06 листопада 2013 року м. Миколаїв Справа № 814/2435/13-а
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Брагар В.С. розглянувши адміністративну справу в порядку письмового провадження,
за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Грінко-Миколаїв", вул. 4 Повздовжня, 76, м. Миколаїв, 54028
доДержавної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області, вул. Гмирьова, 1/1, м. Миколаїв, 54028
провизнання протиправними дії, скасування податкового повідомлення-рішення від 26.02.2013р. №000002201 та № 0000012201,
Позивач звернувся до суду з позовними вимогами про визнання протиправними дії ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області щодо визнання правочинів, укладених ним з ВКФ «БК КИЇВБУДМОНТАЖ» ТОВ «ДЕЙВЕРС -ІНВЕСТ», з ТОВ «ТАК-Ю» нікчемними та донарахування на цій підставі ПДВ на суму 82607,00 грн. зі штрафними санкція у розмірі 14890,00 грн., та податку на прибуток на суму 128478,00 грн. зі штрафи санкціями у розмірі 10 062,50 грн., про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області від 26.02.13 № 000002201 та № 0000012201.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що відповідач безпідставно прийняв рішення про збільшення податкових зобов'язань з податку на додану вартість та податку на прибуток, оскільки позивач правомірно відніс до податкового кредиту суми ПДВ та відніс до валових витрат суми від здійснення угод з контрагентами, які відповідач вважає нікчемними.
Відповідач заперечив проти позову і зазначив, що позивач не обґрунтовано включив до податкового кредиту з податку на додану вартість суми ПДВ та відніс до валових витрат суми від здійснення угод, які є нікчемними. В зв'язку з цим відповідач просив суд відмовити позивачу в задоволенні його позовних вимог.
Представники сторін надали до суду клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження. Відповідно до ч.4 ст.122 КАС України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд, -
Товариство з обмеженою відповідальністю «Грінко Миколаїв» зареєстроване як юридична особа та є платником податків.
З 24.01.13 по 25.01.13 відповідачем проведено документальну позапланової невиїзну перевірку позивача з питань правомірності формування податкового кредиту та податкових зобов'язань, валових доходів та валових витрат по взаємовідносинам з ТОВ ВКФ «БК КИІВБУДМОНТАЖ», ТОВ «ТЕС ЮГ», ТОВ «ДЕЙВЕРС -ІНВЕСТ», з ТОВ «ТАК-Ю» за період з 01.01.2010 р. по 30.09.2012 р.
29.01.13 за результатами перевірки відповідачем було складено акт № 277/22-100/35989651, у висновках якого крім іншого зазначено, що перевіркою встановлено порушення позивачем:
- п. 198.1. п. 198.3, абз. 1 п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість за період з 01.01.2010 р. по 30.09.2012 р. всього у сумі 82607,00 грн.;
- п. 138.1, 138.2, 138.8 ст. 138, п. 134.1 ст. 134 Податкового кодексу України в результаті чого занижено податок на прибуток за період з 01.01.2010 р. по 30.09.2012 р. всього на суму 128478,00 грн.;
На підставі даного акту відповідачем були прийняті податкові повідомлення-рішення:
26.02.13 № 000002201, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість на суму 82 607,00 грн. за основним платежем та 14 890,25 за штрафними санкціями;
26.02.13 № 0000012201, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на прибуток на суму 128478,00 грн. за основним платежем та 10062,50 грн. за штрафними санкціями;
Що стосується нікчемності угод укладених позивачем з його контрагентами, суд зазначає наступне:
Відповідно до ч.1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Головною підставою вважати правочин нікчемним являється її недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.
Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.09 було звернено увагу на наступне: "...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину".
Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.
У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Крім того, відповідно до ч.1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Зазначена норма, недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).
За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст.228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст.228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.
Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст.228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями КК України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.
Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.
Відповідачем не надано доказів фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та його контрагентами правочинів.
Таким чином, відповідачем не доведено наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.
Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.
Крім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 ЦК України).
Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.
Відповідачем лише зазначено, без відповідних доказів, про відсутність реальності поставок товарів (робіт, послуг) які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення діяльності тощо, що може свідчити про відсутність необхідних умов для здійснення відповідної господарської, економічної діяльності як позивачем, так і його контрагентом - є тільки припущенням.
Крім того, посилання відповідача на ч.1, 5 ст.203, ч.1,2 ст.215, ст..216 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.
Вказані висновки підтверджуються і ст.20 ПК України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними, а було надане право звертатися до суду з позовом про визнання угод недійсними.
Аналогічна позиція вказана в постанові Вищого адміністративного суду України №К/9991/50772/12 від 14.11.12.
Що стосується правомірності віднесення позивачем сум ПДВ отриманого від контрагентів до податкового кредиту, віднесення сум вартості придбаного товару до валових витрат, суд зазначає наступне:
Як вбачається з матеріалів справи за період з 01.01.2010 р. по 30.09.2012 р. позивач мав фінансово-господарські відносини з ТОВ ВКФ «БК КИЇВБУДМОНТАЖ», ТОВ «ДЕЙВЕРС -ІНВЕСТ», ТОВ «ТАК-Ю», ТОВ «ТЕС-ЮГ». Між позивачем та його контрагентами було укладено договори згідно яких кожна із сторін за окремим договором виконувала належним чином свої обов'язки передбачені умовами цих договорів. Свідченням цього є первинні документи - акти виконаних робіт (наданих послуг), видаткові накладні, як інадані позивачем до суду.
Статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.99 №996-Х11 (далі Закон №996) встановлено, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Згідно з ст.9 Закону №996 підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити:
- назву документа (форми);
- дату і місце складання;
- назву підприємства, від імені якого складено документ;
- зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;
- посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;
- особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Виходячи з аналізу вказаних норм суд зазначає, що для підтвердження факту здійснення господарських операцій законодавство передбачає не тільки наявність самих первинних документів, а й наявність самого факту здійснення господарської операції.
Суд вважає, що на підставі наданих позивачем копій первинних документів позивач довів суду достовірність виконання реальних договорів, реальність здійснення господарської операції з контрагентами, тому суд вважає, що встановлений факт здійснення господарської операції.
Суд не приймає до уваги заперечення відповідача з приводу того, що угоди між позивачем та контрагентами фактично не відбувалася, оскільки відповідачем не надано суду жодного доказу, який би спростовував факт здійснення цих угод. Заперечення відповідача ґрунтуються виключно на його припущеннях та думці.
Відповідно до п.138.2 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II ПК України.
Згідно п. 138. 8 ПК України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме:прямих матеріальних витрат;
прямих витрат на оплату праці;амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг;загальновиробничі витрати, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну).
Виходячи, із приписів вказаних норм, та враховуючи, що позивачем були реально здійснені господарські операції, суд вважає, що позивач правомірно відніс до валових витрат, витрати по взаємовідносинам з ТОВ ВКФ «БК КИЇВБУДМОНТАЖ», ТОВ «ДЕЙВЕРС -ІНВЕСТ», ТОВ «ТАК-Ю», ТОВ «ТЕС-ЮГ».
Що стосується правомірності віднесення позивачем суми ПДВ отриманого від контрагентів, та віднесення їх до податкового кредиту суд зазначає наступне:
Відповідно до п.198.1 ПК України що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Підпунктом 198.2 ПК України встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Згідно п.198.3 ПК України встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відноситься до податкового кредиту відповідно до п.201.10 ст. 201 ПК України.
Відповідно до п. 2 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 21.12.2010р. № 969 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.12.2010р. за № 1401/18696 , податкову накладну складає особа, яка зареєстрована як платник податку в податковому органі та якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.
Послуги надані ТОВ ВКФ «БК КИЇВБУДМОНТАЖ», ТОВ «ДЕЙВЕРС -ІНВЕСТ», ТОВ «ТАК-Ю», ТОВ «ТЕС-ЮГ» за період з 01.01.2010 р. по 30.09.2012 р., призначені для використання у власній господарській діяльності позивача і були використані в оподатковуваних операціях та в межах власної господарській діяльності - для ремонту контейнерів для твердих побутових відходів, розміщених на контейнерних майданчиках. За фактами надання і оплати послуг позивач отримував заповнені належним чином податкові накладні, що надавалися підприємствами-постачальниками.
Враховуючи той факт, що у позивача, як на момент проведення перевірки, так і під час судового розгляду даної справи були в наявності всі податкові накладні та інші первинні документи (їх копії наявні в матеріалах справи), які підтверджують факт надання і оплати послуг що надавалися, суд вважає що позивач, в порядку визначеному вказаними нормами, правомірно відніс до податкового кредиту, отриманий ПДВ, та правомірно відніс суми вартості надання і оплати послуг до валових витрат.
Що стосується вимог позивача про визнання протиправними дій відповідача, щодо визнання правочинів, укладених ним з ВКФ «БК КИЇВБУДМОНТАЖ» ТОВ «ДЕЙВЕРС -ІНВЕСТ», з ТОВ «ТАК-Ю» нікчемними та донарахування на цій підставі ПДВ на суму 82607,00 грн. зі штрафними санкція у розмірі 14890,00 грн., та податку на прибуток на суму 128478,00 грн. зі штрафи санкціями у розмірі 10 062,50 грн., суд зазначає наступне:
Відповідно до ст.17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
До суду, згідно ч.1 ст.2 КАС України, можуть звернутися юридичні особи за захистом прав та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади.
Таким чином, виходячи з положень вказаних статей КАС України, дії суб'єкта владних повноважень повинні порушувати права та інтереси особи.
Висновки зроблені в акті перевірки ніяким чином не порушують права та інтереси позивача, оскільки акт перевірки не є актом індивідуальної дії (рішення дія якого поширюється на конкретну особу), і його висновки не тягнуть за собою ніяких юридичних наслідків.
За таких обставин суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Судові витрати по справі присудити на користь позивача в частині задоволених вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.11, 69, 71, 86, 159-163, КАС України, суд, -
1.Позов задовольнити частково.
2.Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області від 26.02.13 № 000002201 та № 0000012201.
3.Присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Грінко Миколаїв» судові витрати у розмірі 2294,00 грн. з Державного бюджету України.
4.Роз'яснити сторонам строк і порядок набрання цією постановою законної сили та її оскарження.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
Постанова суду може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції шляхом подання апеляційної скарги. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня проголошення/отримання її копії. Апеляційна скарга подаються Одеському апеляційному адміністративному суду через Миколаївський окружний адміністративний суд.
Суддя В. С. Брагар