"29" січня 2014 р. м. Київ К/800/45034/13
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого - Олексієнка М.М.,
суддів: Ємельянової В.І.,
Рецебуринського Ю.Й.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) про скасування рішення за касаційною скаргою представника позивача на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2013 року,
У листопаді 2012 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, відповідно до якого просив:
визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 05.11.2012 року №546-12 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.
Посилався на те, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не належним чином враховані всі обставини щодо залишення ним країни своєї громадянської належності.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 січня 2013 року позовні вимоги задоволено. Визнано неправомірним та скасовано рішення ДМС України від 5 листопада 2012 року №546-12 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.
Київський апеляційний адміністративний суд рішенням від 18 квітня 2013 року зазначену постанову окружного суду скасував та ухвалив нову про відмову в задоволенні позову.
В касаційній скарзі представник позивача, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду із залишенням в силі постанови суду першої інстанції. Вказує на те, що апеляційним судом неповно з'ясовані обставини справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги з урахуванням наступного.
Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 у червні 2012 року звернувся до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Посилався на побоювання стати жертвою переслідувань в країні походження за ознаками віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи. Він прийняв християнство, по національності курд, тому, будучи в країні свого попереднього постійного проживання (Іран) не може користуватися захистом цієї країни.
Рішенням ДМС України від 05.11.2012 року, яке є предметом оскарження, відмовлено у визнанні його біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідачем не в повній мірі досліджено питання про наявність чи відсутність обставин, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, виходив з того, що оскаржуване рішення ДМС України є обґрунтованим і законним, оскільки, в даному випадку, відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Висновок апеляційного суду не відповідає нормам матеріального права та є необґрунтованим.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом №3671-VІ.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті першої цього Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортури, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як установлено судами, позивач є курдом за національністю, громадянином Ірану, прибув до України в 2005 році. Одружився з українкою, має неповнолітню доньку. Повертатися до Ірану не побажав у зв'язку з належністю до робітничої комуністичної партії Курдистану, прийняттям християнства та несприятливою політичною обстановкою в країні. Під час співбесіди повідомляв суб'єкту владних повноважень, що будучи в Ірані, протягом п'яти років приймав участь у складі озброєного формування робітничої комуністичної партії Курдистану, воював з армійськими підрозділами збройних сил Туреччини, Ірану та Іраку був поранений. Згодом змушений виїхати з країни, оскільки на курдів систематично здійснюються напади. Лише сам факт зміни віросповідання приведе до позбавлення життя.
З урахуванням зазначених обставин, суд першої інстанції прийшов до переконливого висновку, що суб'єктом владних повноважень належним чином не перевірені доводи позивача та не в повній мірі враховані положення чинного законодавства.
Зокрема, ДМС України належним чином не перевірено вище наведені доводи позивача та чи є такі, що дають підстави до обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи.
При прийнятті рішення, відповідач не звернув увагу на положення статті 4 Закону №3671-VІ, відповідно до частини першої якої Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.
Позивачем зроблено реальну спробу обґрунтувати свою заяву. Він повідомив всі важливі факти, що були у нього в розпорядженні. Такі факти ДМС України не визнано неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за даною справою. Не виявлено відносно нього компрометуючої інформації.
Частиною восьмою статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
З урахуванням наведеного, рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до закону і скасоване апеляційним судом помилково.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2013 року скасувати та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 січня 2013 року.
Ухвала оскарженню не підлягає, проте може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: