Справа № 201/11500/13-ц (2/201147/2014)
10 лютого 2014 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська
у складі: головуючого - судді Черновського Г.В.,
при секретарі - Пісчанській Т.М.,
за участю: представника позивача - Бочкарь Р.В.,
представника відповідача - Чудопалова Ю.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровська цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної шкоди, -
Позивач звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної шкоди (а. с. 2-6).
Позивач у позовній заяві в обґрунтування своїх позовних вимог, посилалась на те, що ОСОБА_3 перебуваючи у трудових відносинах з ПАТ КБ «Приватбанк» з 20 березня 2006 року по 20 травня 2011 року, у вересні 2007 року, зловживаючи своїм службовим становищем, умисно, з корисливих мотивів та діючи в інтересах ОСОБА_4, провів огляд майна, яке передавалось банку ОСОБА_4 в забезпечення кредиту. Внаслідок зазначених дій відповідача позивачу був спричинений матеріальний збиток у сумі 48 319,68 доларів США та 150 839,00 грн., суму якого позивач просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_3 на користь банку, а також стягнути солідарно з відповідачів 200 грн.
Представник позивача у судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримав, наполягав на їх задоволенні.
Представник відповідача ОСОБА_3 у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, надав суду письмові заперечення, надав клопотання про застосування строків позовної давності до даного спору, провив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Представник відповідача - ТОВ «УФА «Верус», у судове засідання не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки у судове засідання суду не повідомив.
Вислухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали даної цивільної справи, судом були встановлені наступні факти.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 перебував у трудових відносинах з ПАТ КБ «Приватбанк» з 20 березня 2006 року по 20 травня 2011 року, що підтверджується матеріалами справи (а. с. 12-13, 14-17, 18, 19).
Постановою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 травня 2011 року ОСОБА_3 звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ЗУ «Про амністію» від 12 грудня 2008 року, а кримінальну справи про його обвинувачення за ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 364 КК України - провадженням закрито (а. с. 8-9).
З тексту зазначеної постанови вбачається, що відповідач склав експертне заключення про стан та вартість майна, належного ОСОБА_4, до якого вніс недостовірні дані, та на підставі якого ОСОБА_4 був наданий кредит у сумі 29 000,00 доларів США (еквівалент 146 450,00 грн.), чим ОСОБА_3 спричинив істотну шкоду банку. При цьому в постанові не зазначено про розмір такої шкоди.
З пояснень, наданих представником позивача у судовому засіданні, викладених у позовній заяві, а також з розрахунку заборгованості за кредитним договором № TEMLAGA00000062 від 29 вересня 2007 року, укладеного між ПриватБанком та ОСОБА_4, вбачається, що станом на 11 вересня 2012 року у останнього наявна заборгованість, загальний розмір якої, включаючи суму відсотків, пені, комісії, становить 67 190,95 доларів США та 150 839,00 грн. (а. с. 10-11).
Судом встановлено, що 15 січня 2009 року між банком та ТОВ «УФА «Верус» був укладений договір поруки № 470, згідно з додатком до якого вказане товариство є майновим поручителем перед кредитором щодо майнової шкоди, спричиненої ОСОБА_3, розмір відповідальності поручителя обмежений 200,00 грн. (а. с. 22, 23).
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Згідно ст.ст. 10, 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Статтями 27, 46 ЦПК України передбачено, що обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставин при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, що випливає зі змісту ст. 27 ЦПК України.
Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного суду України № 14 від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» За правилами ст.132 КЗпП (322-08) за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Якщо межі матеріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов контракту. Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати. Згідно зі ст.130 КЗпП (322-08) не одержані або списані в доход держави прибутки з підстав, пов'язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов'язків (так само як і інші неодержані прибутки) не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодуванню.
Відповідно до ч. 3 ст. 233 КЗпП України для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.
Згідно з ч. 1 ст. 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.
Проаналізувавши правовідносини, які виникли між сторонами, суд дійшов висновку щодо необґрунтованості та недоведеності позовних вимоги позивача до відповідача, у зв'язку з чим позов не підлягає задоволенню у повному обсязі.
Роблячи такий висновок суд виходив з того, що станом на 15 січня 2009 року позивач вже вважав (виявив), що працівником ОСОБА_3 банку була заподіяна матеріальна шкода, що вбачається з договору поруки № 470 від 15 січня 2009 року та додатку № 14 до нього, укладеного між ПриватБанком та ТОВ «УФА «Верус». Оскільки до суду з даною позовною заявою позивач звернувся 20 вересня 2013 року, на підставі ч. 3 ст. 233 КЗпП України суд вважає, що ПАТ КБ «Приватбанк» був пропущений строк звернення до суду з даним позовними вимогами.
Суд також приймає до уваги, що кредитний договір, який був укладений між банком та ОСОБА_4 на підставі звіту, наданого відповідачем, не був визнаний у встановленому законом порядку недійсним, заборгованість, наявна у ОСОБА_4 за цим договором не була визнана такою, що не підлягає поверненню, постанова суду про застосування акту амністії до ОСОБА_3 за ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 364 КК України взагалі не містить відомостей щодо розміру шкоди, спричиненої діями відповідача позивачу, враховуючи пояснення відповідача ОСОБА_3, надані у судовому засіданні щодо не визнання своєї вини як на час розгляду кримінальної справи, так і на даний час, у зв'язку з чим суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог позивача та рекомендувати звернутися до суду у встановленому порядку з позовною заявою до боржника за відповідним кредитним договором, тобто до ОСОБА_4, про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Вирішуючи питання стосовно розподілу судових витрат, приймаючи до уваги результат вирішення спору, а також те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі ЗУ «Про судовий збір» п. 6 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», суд вважає за можливе судові витрати по даній цивільній справі віднести за рахунок держави.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 208-210, 218 ЦПК України, ст. ст. 629 ЦК України, суд -
У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної шкоди - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено у апеляційний суд Дніпропетровської області шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до апеляційного суду Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська.
Суддя Г.В. Черновськой