ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 910/22171/13 27.01.14
За позовом Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Буковина"
до Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго
Україна"
про визнання договору страхування недійсним
Суддя Васильченко Т.В.
в присутності представників сторін:
від позивача - не з'явилися;
від відповідача - Кравченко Р.Ю. довіреність №11 від 02.01.2014.
Суть спору: Приватне акціонерне товариство "Авіакомпанія "Буковина" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" про визнання недійсним договору обов'язкового страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна/повітряного перевізника за шкоду, заподіяну третім особам, пасажирам, багажу, ручній поклажі, вантажу та пошти від 04.02.2009 №272800188.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач на час укладення оспорюваного договору не був членом Авіаційного страхового бюро, а отже не мав права укладати даний договір згідно ч. 3 ст. 103 Повітряного кодексу України, а також що, в оспорюваному договорі, всупереч ч. 2 ст. 3, ч. 3 ст. 19 Закону України "Про страхування" не визначено валюту страхування, що унеможливлює виконання його умов та відсутня згода третіх осіб, права яких страхуються цим договором.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 18.11.2013 порушено провадження у справі та призначено справу до розгляду на 09.12.2013.
05.12.2013 відповідач через відділ діловодства суду подав відзив на позовну заяву, в якому проти заявлених позовних вимог заперечує в повному обсязі, з підстав того, що він не міг бути членом Авіаційного страхового бюро через фактичну відсутність такої організації станом на час укладення спірного договору; що валюта SDR, яка визначена договором, є належною валютою для виконання зобов'язань та що згода застрахованих осіб, в даному випадку, не потрібна так як спірний договір є не договором особистого страхування, а є договором страхування відповідальності. Крім того, в поданому відзиві відповідач заявив про застосування строку позовної давності.
Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 09.12.2013 справу №910/22171/13 передано на розгляд судді Босому В.П., у зв'язку із перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.12.2013, на підставі ст.ст. 65, 86 ГПК України, справу №910/22171/13 прийнято до провадження суддею Босим В.П. та призначено справу до розгляду.
Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 16.12.2013 у зв'язку із виходом судді Васильченко Т.В. з лікарняного справу № 910/22171/13 передано на розгляд судді Васильченко Т.В.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.12.2013 справу №910/22171/13 на підставі ст.ст. 65, 86 ГПК України прийнято до провадження суддею Васильченко Т.В. та призначено до розгляду.
Представник відповідача в судовому засіданні 27.01.2014 проти позовних вимог заперечив в повному обсязі з підстав наведених у відзиві.
Представник позивача в судове засідання 27.01.2014 свого представника не направив, про причини неявки суду не повідомив, хоча про час та місце проведення судового засідання повідомлений своєчасно та належним чином.
Відповідно до п. 3.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що неявка представника позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
В судовому засіданні 27.01.2014 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва
04.02.2009 між акціонерною страховою компанією "Інго Україна" (правонаступником якої є приватне акціонерне товариство "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна"), як страховиком, та позивачем, як страхувальником, було укладено договір обов'язкового страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна/повітряного перевізника за шкоду, заподіяну третім особам, пасажирам, багажу, ручній поклажі вантажу та пошти № 272800188, згідно умов якого страховик відповідно до порядку і правил проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2002 року №1535 приймає на страхування відповідальність страхувальника за шкоду, заподіяну третім особам, пасажирам, багажу, пошті, вантажу в межах, у терміни і на умовах цього договору (п.1).
Об'єктами страхування за договором є майнові інтереси страхувальника, які виникають внаслідок зобов'язання відшкодовувати у порядку, встановленому законодавством, шкоду, заподіяну третім особам, під час експлуатації повітряного судна, а також майнові інтереси страхувальника, які виникають внаслідок зобов'язання відшкодовувати у порядку, встановленому законодавством, пасажирам (спадкоємцям) збитки, заподіяні внаслідок страхового випадку.
Розділом 3 договору страхування визначено страхові суми, тарифи, умови страхування та географічні межі дії цього договору, а розділом 4 встановлено розміри страхових платежів та терміни їх внесення.
Позивач, посилаючись на те, що при укладенні даного договору було порушено вимоги ч. 3 ст. 103 Повітряного кодексу України та ч. 2 ст. 3, ч. 3 ст. 19 Закону України "Про страхування", оскільки відповідач не мав права укладати договір такого виду, так як на час його укладення не був членом Авіаційного страхового бюро та в договорі не визначено валюту страхування і відсутня згода третіх осіб права яких страхуються цим договором, звернувся до суду з позовом про визнання його недійсним.
Відповідач, в свою чергу, заперечує проти позову з підстав того, що він не міг бути членом Авіаційного страхового бюро через фактичну відсутність такої організації станом на час укладення спірного договору, що валюта SDR, яка визначена договором, є належною валютою для виконання зобов'язань, а також що згода застрахованих осіб, в даному випадку, не потрібна так як спірний договір є не договором особистого страхування, а є договором страхування відповідальності.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені ст.ст. 215, 216 ЦК України.
Так, відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків.
При цьому, обставини, на які посилається позивач, звертаючись до господарського суду з даним позовом, не свідчать про наявність підстав та умов для визнання його недійсними чи його частини, оскільки є помилковими та не доведеними.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 103 Повітряного кодексу України (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору страхування) повітряний перевізник і виконавець повітряних робіт зобов'язані страхувати членів екіпажу і авіаційного персоналу, які перебувають на борту повітряного судна, власні, орендовані та передані їм в експлуатацію повітряні судна, а також свою відповідальність щодо відшкодування збитків, заподіяних пасажирам, багажу, пошті, вантажу, прийнятим для перевезення; іншим користувачам повітряного транспорту, а усі експлуатанти - третім особам, не нижче за рівень, встановлений Урядом України.
Обов'язкове страхування, передбачене частиною 1 цієї статті, здійснюється страховиками, які визнані такими відповідно до законодавства України, одержали в установленому порядку ліцензії на здійснення цього виду страхування і є членами Авіаційного страхового бюро.
За приписами ч. 3 ст. 103 Повітряного кодексу України, авіаційне страхове бюро здійснює координацію діяльності страховиків у галузі страхування авіаційних ризиків та представляє їх інтереси у міжнародних об'єднаннях страховиків. Утворення Авіаційного страхового бюро та його державна реєстрація здійснюються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України "Про страхування" страховики, яким дозволено займатися страхуванням авіаційних ризиків, та страховики, яким дозволено займатися страхуванням морських ризиків, можуть створити Авіаційне страхове бюро та Морське страхове бюро, які мають бути юридичними особами, що утримуються за рахунок коштів страховиків.
Тобто вищевказаною нормою встановлено право, а не обов'язок страховиків, яким дозволено займатися страхуванням авіаційних ризиків, створити Авіаційне страхове бюро.
Проте така організація, як Авіаційне страхове бюро, станом на час укладення оспорюваного договору створено не було, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 06.11.2013 про відсутність у реєстрі організації з вказаною назвою, доказів протилежного позивачем суду не надано.
Відтак, суд відхиляє доводи позивача про порушення ст. 103 Повітряного кодексу України при укладенні договору страхування, оскільки відповідач в будь-якому разі не міг бути членом Авіаційного страхового бюро, через відсутність створення такої організації на час укладення оспорюваного договору, враховуючи при цьому диспозитивний (рекомендаційний) характер ч. 3 ст. 13 Закону України "Про страхування".
Відхиляються судом, як безпідставні, і посилання позивача на невідповідність договору умовам ч. 3 ст. 19 Закону України "Про страхування", через невизначеність в нього конкретної валюти страхування, в зв'язку з посиланням на певне значення - SDR, що, на думку позивача, призводить до неможливості виконати умови договору страхування.
Так, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 19 Закону України "Про страхування" страхувальники згідно з укладеними договорами страхування мають право вносити платежі лише у грошовій одиниці України, а страхувальник-нерезидент - у іноземній вільно конвертованій валюті або у грошовій одиниці України у випадках, передбачених чинним законодавством України, з урахуванням положень частини четвертої цієї статті при укладанні договорів страхування життя. Страхова виплата здійснюється тією валютою, яка передбачена договором страхування, якщо інше не передбачено законодавством України.
Пунктом 3.2 договору страхування встановлено, що єдина комбінована страхова сума відповідальності, що включає відповідальність за шкоду, заподіяну третім особам, пасажирам, поклажі, багажу, пошті та вантажу, по кожному випадку по відношенню до ПС McDonnel Douglas DC-9-83, UR-BXО (повітряне судно), складає 4235000000 гривень (еквівалент 550000000 дол.США).
Згідно п. 3.12 договору страхування узгоджено, що страхове відшкодування не може перевищувати страхову суму, яка встановлена цим договором.
Пунктом 4.1 договору страхування визначено, що сума страхового платежу становить 915376,00 грн. (еквівалент 118880,00 дол.США) та вноситься страхувальником у національній валюті України.
Тобто, сторонами оспорюваного договору визначено валюту страхування (страхову суму, суму страхового відшкодування, суму страхового платежу) у відповідності до вимог ст. 19 Закону України "Про страхування".
При цьому, відповідно до пп. 3.2.1 - 3.2.3 та 3.2.5 - 3.2.6 договору страхування розмір страхових сум за шкоду, заподіяну третім особам, життю та здоров'ю одного пасажира, багажу та затримку в перевезенні багажу внаслідок авіаційної пригоди, та за кожен кілограм пошти/вантажу, а також, за затримку перевезення одного пасажиру внаслідок авіаційної пригоди, визначено сторонами договору у валюті SDR.
SDR є валютою яка має назву "спеціальні права запозичення", та відповідно до Закону України "Про Національний банк України" це міжнародний резервний актив, створений Міжнародним Валютним Фондом з метою доповнення існуючих міжнародних резервних активів, який являє собою "кошик" із п'яти валют, склад яких переглядається кожні п'ять років. Вартість спеціальних прав запозичення визначається щоденно.
Статтями 21, 22 Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28.05.1999 (Україна приєдналась згідно Закону від 17.12.2008 № 685-VI), яка застосовується до будь-якого міжнародного перевезення пасажирів, багажу або вантажу, яке здійснюється повітряним судном за винагороду та до перевезень повітряним судном, що здійснюються авіатранспортним підприємством безоплатно, визначено межі відповідальності авіаперевізника за завдання шкоди пасажирам, пошкодження вантажу та багажу, та дані ліміти визначені в спеціальних правах запозичення SDR, а статтею 23 визначено процедуру переведення з спеціальних прав запозичення SDR у відповідну валюту.
Отже, SDR (спеціальні права запозичення) є валютою, яка була правомірно вказана в договорі страхування відповідно до Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28.05.1999, м. Монреаль (яка має перевагу перед національним законодавством), і валюту SDR можна перевести в іншу валюту, зокрема у національну валюту України, визначивши таким чином розмір страхового відшкодування та відповідно виконати умови договору страхування.
Помилковими є і доводи позивача в частині необхідності отримання згоди третіх осіб, які додатково застраховані спірним договором, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України "Про страхування", страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з договором страхування. Тобто вказаною нормою Закону передбачено отримання згоди застрахованої особи за умови укладання договору особистого страхування, тоді як в даному випадку спірний договір страхування не є договором особистого страхування, а є договором майнового страхування (страхування відповідальності позивача перед третіми особами за заподіяння шкоди) і треті особи не є страхувальниками, страхувальником є позивач.
Таким чином, згода третіх осіб, вказаних сторонами у п. 3.4 договору, відповідно до положень чинного на час укладення оспорюваного договору законодавства, потрібною не була.
При цьому, відповідно до п. 16 Порядку і правил проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2002 року № 1535, об'єктом страхування є майнові інтереси страхувальника, які виникають унаслідок зобов'язання відшкодовувати у порядку, встановленому законодавством, збитки третім особам, заподіяні під час експлуатації повітряного судна. Третіми особами вважаються фізичні і юридичні особи (їх майно), які не пов'язані із страхувальником договірними зобов'язаннями (в тому числі договором на перевезення) та які не є працівниками страхувальника або не діють за його дорученням.
Відповідальність перед пасажиром вважається застрахованою за наявності у пасажира авіаквитка з моменту його реєстрації та внесення до поіменного списку перевізника до моменту, коли він (пасажир) залишив перон аеропорту під наглядом уповноваженої особи повітряного перевізника (п. 9 Порядку і Правил).
Тобто, з огляду на визначення самого поняття "третіх осіб" та порядку їх страхування згідно згаданих вище Порядку і Правил, отримання згоди на страхування відповідальності позивача перед третіми особами також не вимагалося.
Позивачем помилково ототожнюються поняття "страхувальник" та "треті особи" (застраховані особи), які мають різний правовий зміст, оскільки страхувальник - це особа по договору страхування яка страхує свою відповідальність перед третіми особами за завдання шкоди, а треті особи - це особи, які є застрахованими при завданні їм шкоди страхувальником, та які не укладали безпосередньо договорів страхування з страховиком.
Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Зокрема, в силу вимог ст. ст. 33, 34 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Позаяк позивачем, в порушення наведених процесуальних норм, під час розгляду справи не доведено, що спірний договір не відповідає вимогам закону, зокрема, ч. 2 ст. 3, ч. 3 ст. 19 Закону України "Про страхування" та ч. 3 ст. 103 Повітряного кодексу України і судом підстав для визнання оскаржуваного договору чи його частини недійсним не встановлено.
З огляду на вищевикладене, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з покладанням на позивача витрат по сплаті судового збору на підставі вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, оскільки в задоволенні позову належить відмовити у зв'язку з його необґрунтованістю та недоведеністю, у суду відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин строку позовної давності навіть і за умови його пропуску позивачем.
Керуючись ст.ст. 43, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 03.02.2014.
Суддя Т.В. Васильченко