30 січня 2014 року м. Київ К/9991/1938/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Головуючої: Гончар Л.Я.,
Суддів: Конюшка К.В.,
Чалого С.Я.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2008 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2009 року у справі за позовом Попаснянського транспортного прокурора в інтересах держави в особі Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Державного підприємства "Лисичанське управління магістральних нафтопродуктопроводів" про стягнення адміністративно-господарських санкцій,
У липні 2008 року Попаснянський транспортний прокурор в інтересах Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до суду з позовом про стягнення з Державного підприємства «Лисичанське управління магістральних нафтопродуктопроводів» адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2006 році в сумі 10813,33 грн.
Позовні вимоги мотивовано тим, що державним підприємством "Лисичанське управління магістральних нафтопродуктопроводів" в порушення вимог Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" при середній обліковій чисельності штатних працівників 15 осіб не виконано норматив по створенню 1 робочого місця для працевлаштування інваліда.
Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2009 року, у задоволенні позову відмовлено.
У поданій касаційній скарзі Луганське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів з посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з недоведеності з боку позивача поважності причин пропуску ним строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, що є підставою для відмови у задоволенні позову на підставі статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому, судами попередніх інстанцій за результатами розгляду справи вказано не невиконання відповідачем обов'язку по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Колегія суддів, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, погоджується з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.
Відповідно до положень статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 №314, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, робоче місце інваліда -це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робочим місцем інваліда може бути:
звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування;
спеціалізоване робоче місце інваліда - робоче місце, обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), професійних навичок і знань інваліда. Це робоче місце може бути створено як на виробництві, так і вдома.
Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
Таким чином, оскільки створення робочого місця здійснюється при наявності особи відповідної категорії, так як конкретні вимоги відносно робочого місця встановлені в його індивідуальній програмі реабілітації, робоче місце є створеним, якщо воно введено в дію шляхом працевлаштування інваліда, а не утворено фізично.
У свою чергу, відповідно до пункту 10 названого Положення працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Відповідно до п. 5 Положення підприємства інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Пунктом 14 зазначеного Положення також передбачено, що підприємства, зокрема, інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем атестація робочих місць для працевлаштування інвалідів за участю працівників МСЕК не проводилась. Державне підприємство «Лисичанське управління магістральних нафтопродуктопроводів» у 2006 році не інформував про наявність вакансій для інвалідів протягом 2006 року міський центр зайнятості та управління праці та соціального захисту населення.
Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що відповідач не здійснив передбачених чинним законодавством заходів щодо створення умов для працевлаштування інвалідів та заходів щодо інформування вищезазначених органів про наявну можливість на підприємстві для працевлаштування інвалідів, чим позбавив можливості виконання органами, зазначеними в ст. 18 Закону України № 875-ХІІ свого обов'язку стосовно безпосереднього працевлаштування інвалідів, самостійно адміністративно-господарську санкцію не відрахував що є порушенням вимог ст.ст. 19, 20 Закону України № 875-ХІІ.
У той же час, зважаючи на факт пропуску позивачем річного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вказує на обґрунтованість позиції судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Так, за змістом статті 20 Закону № 875-ХІІ адміністративно-господарські санкції за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів сплачуються (нараховуються, застосовуються) підприємствами самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною 1 статті 19 цього Закону.
Отже, саме з 16 квітня відповідного року у контролюючого органу виникає право на стягнення несплачених підприємством самостійно сум санкцій у судовому порядку.
Відповідно до частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що із вказаним позовом прокурор звернувся 04.07.2008, тобто із пропуском річного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України; поважності причин пропуску строку звернення до суду прокурором не обґрунтовано; відповідач наполягав на застосуванні наслідків пропуску строку звернення до суду.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови в задоволенні позову на підставі статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України.
Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Правова оцінка встановлених обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій дана вірно, порушень норм матеріального чи процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами не допущено.
Відповідно до частини третьої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 160, 167, 220, 220-1, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ,-
Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів відхилити, а постанову Луганського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2008 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2009 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута в порядку ст.ст.235-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: