Справа № 152/2676/13-ц
2/152/19/14
іменем України
03 лютого 2014 року Шаргородський районний суд Вінницької області
в складі:
головуючого судді - Славінської Н.Л.
з участю:
секретаря судового засідання - Бабиної І.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Шаргороді в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання такими, що втратили право на проживання в житловому будинку та зняття з реєстраційного обліку, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, - Управління державної міграційної служби України у Вінницькій області,
12.12.2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання такими, що втратили право на проживання в житловому будинку та зняття з реєстраційного обліку, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів - Управління державної міграційної служби України у Вінницькій області.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що є власником будинку АДРЕСА_1, відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25.02.2003 року. З 27.07.1991 року по 30.05.1997 року він перебував в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 Від шлюбу у нього та відповідачки ІНФОРМАЦІЯ_6 народився син ОСОБА_3.
У 2006 році відповідачка ОСОБА_2, разом з сином ОСОБА_3 переїхала на постійне місце проживання в АДРЕСА_2. Проте, відповідачі до даного часу зареєстровані в належному йому будинку за АДРЕСА_1
29.04.2013 року він уклав шлюб з ОСОБА_4 та після реєстрації шлюбу взяв прізвище дружини - ОСОБА_4.
Вважає, що відповідачі втратили право користування житлом у належному йому будинку, так як ніяких відносин він з ними не підтримує, вони в його будинку не проживають з 2006 року, а постійно проживають в АДРЕСА_2, проте, знятися з реєстраційного обліку в добровільному порядку не бажають.
Такі дії відповідачів обмежують його права як власника будинку, оскільки створюють незручності та перешкоди у використанні власного будинку для проживання зі своєю сім'єю, а також на отримання відповідних соціальних виплат.
Просить визнати ОСОБА_2, ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування житлом для проживання в АДРЕСА_1 та надати дозвіл Шаргородському РС УДМС України у Вінницькій області на зняття відповідачів з реєстраційного обліку у вказаному будинку №5; стягнути з відповідачів понесені ним судові витрати при зверненні в суд.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав вимоги, викладені в позовній заяві, посилаючись на ті самі обставини. Просив визнати ОСОБА_2, ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням для проживання в будинку АДРЕСА_1, надати дозвіл Шаргородському РС УДМС зняти відповідачів з реєстрації, так як останні з 2006 року за місцем реєстрації не проживають. Він є власником будинку і хоче розпоряджатися ним на власний розсуд, проте, позбавлений цього права, так як в ньому зареєстровані відповідачі, що є порушенням його прав та створює перешкоди в отриманні пільг і субсидій. Крім того, просить стягнути з відповідачів на його користь судові витрати по сплаті судового збору в сумі 114,70 грн. та за публікацію в пресі оголошення про виклик відповідачів в сумі 630 грн., а також в сумі 300 грн. за надання юридичної допомоги при зверненні в суд.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання повторно не з'явилися, хоча про дату, час і місце судового розгляду справи повідомлялися судом належним чином, що підтверджується оголошенням в газеті «Урядовий кур'єр» від 22.01.2014 року про виклик відповідачів в судове засідання (а.с.106). Заяв про відкладення розгляду справи через поважні причини чи про розгляд справи у їх відсутності 3.02.2014 року від відповідачів не надходило, тому суд, заслухавши думку позивача, вважає за можливе провести судове засідання у відсутності відповідачів.
Зі згоди позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст. 224 ЦПК України.
Судом встановлено такі факти та відповідні їм правовідносини.
Вирішуючи спір суд встановив, що позивач ОСОБА_1 ОСОБА_3 (а.с.20, 10, 19) - є власником житлового будинку АДРЕСА_1.
Вказаний факт підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 25.02.2003 року, що видане на ім'я ОСОБА_3. (а.с.8).
Проте, із свідоцтва про шлюб від 29.04.2013 року серії НОМЕР_1 вбачається, що позивач 29.04.2013 року зареєстрував шлюб із ОСОБА_4 і після державної реєстрації шлюбу йому присвоєно прізвище «ОСОБА_4» (а.с.19).
Право власності відповідача на означений житловий будинок зареєстроване в Могилів-Подільському МБТІ Вінницької області за №153 7.06.2005 року, що підтверджується реєстраційним посвідченням та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 7.06.2005 року (а.с.8 на звороті, а.с.9).
Як вбачається із паспорта позивача та домової книги, ОСОБА_1 зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 з 8.06.2004 року (а.с.6, 110-111).
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за адресою позивача, тобто в будинку АДРЕСА_1 з 25.05.2004 року, що підтверджується інформацією адресно-довідкового підрозділу ГУДМС УДМС України у Вінницькій області (а.с.40-41, 50-51), довідкою виконкому Слободо-Шаргородської сільської ради від 5.04.2013 року (а.с.16), випискою з погосподарської книги за 2011-2015 роки по Слободо-Шаргородській сільській раді (а.с.18), записами в домовій книзі (а.с.110-111).
Відповідачка ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з позивачем з 27.07.1991 року по 30.05.1997 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_2 (а.с.20), рішенням Замостянського районного суду від 30.05.1997 року (а.с.10), свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 (а.с.12).
Як слідує з пояснень позивача ОСОБА_1, відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 були зареєстровані в належному йому на підставі свідоцтва про право на спадщину будинку в 2004 році з його дозволу, так як після розірвання шлюбу в 1997 році він та відповідачка продовжували проживати однією сім'єю.
З 2006 року відповідачі не проживають в АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою Слободо-Шаргородської сільської ради від 5.04.2013 року (а.с.16) та повідомленням Сабарівської сільської ради Оратівського району Вінницької області щодо тимчасового проживання ОСОБА_2 без реєстрації на території Сабарівської сільської ради, а також щодо відсутності інформації про місце проживання (перебування) відповідачів на даний час (а.с.13).
Таким чином, судом встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які зареєстровані в будинку АДРЕСА_1, в ньому не проживають з 2006 року, не є членами сім'ї позивача ОСОБА_1, тому втратили право на користування житловим приміщенням у вказаному будинку.
Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно з положеннями ст.212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Крім того, відповідно до положень ч.4 ст.212 ЦПК України, результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 надано суду належні та допустимі докази того, що відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 не проживають у належному позивачу будинку з 2006 року, не приймали та не приймають участі в його утриманні, не мають права власності чи права на користування житловим приміщенням у вказаному будинку, і, крім того, зареєстровані в будинку позивача, чим перешкоджають ОСОБА_1 у здійсненні прав власника будинку щодо користування та розпоряджання ним на власний розсуд.
Враховуючи, що усі обставини, які становлять предмет доказування, мають бути підтверджені визначеними у ч.2 ст.57 ЦПК України засобами доказування, суд вважає достовірно встановленими лише ті факти та обставини, які визнаються обома сторонами та підтверджуються письмовими доказами.
Зокрема, що позивач є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25.02.2003 року; що позивач набув права власності на вказаний будинок на передбачених цивільним законодавством підставах; що право власності позивача на вказаний будинок не оспорене в передбаченому законодавством порядку; що між позивачем та відповідачами ОСОБА_2, ОСОБА_3 виник спір з приводу чинення останніми перешкод у користуванні та розпоряджанні ОСОБА_1 його власністю внаслідок відмови відповідачів добровільно знятися з реєстраційного обліку у вказаному будинку.
Відтак, суд вважає, що позов ОСОБА_1 в частині визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням для проживання в будинку за АДРЕСА_1, підлягає задоволенню.
Також підлягають задоволенню вимоги позивача щодо стягнення з відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 понесених при зверненні в суд судових витрат по сплаті судового збору при зверненні в суд в сумі 114,70 грн. та по оплаті витрат, пов'язаних з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідачів в сумі 630 грн. (а.с.1, 103), відповідно до вимог ст.ст.79, 88 ЦПК України.
При цьому, вимоги позивача про стягнення з відповідачів на його користь 300 грн. в рахунок понесених ним витрат на оплату правової допомоги задоволенню не підлягають, оскільки ОСОБА_1 не надав суду доказів на підтвердження понесення ним означених витрат.
Крім того, є безпідставними та не підлягають задоволенню вимоги позивача про надання судом дозволу Шаргородському РС УДМС України у Вінницькій області на зняття відповідачів з реєстраційного обліку в належному йому будинку, оскільки порядок виконання судових рішень встановлено ЗУ «Про виконавче провадження».
До того ж, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про її право користування жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Так, за правилами ст.7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання здійснюється органом, уповноваженим на зняття з реєстрації, протягом семи днів на підставі, зокрема, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням). Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 16.01.2012 року у справі №6-57цс11.
Виходячи з викладеного, рішення суду про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1, є підставою для зняття їх з реєстраційного обліку органом, до компетенції якого входить вирішення питання про зняття з реєстраційного обліку.
Встановленим судом фактам відповідають правовідносини, які регулюють питання власності, питання набуття і втрати права на користування житловим приміщенням.
Вказані правовідносини регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Житловим кодексом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, згідно з ст. ст. 41, 55 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Права людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Статтями 29, 316, 317, 318, 319, 321, 328, 346, 347, 379, 380, 383, 386, 391 ЦК України встановлено загальні положення про право власності, право власності на житло, порядок його набуття та припинення права власності.
Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ч.2 ст.318 ЦК України).
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч.ч.1,2,3 ст.319 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.ч.1,2 ст.321 ЦК України).
Згідно із ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника (ч.1 ст.346 ЦК України).
Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняються з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру (ст.347 ЦК України).
Ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка, відповідно до вимог ч.1 ст.9 Конституції України, ратифікована Законом від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 Конвенції» і є частиною національного законодавства України, встановлено право на вільне володіння майном. Відповідно до вказаної статті Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Відповідно ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (ст.379 ЦК України).
Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст.380 ЦК України).
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ст. 383 ЦК України).
Статтею 386 ЦК України встановлено засади захисту права власності, відповідно до якої держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, має право звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Одним із способів захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, відповідно до вимог ст.391 ЦК України, є те, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Відповідно до ст.16 ЦК України встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Тобто, за змістом ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтями 150,155 ЖК України встановлено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок, квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім випадків, встановлених законодавством.
Згідно з ст. ст. 71, 72 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або члена його сім'ї за ним зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз наведених норм цивільного та житлового законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю, а саме, шляхом заявлення вимоги про позбавлення права користування житловим приміщенням.
Оскільки судом встановлено, що відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 в будинку АДРЕСА_1 не проживають, але зареєстровані, то право позивача на вільне користування своїм майном порушено та підлягає судовому захисту.
Відтак, позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 3, 10, 11, 60, 88, 209, 212-215, 218, 223, 224-226 ЦПК України, на підставі ст.ст.41,55 Конституції України, ст.ст. 16, 29, 316, 317, 318, 319, 321, 328, 346, 347, 379, 380, 383, 386, 391 ЦК України, ст.ст.71, 72, 150, 155 ЖК України, ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання такими, що втратили право на проживання в житловому будинку та зняття з реєстраційного обліку - задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_5, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6, такими, що втратили право на користування для проживання жилим приміщенням в будинку АДРЕСА_1
Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 114,70 грн. та за публікацію в пресі оголошення про виклик відповідачів в сумі 630 грн., а всього 744,70 грн. - в рівних частинах - по 372 (триста сімдесят дві) гривні 35 копійок з кожного.
В решті позову - відмовити.
Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку до Апеляційного суду Вінницької області через Шаргородський районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.
Суддя