.2008р. Концерн "Військторгсервіс", як сторона спірного договору, також знала про його укладення. Відповідачем представлено численні докази того, що Міністерство оборони не могло не знати про ймовірне порушення його прав при укладенні договору.
З наведеного вбачається, що ще станом на 2008 рік позивачу було і могло бути відомо про порушення його права, яке описує прокурор у позовній заяві та доданих до неї документах, а відтак, встановлений Законом трирічний строк позовної давності (з врахуванням описаної вище дати пред'явлення позову) позивачем пропущено.
Згідно з приписами до ч.5 ст.267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Як вставлено судом, ні прокурором, ні позивачем, ані іншими учасниками процесу не тільки не наведено жодного доводу щодо поважності причин пропуску строку позовної давності позивачем, але і не зазначено взагалі про можливість існування таких причин; при цьому суд зазначає і про відсутність взагалі у матеріалах справи доводів чи доказів щодо існування причин, які б могли бути визнані судом як поважні причини пропуску строку позовної давності.
Також слід зазначити, що пунктом 4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" зазначено, і аналогічної позиції дотримується господарський суд та зазначає при розгляді даної справи, що початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що позовна давність у даній справі обчислена судом вірно.
Також слід зазначити, що пред'явивши позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, прокурором обрано невірний спосіб захисту порушеного права.
Так, у відповідності до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Виходячи із змісту ч. 1 ст. 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину .
Разом із тим, ч. 3 ст. 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
При цьому, Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності, зокрема, ст. 387 ЦК України, власнику надано право витребування майна із чужого незаконного володіння.
Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно абз.2 п.2 Висновків Верховного суду України, прийнятих 01.03.2013р. за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК України, за II півріччя 2012р. у речово-правових відносинах не застосовується способи захисту прав, встановлені для зобов'язальних правовідносин. У речово-правових відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.
Окрім того, в аналогічній справі судова палата у господарських справах Верховного Суду України, ухвалюючи 30.06.2009р. рішення по справі №22-3-30/336-07-9260, дійшла до наступного висновку: "права особи, яка вважає себе власником, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якому така особа не є, тобто із застосуванням правового механізму, встановленого ст.216 ЦК України, незалежно від того, чи відповідає спірна угода закону. Захист прав такої особи можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені ст.388 ЦК України".
Аналогічна позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 12.02.2013р. у справі №16/34/2012/5003 та від 18.06.2008р. у справі №8/382пд.
Оскільки, Міністерство оборони України не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу, відтак, звернення прокурора із позовом про визнання такого договору недійсним є безпідставним.
Беручи до уваги все вищенаведене та, виходячи з аналізу
вищезазначених норм права, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що судом першої інстанції правомірно відмовлено Заступнику прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України та Концерну «Військторгсервіс» у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень загальною площею 359,4 кв.м., які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Татарбунарська, 14 від 25.09.2008р. та зобов'язання ТзОВ «Дует-СК» повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» нежитлові приміщення загальною площею 359,4 кв.м., які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Татарбунарська, 14, а саме: А-1-складське приміщення площею 147, кв.м., Б-1 - складське приміщення (підвал) площею 147 кв.м., В-1- прохідна площею 7,7 кв.м.
Статтею 32 ГПК України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Проте, скаржником не подано доказів, які б підтверджували обставини, викладені в позовні заяві, а доводи, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують правомірність висновків, викладених в оспорюваному рішенні суду першої інстанції.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду є законним, обґрунтованим, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Керуючись, ст.ст. 99, 101, 103, 105, 106 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд -
1. Рішення господарського суду Львівської області від 11.12.2013р. року у справі № 914/3178/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. може бути оскаржена в
касаційному порядку згідно з розділом ХІІ-1 ГПК України.
3. Справу передати до господарського суду Львівської області.
Головуючий суддя Кравчук Н.М.
судді Гнатюк Г.М.
Мирутенко О.Л.