28 січня 2014 р.м.ОдесаСправа № 815/1681/13-а
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Вовченко О. А.
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Коваля М.П.,
суддів - Потапчука В.О.,
- Семенюка Г.В.,
при секретарі - Журкіній І.І.,
перекладач - ОСОБА_4,
за участі: позивач - ОСОБА_3 (за довідкою),
представник відповідача - Максимова О.О. (за довіреністю),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2013 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 01 лютого 2013 року № 11-13 нечинним з моменту його прийняття, зобов'язання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-
ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 01.02.2013 року № 11-13 нечинним з моменту його прийняття, зобов'язання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2013 року адміністративний позов ОСОБА_3 залишено без задоволення.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить вищезазначену постанову скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог. В обґрунтування скарги апелянт зазначив, що судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права.
В судовому засідання позивач підтримав вимоги поданої апеляційної скарги.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача та просив залишити останню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Розглянувши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирії, за національністю - курд, за віросповіданням - іслам, мусульманин-суніт (а.с.26).
До України позивач потрапив легально 23.12.2009 року, авіарейсом м. Алепо (Сирія) - м. Одеса (Україна) за національним паспортом та оформленою бізнесвізою. (а.с.27).
Під час співбесіди, проведеної співробітником органу міграційної служби з позивачем, за результатами якої було складено протокол співбесіди від 28 травня 2012 року (а.с.31-33), було з'ясовано такі докладні причини, які змусили позивача залишити країну. У серпні 2009 року позивач познайомився із дівчиною, у них були інтимні стосунки, але позивач не бажав одружуватися. Вона розповіла своїм батькам про їхні стосунки і батьки наказали йому одружитися, але він не був готовий до створення родини. ЇЇ батьки почали йому погрожувати і сказали, що якщо він не одружиться, то вони його вб'ють. ОСОБА_3 злякався цього і втік. На даний час не може повернутися до Сирії через те, що там йдуть військові дії та якщо він повернеться до Сирії, то його заберуть до армії та змусять воювати.
Також, в ході співбесіди з ОСОБА_3, було встановлено, що позивач з Сирії до України виїздив 2 рази на роботу. Термін візи позивача закінчився 16.06.2010 року, а тому з 16.06.2010 року ОСОБА_3 в Україні знаходиться нелегально. Погроз з боку влади на адресу позивача не надходило.
Судом першої інстанції встановлено, що 27 квітня 2012 року ОСОБА_3 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.24).
За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області був прийнятий висновок від 06.11.2012 року ODS №12/179 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.44-46), обґрунтовуючи його тим, що аналіз, отриманої від позивача інформації вказує на те, що йому в країні громадського походження нічого не погрожує, йому особисто ніхто не погрожував та не переслідував, під час проведення співбесіди заявником було вказано про відсутність намірів повернення до країни громадського походження через бажання подовження роботи. Виходячи з його розповіді, можна виявити тільки прагнення заявника до більш фінансово стабільної країни з метою покращення життєвих умов. Крім того, ОСОБА_3 до складу будь-яких політичних партій не входив. Переслідувань та погроз за ознаками раси, релігії та національності не отримував.
Рішенням Державної міграційної служби України від 01 лютого 2013 року № 11-13 (а.с.23) був підтриманий вище зазначений висновок та відмовлено ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
Позивач не погоджуючись із рішенням про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся до суду із даним адміністративним позовом.
Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови та відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що апелянт не підпадає під ознаки біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачені положеннями п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що в свою чергу свідчить про правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідача.
Колегія суддів не погоджується з зазначеним висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п. 13 ч. 1 ст. 1 цього ж Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколом 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
З матеріалів справи вбачається, що під час співбесіди в управлінні позивач вказував, що в Сирії йому загрожує реальна небезпека, він побоюється за своє життя і не можу виїхати до Сирії, оскільки в Сирії часто відбуваються бойові дії, багато людей гине. Також, позивач зазначив, що його можуть забрати до армії, воювати проти власного народу. Таким чином позивачем було викладено свої суб'єктивні побоювання.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що зазначені позивачем у матеріалах особової справи факти не дають підстав вважати, що він переслідувався в Сирії, як конвенційний біженець. Позивач не був причетний до подій, через які б мав обґрунтований страх утисків, переслідувань, погроз, нелюдського поводження, чи дискримінації.
Разом з тим, в рішенні відповідача відсутні доводи, які б спростували можливість стати жертвою переслідувань в разі повернення позивача до Сирії, в зв'язку з чим порушена ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
Так, зокрема, у грудні 2012 року Управління Верхового Комісара ООН опублікувало Рекомендації УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку, в яких зазначається, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста вважає конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. У документі наводяться подробиці впливу конфлікту на гуманітарну ситуацію та ситуацію з правами людини, зокрема, дітей та палестинських біженців. У результаті напруженої ситуації, що склалася у Сирії, УВКБ ООН вважає, що більшість її громадян, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття «біженець» за Конвенцією про статус біженців 1951 року, інші мають право на додатковий захист.
Крім того, 22 жовтня 2013 року Управління Верхового Комісара ООН опублікувало оновлено редакцію документа «Рекомендації УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку» зі змісту якого вбачається, що після опублікування попередньої редакції вказаних Рекомендацій збройний конфлікт в Сирії продовжує загострюватися, в результаті чого вибухнула масштабна гуманітарна криза. Крім того, УВКБ ООН, як і раніше наголошує, що більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття «біженець» за Конвенцією про статус біженців 1951 року, інші мають право на додатковий захист. Також, у документі дається перелік вразливих груп осіб, серед яких, зокрема, особи, що ухиляються від військової служби, палестинські біженці, групи національних меншин.
Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Сирії, ситуація в якій в корні змінилась під час перебування позивача в Україні.
Статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка ратифікована Україною Законом від 17.07.1997 року № 475/97-ВР, визначено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Рішенням Європейського Суду з прав людини у справі Аль-Хусін проти Боснії та Герцоговини (3727/08 рішення від 07.02.2012 року) суд визнає, що повернення особи в Сирію, враховуючи ситуацію з правами людини і те, що ситуація в країні погіршується з початку політичного протесту і громадських заворушень в березні 2011 року, призведе до порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Отже, ситуації в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.
Водночас, відповідачем взагалі не взято до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на теперішній час в Сирії триває цивільна війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою та різними недержавними угрупованнями.
Безпідставним є висновок відповідача про те, що позивач не пов'язує свої особисті проблеми з загальними проблемами в аспекті критичного стану в Сирії, оскільки позивач мотивував своє звернення до влади України за захистом саме побоюваннями повертатися у країну громадянської належності.
В зв'язку з даними обставинами, колегія суддів вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови ОСОБА_3 у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту з боку Державної міграційної служби України, органу, який приймає остаточне рішення на підставі зібраних доказів та висновку Управління, що безпідставно не було встановлено судом першої інстанції.
Колегія суддів зазначає, що прийняття рішення має здійснюватися з використанням повноважень та з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів додаткового захисту.
Так, відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року № 3 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, колегія суддів, встановивши протиправність оскаржуваного рішення, вважає за необхідне зобов'язати відповідача вирішити питання щодо надання позивачу додаткової форми захисту, з урахуванням ретельного дослідження інформації по країні походження позивача та реальності загрози для його життя і основних свобод, в разі повернення до Сирії.
Враховуючи вище викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при розгляді справи порушено норми матеріального права, не повно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, що в свою чергу призвело до неправильного вирішення справи.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України підлягає скасуванню з прийняттям по справі нової постанови про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, судова колегія -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2013 року - задовольнити частково.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2013 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 01 лютого 2013 року № 11-13 нечинним з моменту його прийняття, зобов'язання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 01 лютого 2013 року № 11-13 нечинним з моменту його прийняття, зобов'язання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 01 лютого 2013 року № 11-13, яким ОСОБА_3 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України вирішити питання щодо надання ОСОБА_3 додаткової форми захисту.
В іншій частині вимог відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає чинності негайно та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20 днів після набрання чинності безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Повний текст постанови виготовлений та підписаний колегією суддів 31 січня 2014 року.
Головуючий суддя: /М.П. Коваль/
Суддя: /В.О. Потапчук/
Суддя: /Г.В. Семенюк/