28 жовтня 2013 року м. Київ К/9991/96150/11
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Головуючий:Нечитайло О.М.
Судді:Ланченко Л.В.
Пилипчук Н.Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні
касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4
на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 30.08.2011 р.
та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2011 р.
у справі №2а/1770/2587/2011
за позовом Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4
до Державної податкової інспекції у м. Рівне
про скасування податкового повідомлення-рішення,
Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа ОСОБА_4 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної податкової інспекції у м. Рівне (далі - відповідач) про скасування податкового повідомлення-рішення.
Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 30.08.2011 р., залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2011 р., у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанції прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Відповідач письмових заперечень на касаційну скаргу позивача до суду касаційної інстанції не надіслав.
Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанцій перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.
Працівниками податкового органу у період з 29.04.2011 р. по 17.05.2011 р. було проведено позапланову документальну перевірку з питань оформлення трудових відносин з найманими працівниками (у т.ч. сплати єдиного податку за найманих осіб), виконання обов'язків податкового агента з оподаткування виплаченої (нарахованої) найманим особам (у тому числі без документального оформлення) заробітної плати позивача за період з 01.01.2008 р. по 31.12.2010 р., про що складено акт від 17.05.2011 р. №66/17-119/НОМЕР_1, яким встановлено порушення позивачем п. 1.8, п.1.15, п.1.17 ст. 1, п.п. 3.1.1 п. 3.1 ст.3, п. 7.1 ст. 7, п.п. 8.1.1 п.п. 8.1.2, п. 8.1 ст. 8, п.п. «а» п. 19.2 ст. 19, п.п. «а» п. 20.2, п.п.20.3.2 п. 20.3 ст. 20 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб».
За результатами проведеної перевірки податковим органом прийнято податкове повідомлення-рішення форми «Р» від 26.05.2011 р. №0001261742, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок з доходів найманих працівників у розмірі 21 962,35 грн., з яких: 17 569,88 грн. за основним платежем та 4 392,47 грн. - штрафних (фінансових) санкцій, яке і є предметом оскарження у даній справі.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Підставою для прийняття спірного податкового повідомлення-рішення слугував висновок податкового органу про те, що позивачем у період з 01.01.2008 р. по 31.12.2010 р. використовувалася наймана праця без утримання та перерахування до бюджету податку з доходів фізичних осіб (найманих працівників) при виплаті їм доходів.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач у перевіряємому періоді використовував найману працю фізичних осіб ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, які виконували обов'язки водіїв.
Трудові угоди з вказаними особами укладалися в усній формі на умовах отримання заробітної плати у розмірі 10% від фрахту, заробітна плата виплачувалася у розмірі 50% від суми за рейс, з розрахунку 10% від фрахту та 50% після рейсу на другий чи третій день.
Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що постановою Рівненського міського суду від 27.04.2011 р. позивача визнано винним у скоєнні правопорушення передбаченого ч.1 ст.41 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а саме: порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці, та застосовано штраф у розмірі 510,00 грн.
Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник вказав на те, що між ним та фізичними особами були укладені цивільно-правові угоди, які позбавляють його обов'язку нарахування та сплати податку з доходів найманих працівників.
Між тим, згідно ч.1 ст. 21 Кодексу законів про працю України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Пунктом 6 ч. 1 ст. 24 Кодексу законів про працю України передбачено, що при укладенні трудового договору з фізичною особою додержання письмової форми є обов'язковим.
Відповідно до ч. 3, ч. 4 ст. 24 Кодексу законів про працю України, укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказу чи розпорядження не було видано, але працівника фактично було допущено до роботи.
Між тим, фактичний допуск до роботи працівника вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу.
Отже, трудові відносини між працівником та фізичною особою не вимагають обов'язкового оформлення шляхом укладення письмового трудового договору. Про існування між працівником та роботодавцем трудових відносин свідчить наявність або відсутність юридичного факту, з яким закон пов'язує їх виникнення, а саме - допуску працівника до виконання роботи з відома роботодавця.
З огляду на викладене, судами попередніх інстанцій обґрунтовано не взято до уваги посилання позивача на те, що між ним та фізичними особами укладалися цивільно-правові угоди про надання послуг.
Відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Стаття 903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Таким чином, попередні судові інстанцій дійшли висновку, що відмінність трудового договору від цивільно-правового полягає у тому, що цивільно-правовий договір укладається з метою досягнення результатів праці, а трудовий договір регламентує сам процес праці; при виконанні цивільно-правового договору виконавець виконує роботу на власний ризик, самостійно організовує виконання робіт, не підпорядковується внутрішньому трудовому розпорядку замовника, а при виконанні трудового договору робітник підпорядковується внутрішньому трудовому розпорядку роботодавця, всі вигоди (виручка від реалізації товару) і ризики (можливі збитки) несе суб'єкт господарської діяльності, а не найманий працівник; за цивільно-правовим договором оплачується не процес праці, а його конкретний результат, який визначається після закінчення робіт і оформлюється актом приймання-передачі виконаних робіт (надання послуг), а при укладанні трудового договору роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату.
Відповідно до п.1.15. ст.15 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», податковим агентом є фізична особа, що є суб'єктом підприємницької діяльності чи здійснює незалежну професійну діяльність, яка використовує найману працю інших фізичних осіб, щодо виплати заробітної плати (інших виплат та винагород) таким іншим фізичним особам.
Працедавець - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ чи її представництво) або фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності (включаючи самозайнятих осіб), яка укладає трудові договори (контракти) з найманими особами та несе обов'язки із сплати їм заробітної плати, а також нарахування, утримання та сплати цього податку до бюджету, нарахувань на фонд оплати праці, інші обов'язки, передбачені законами (п.1.17 ст.1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»).
У відповідності до п.п.3.1.1 п.3.1 ст.3 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний оподатковуваний дохід.
Згідно п.п.8.1.1., 8.1.2. п. 8.1 ст. 8 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», податковий агент, який нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок від суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену у відповідних пунктах статті 7 цього Закону та перерахувати такий податок до бюджету під час виплати оподатковуваного доходу.
За порушення норм цього Закону, а зокрема при порушенні правил нарахування, утримання та сплати до бюджету податку з доходів платника податку, що здійснюються особами, визначеними цим Законом податковими агентами, фінансово відповідальними є такі особи. У разі коли податковий агент до або під час виплати доходу на користь платника податку не здійснює нарахування, утримання або сплату (перерахування) цього податку, відповідальність за погашення суми податкового зобов'язання або податкового боргу, що виникає внаслідок таких дій, покладається на такого податкового агента. При цьому, платник податку - отримувач таких доходів звільняється від обов'язків погашення такої суми податкових зобов'язань або податкового боргу (п.п. «а» п.20.2, п.п.20.3.2, п.20.3 ст. 20 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»).
З огляду на те, що правовідносини між позивачем та найманими працівниками носять ознаки притаманні саме трудовим відносинам між роботодавцем та найманим працівником, судами попередніх інстанцій обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивачем протиправно не утримано та не перераховано до бюджету податок з доходів фізичних осіб при виплаті доходів найманим працівникам, праця яких використовувалася та доходи яким виплачувалися у період з 01.01.2008 р. по 31.12.2010 р.
Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію судів попередніх інстанцій.
Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4 залишити без задоволення.
2. Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 30.08.2011 р. та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2011 р. у справі №2а/1770/2587/2011 залишити без змін.
3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя:Нечитайло О.М.
Судді:Ланченко Л.В.
Пилипчук Н.Г.