"29" січня 2014 р. м. Київ К/9991/27760/12
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Ситникова О.Ф.(суддя-доповідач),
Весельської Т.Ф.,
Малиніна В.В.,
розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом Львівського міського центру зайнятості до ОСОБА_4 про стягнення надміру виплачених коштів за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2011 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2012 року, -
Львівський міський центр зайнятості звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_4 незаконно отриманої допомоги по безробіттю в розмірі 20469,77 грн.
Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2012 року залишено без змін постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2011 року, якою адміністративний позов задоволено.
Відповідач, ОСОБА_4 не погодилась з постановою Львівського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2011 року та ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2012 року і звернулось до суду з касаційною скаргою, в який просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, суд, в межах ст. 220 КАС України, прийшов до висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлені наступні обставини.
ОСОБА_4, 27.11.2009 року звернулася до Львівського МЦЗ із заявою про надання їй статусу безробітної з виплатою допомоги по безробіттю на підставі якої їй було надано такий статус та призначено, і протягом періоду з 04.12.2009 року по 23.10.2010 року виплачено, допомогу по безробіттю в сумі 20469,77 грн..
Під час проведення розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, шляхом звірки баз даних з ДПА у Львівській області позивачем була отримана інформація про дохід відповідача в період перебування на обліку безробітного, згідно укладеного між ним та ВАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» цивільно-правового договору доручення № AGN.08.31486.001.AD від 21.03.2008 року.
На підставі вказаної вище інформації директором Львівського МЦЗ 14.09.2011 року винесено наказ про вжиття заходів щодо відшкодування з відповідача отриманої допомоги по безробіттю за період з 04.12.2009 року по 23.10.2010 року в результаті не повідомлення про укладення вказаного вище договору.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_4, відповідно до ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», не повідомила позивача про укладення договору доручення та отримання доходу, чим допустила зловживання своїми правами.
Свої висновки обґрунтовували наступними правовими нормами.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», застраховані особи, визнані у встановленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески, мають право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу.
Визначення осіб, які вважаються безробітними надано в ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» відповідно до якої, безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітними визнаються також інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу. Дана норма кореспондує з положеннями викладеними п. 11 Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, затвердженого постановою КМ України від 14 лютого 2007 р. № 219.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення», громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, відносяться до зайнятого населення.
Згідно з п. 20 вказаного вище Порядку, укладення цивільно-правового договору, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання власними силами робіт, надання послуг, є підставою для зняття з обліку безробітних громадян.
З наведених вище правових положень випливає, що право на допомогу по безробіттю мають виключно громадяни, які визнані в установленому порядку безробітними. При цьому, безробітними вважаються ті громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку. Тобто для визнання особи безробітною обов'язковим є наявність двох умов, відсутність роботи та заробітку.
Разом з цим, особа, яка виконує роботи відповідно до укладеного цивільно-правового договору, предметом якого є діяльність, спрямована на отримання доходу за рахунок виконання власними силами робіт, в розумінні ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» є зайнятою особою.
Із матеріалів справи суд апеляційної інстанції вбачає, що відповідач звертаючись до позивача за наданням статусу безробітного у своїй заяві від 04.12.2009 року особисто зазначила, що не займається жодним із видів діяльності, що визначені частиною 3 ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення». При цьому, в додатку до цієї заяви відповідач зазначив, що не виконує роботи (не надає послуги) відповідно до укладеного договору цивільно-правового характеру.
Однак судами попередніх інстанцій встановлено, що між Відкритим акціонерним товариством «Страховою компанією «ПЗУ Україна» та ОСОБА_4 21.03.2008 року укладений договір доручення № AGN.08.31486.001.AD, відповідно до п. 2.1 якого, відповідач зобов'язується вчиняти за винагороду фактичні або юридичні дії, пов'язані з укладенням та обслуговуванням договорів страхування від імені та на користь Страхової компанії. Пунктом 9.1 цього ж договору визначено, що винагорода яка належить Повіреному, є доходом в розумінні ст. 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб».
Таким чином, на момент звернення ОСОБА_4 до позивача із заявою про надання їй статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю, вона мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання позивачем робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» є доходом, про який не повідомила позивача.
Відповідно до ч. 3 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.
Пунктом 7 Порядку розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» передбачено, що у разі відмови особи повернути суми незаконно виплачених коштів, а також у разі неповернення (невідшкодування) їх у встановлений строк стягнення таких коштів здійснюється у судовому порядку відповідно до законодавства.
Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновком про те, що відповідачем було допущено зловживання покладених на нього Законом обов'язків, що виявилось в умисному неповідомленні позивача про укладення договору цивільно-правового характеру, що суттєво впливає на надання статусу безробітного з виплатою допомоги по безробіттю, яка у відповідності до ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» суми безпідставно виплаченої допомоги по безробіттю підлягає поверненню.
На підставі викладеного, Вищий адміністративний суд України, вважає, що постанова Львівського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2011 року та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2012 року ґрунтуються на вірно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, доводи викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанції, тому підстави для скасування або зміни рішень відсутні.
Відповідно до ч.1 ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись ст.ст.220, 222, 223, 224, 231 КАС України, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2011 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2012 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає.
Судді: О.Ф. Ситников
Т.Ф. Весельська
В.В.Малинін