29 січня 2014 року м. Київ К/800/33263/13
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого: Олексієнка М.М.,
суддів: Ємельянової В.І.,
Рецебуринського Ю.Й.,
здійснивши попередній розгляд справи за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) про визнання неправомірним та скасування рішення, за касаційною скаргою представника ДМС України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2013 року,
встановила:
У вересні 2012 року ОСОБА_2 звернувся в суд з адміністративним позовом, відповідно до якого просив:
визнати нечинним рішення ДМС України від 10 серпня 2012 року №449-12 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати відповідача повторно розглянути звернення відповідно до вимог чинного законодавства.
Посилався на те, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем належним чином не враховані всі обставини щодо залишення ним країни своєї громадянської належності, зокрема, обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань органами служби безпеки Узбекистану через релігійні переконання.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2013 року, позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 10 серпня 2012 року №449-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Зобов'язано відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.
У касаційній скарзі представник ДМС України, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами, просить попередні рішення скасувати і ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Вказує на відсутність у позивача підстав до визнання його біженцями або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ним не додано доказів та матеріалів на підтвердження побоювань щодо переслідування на релігійному підґрунті.
З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги з урахуванням наступного.
ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1, у грудні 2009 року через загрозу депортації прибув до України, де звернувся до міграційного органу з заявою про надання статусу біженця. Наказом Управління міграційної служби у м. Києві від 23 грудня 2009 року №1014 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 25 червня 2011 року визнано протиправним та скасовано зазначений наказ. Зобов'язано Управління міграційної служби у м. Києві повторно розглянути заяву позивача і прийняти рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом наказу від 23 грудня 2009 року №1014.
У зв'язку з невиконанням рішення суду позивач повторно звернувся із заявою про надання статусу біженця.
Головним Управлінням державної міграційної служби України в м. Києві зроблено висновок від 29 травня 2012 року №12 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі даного висновку прийнято рішення ДМС України від 10 серпня 2012 року, яким ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.
Підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали наступні обставини. Із листа Генеральної прокуратури України від 17 травня 2012 року вбачається, що позивач оголошувався у міжнародний розшук з ініціативи компетентних органів Республіки Узбекистан, так як він є членом центральної релігійної організації «Духовне управління мусульман Тюменської області». Підставою для оголошення розшуку стало звинувачення його у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статтею 159 п «б» КК Узбекистану (посягання на Конституційний лад), частиною першої статті 242 КК (організація злочинного співтовариства), частиною першою статті 244-2 КК Узбекистану (створення, керівництво, участь в релігійних екстремістських, сепаратистських заборонених організаціях).
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем не в повній мірі враховані та не досліджені обставини, які мають суттєве значення для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рівень небезпеки в країні походження позивача, який існував станом на час прийняття рішення, що має суттєве значення для вирішення справи.
Рішення судів є обґрунтованими і законним.
Статус біженця визначено у Законі України «Про біженців і осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VІ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 цього Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, як зазначено у пункті 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.06.2011 року №3, від 16.03.2012 року №3 (далі - постанова Пленуму ВАС України №1), судам слід ураховувати, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
При розгляді справи судами враховані положення вище згаданої постанови Пленуму. Зокрема, відповідачем не спростовано, що доводи позивача про побоювання стати жертвою переслідувань є необґрунтовані.
У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Факт наявності переслідувань в Узбекистані з боку влади по відношенню до релігійних груп мусульман, які функціонують поза її контролем, є загальновідомим та підтверджується даними офіційних джерел інформації, а саме: доповідей міжнародної правозахисної організації «Amnestry International»(«Міжнародна амністія») за 2009 та 2010 роки, витягу доповіді Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців по ситуації в Узбекистані 2010 року.
Тобто, ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою є цілком імовірними.
Крім того, звітом Уряду США щодо Узбекистану «Звіт про свободу віросповідання в країнах миру за 2009 рік», партії та групи, членами яких є вахабісти (термін, що використовується урядом Республіки Узбекистан по відношенню до мусульман, інтелектуальні та релігійні переконання яких засновані на суворих вченнях іманів початку 1990-х років) є забороненими ісламськими організаціями в Узбекистані. КК Республіки Узбекистан формально розподіляє їх на «незаконні», тобто, ті що не зареєстровані належним чином, та «заборонені», що розповсюджуються як екстремістські.
Створення незаконної релігійної організації або продовження діяльності такої групи після отримання відмови у її реєстрації або наказу про розпуск, є злочином, який тягне за собою покарання до п'яти років позбавлення волі. Крім того, КК Республіки Узбекистан встановлює покарання до трьох років позбавлення волі за участь у діяльності такої організації, а також передбачає покарання до 20 років позбавлення волі за створення та участь у діяльності релігійних екстремістських, фундаменталістських, сепаратистських чи інших заборонених організаціях. Відповідно з даними вказаного звіту, у 2009 в Узбекистані при засудженні осіб, пов'язаних з такими партіями та групами, мало місце обмеження прав на справедливе судочинства, а також підозри у тортурах.
Враховуючи викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку про скасування оскаржуваного рішення, у зв'язку з неповним з'ясуванням обставин, на які посилався позивач, та які мають істотне значення, при вирішенні вимоги про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Доводи, зазначені в касаційній скарзі, висновок судів попередніх інстанцій не спростовують і не дають підстав вважати рішення такими, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права.
З урахуванням наведеного, керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу Державної міграційної служби України відхилити, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2013 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає, проте може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: М.М. Олексієнко
В.І. Ємельянова
Ю.Й. Рецебуринський