23.12.2013 Справа № 907/1065/13
Розглянувши матеріали
За позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Ужгород
до відповідача-1 Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м. Ужгород
до відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю „Лівія", м. Ужгород
про визнання недійсними договорів купівлі-продажу швейного обладнання від 01.04.2012,
Суддя Русняк В.С.
Представники:
від позивача - не з"явилися,
від відповідача-1 - ОСОБА_3, представник за довіреністю від 22.01.2013,
від відповідача-2 - ОСОБА_3, представник за довіреністю №01 від 27.11.2013
Суть спору: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1, м. Ужгород звернувся до суду з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м. Ужгород та Товариства з обмеженою відповідальністю „Лівія", м. Ужгород про визнання недійсними договорів купівлі-продажу швейного обладнання від 01.04.2012,
В судовому засіданні 18.12.2013р. за участі представників від позивача - ОСОБА_4, довіреність б/н від 24.09.2012 року ; від позивача - ОСОБА_1; від відповідача 1 - ОСОБА_3, довіреність б/н від 22.01.2013 року; від відповідача 2- ОСОБА_3, довіреність №01 від 27.11.2013 року відповідно до ст.. 77 ГПК України оголошувалась перерва до 19.12.2013р. на 11:30год., в судовому засіданні 19.12.2013р. перерву продовжено до 23.12.2013р. на 10:00год.
У судовому засіданні 23.12.2013р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення згідно ст. 85 ГПК України.
Позивач явку уповноваженого представника для участі в судовому засіданні після оголошеної перерви не направив. Натомість, представник позивача надіслав на адресу клопотання, яким просить суд відкласти розгляд справи на інший термін у зв'язку з неможливістю взяти участь у судовому засіданні по причині хвороби.
Представником відповідача-1 та відповідача 2 поданими письмовими поясненнями щодо заявлених вимог, позовні вимоги не визнає, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Стосовно поданого позивачем клопотання про відкладення розгляду справи на інший термін суд зазначає наступне. Відповідно до п.1 ст. 69 ГПК України спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. Враховуючи, що строк у даній справі спливає, сторонами клопотання про продовження строку розгляду справи на 15 днів відповідно до п. 3 ст. 69 не подано, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд
Згідно договору купівлі-продажу швейного обладнання б/н від 01.04.2012р. укладеного між приватним підприємцем ОСОБА_1 (Продавець) в особі уповноваженого представника ОСОБА_2, яка діє на підставі довіреності ВКМ № 810539 від 10.07.2008р. та товариством з обмеженою відповідальністю „Лівія" (Покупець), Продавець передає у власність та поставляє Покупцю, а Покупець зобов'язується прийняти у власність та оплатити Обладнання, а саме: Швейні машинки універсальні в кількості - 2 шт (торгових марок Pegasus та Jamato) часткового розукомплектовані, потребують ремонту; і сплатити за нього Продавцю грошову суму, встановлену п. З Договору.
Відповідно до розділу 3 Договору ціна обладнання становить 5000грн. Оплата Покупцем обладнання здійснюється у касу Продавця. Покупець зобов'язаний здійснити розрахунок з Продавцем на протязі 15 календарних днів з моменту підписання даного договору. Право власності на обладнання переходить до Покупця в момент укладення даного Договору.
Розділом 4 встановлено, що Поставка Обладнання протягом 10 (десяти) робочих днів. Датою Поставки вважатиметься дата, коли представник Покупця. який діє на підставі належним чином оформленої довіреності, оглянув і прийняв Обладнання. Продавець зобов'язаний передати Обладнання Покупцю на визначених даним Договором умовах протягом 10 (десяти) робочих днів із дня укладення даного Договору, а також передати Покупцю Обладнання у комплектації, передбаченій даним Договором, а також передати Покупцю одночасно з Обладнанням всю документацію на нього.
Згідно договору купівлі-продажу швейного обладнання б/н від 01.04.2012р. укладеного між Приватним підприємцем «Цап Лівія Миколаївна», іменована надалі «Продавець», в власній особі діючи на підставі свідоцтва про державну реєстрацію, з однієї сторони та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лівія», іменоване надалі «Покупець», в особі ОСОБА_6 директора товариства, яка діє на підставі Статуту, з другої .сторони, Продавець передає у власність та поставляє Покупцю, а Покупець зобов'язується прийняти у власність та оплатити Обладнання, а саме: Швейні машинки універсальні в кількості - 10 шт (різних торгових марок) часткового розукомплектовані, потребують ремонту; Машинка оверлок - 3 шт. (розукомплектовані): Петельна машинка - 1шт. (непрацездатна); Ґудзикова машинка - 1 шт: Швейна машинка двухголовкова - 1 шт. (потребує ремонту); Беєчна машинка - 1 шт; Розпошивальна машинка - 1 шт: Прасувальне обладнання - 3 шт. (розукомплектоване, непрацездатне) і сплатити за нього Продавцю грошову суму, встановлену в п. З Договору.
Розділом 2 передбачено, що обладнання продається Покупцю в комплектації як є в момент продажу: Покупець оглянув обладнання та свідомий того факту, що обладнання було в використанні та повністю випрацювало гарантійний ресурс роботи передбачений заводом виробником, частина обладнання розукомплектована, частина непрацездатна, частина потребує негайного ремонту. На Обладнання в основному відсутня будь-яка технічна й інша документація його виробника, включаючи інструкції з експлуатації Обладнання, наявна в продавця технічно документації або її переклади передані Продавцем Покупцю до підписання даного договору.
Згідно розділу 3 договору ціна обладнання: 18 860 грн. 00 коп. Оплата Покупцем ціни Обладнання здійснюється у безготівковій формі на банківський рахунок Продавця або в касу продавця. Покупець зобов'язаний здійснити розрахунок з Продавцем на протязі 15 календарних днів з моменту підписання даного договору. Право власності на Обладнання переходить до Покупця в момент укладення даного договору.
Відповідно до розділу 4 Договору поставка Обладнання протягом 10 (десяти) робочих днів. Датою Поставки вважатиметься дата, коли представник Покупця, який діє. на підставі належним чином оформленої довіреності, оглянув і прийняв Обладнання. Дострокова поставка. Обладнання, допускається.
Пунктом 5.1.1. Договору Продавець зобов'язаний передати Обладнання Покупцю на визначених даним Договором умовах протягом 10 (десяти) робочих днів із дня укладення даного Договору, а Покупець згідно п. 5.3.2. Договору зобов'язаний оплатити Обладнання за ціною й у терміни, встановлені цим Договором.
Позивач звернувся до суду з позовом, яким просить суд визнати вищевказані договори недійсними на підставі ст..ст. 203,215,234 Цивільного кодексу України. В додаткових поясненнях в обґрунтування позовних вимог, як на підставу посилається на ст.. 232, 230, 238, 241, 689 Цивільного кодексу України. Та зазначає, що відповідачі не надали жодного підтверджуючого документу щодо дійсності зазначених договорів та їх реального вчинення, як того вимагає Закон України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999р. № 996-ХІМ. Крім того, звертає увагу суду на те, що спірні договори підлягають визнанню недійсними зокрема на підставі зловмисної домовленості, а також у зв'язку з тим, що останні укладені на вкрай невигідних для позивача умовах. В обгрунтування вищезазначеного посилається на постанову Пленуму ВГСУ №11 від 29.05.2013р. Зазначає, що оспорювані договори є фіктивними, спрямованими на позбавлення позивача належного йому майна. Долучив до матеріалів справи докази на підтвердження права власності на швейну машину, а саме - рахунок №5 від 27.01.2010 та накладну №19 від 24.02.2010; копію повідомлення про прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення - фальсифікацію договору купівлі-продажу.
Представник відповідача 1, 2 позовні вимоги не визнає, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Зокрема посилається на те, що позивачем не враховано що відповідно до положень ст.. 57, 61 Сімейного кодексу України, ст.. 52 Цивільного кодексу України майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об"єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності (п. 29 Постанови пленуму Верховного суду України № 11 від 21.12.2007р.). Крім того, позивачем не обґрунтовано визнання ним договору недійсним та не вказано, як саме норми права порушено сторонами договору купівлі продажу швейного обладнання при його укладенні. Оспорювані договори ТОВ „Лівія" уклало з повноваженими представниками або власниками рухомого майна (швейного обладнання), відповідно в момент укладення договору ОСОБА_2 виступаючи від власної особи та представляючи інтереси ОСОБА_1 діяла в рамках належної правоздатності та володіючи належною дієздатністю. Створення правових наслідків підтверджується накладними до оспорюваних договорів, наказами по ТОВ „Лівія" про введення швейного обладнання в експлуатацію. На виконання вимог ухвали суду від 27.11.2013р. представником відповідачів 1, 2 долучено до матеріалів справи наказ № О3-2 від 13.04.2012р., копію розрахункової квитанції № 1/2012 серія АААА від 13.04.2012р. з авансовим звітом від 13.04.2013р.; копії розрахункових квитанцій № 073704 від 14.09.2012р. та № 073702 від 13.09.2012р., копію авансового звіту від 14.09.2012р., акти № 000068 від 20.11.2013р. та № 000069 від 20.11.2013р., дві копії накладних до договорів купівлі-продажу швейного обладнання від 01.04.2012р.
Як на підставу фіктивності правочинів позивач (ст. 234 Цивільного кодексу України) обґрунтовує свої вимоги тим, що гідно договорів купівлі-продажу швейного обладнання від 1 квітня 2012 року ФОП ОСОБА_7 від імені ФОП ОСОБА_1 як продавець зобов'язалась протягом десяти днів з моменту укладення договорів (тобто до 11 квітня 2012 року) передати у власність та поставити відповідне обладнання ТОВ «Лівія», а останнє - на протязі 15 днів (тобто до 16 квітня 2012 року) прийняти обладнання у власність та здійснити розрахунок. Між тим, ні покупець, ні продавець своїх договірних зобов'язань по сьогоднішній день не виконали - товар не поставлено, гроші не сплачені. Те, що швейне обладнання згідно договорів купівлі-продажу станом на 11 вересня 2013 року не було передано покупцеві - ТОВ «Лівія» та знаходилось у приміщенні, що використовується ОСОБА_2 як швейна майстерня, по вул. Козацькій, 43/1 в м. Ужгород, а жодних актів приймання-передачі, довіреностей на отримання обладнання тощо між відповідачами не існує свідчить акт опису й арешту майна від 11 вересня 2013 року, складений державним виконавцем MB ДВ (Ужгородського МРУЮ в ході виконання ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 6 вересня 2013 року про накладення арешту на швейне обладнання, розташоване за вказаною адресою. Позивач зазначає, що під час проведення державним виконавцем опису вказаного в ухвалі суду швейного обладнання ОСОБА_2 жодного разу не повідомила, що таке ще півтора роки назад було відчужено, власником даного майна є не вона, а ТОВ «Лівія», жодних документів також державному виконавцеві не надала.
Отже, зі спливом одного року і п'яти місяців після укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу швейного обладнання та виникнення у ФОП ОСОБА_2 та ФОП. ОСОБА_1 обов'язку поставити (передати) таке майно, а у ТОВ «Лівія» його прийняти, фактичної передачі товару не було здійснено.
Щодо розрахунків, то будучи тим приватним підприємцем, від імені якого ОСОБА_2 відчужила ТОВ «Лівія» швейні машинки за вказану в договорі ціну 5000,00 грн. (в 2010 році дане обладнання було придбано позивачем за 10000 грн.), з впевненістю підтверджує та надає відповідні докази того, що по сьогоднішній день ні на його банківський рахунок, ні в касу ПП ОСОБА_1 коштів від ТОВ «Лівія» за швейне обладнання не надходило. Переконаний, що ФОП ОСОБА_2 також відповідних коштів ні станом на 16 квітня 2012 року (договірна межа розрахунків), ні станом на сьогоднішній день не отримувала. Підтвердити неотримання коштів саме ФОП ОСОБА_2 згідно оспорюваних договорів у позивача наразі не має можливості, оскільки, відповідна інформація є конфіденційною, однак, в у випадку забезпечення доказів судом вказана обставина буде підтверджена. Отже, реального виконання укладених ніби то ще 1 квітня 2012 року договорів купівлі-продажу швейного обладнання не відбулось й досі ні з боку продавця, ні з боку покупця. При цьому, жодна зі сторін зі спливом такого тривалого часу не ініціювала питання про розірвання таких договорів або ж про зобов'язання в примусовому порядку іншої сторони належним чином виконати умови договору. Отже, сторони відповідних правочинів навіть не намагаються самостійно виконати умови таких та не потребують виконання з боку іншої сторони, що свідчить про фіктивність відповідних договорів.
Скориставшись довіреністю від 10 липня 2008 року та з огляду на те, що дві швейні машинки загальною вартістю 10000,00 грн. оформлені на позивача як приватного підприємця, ОСОБА_2 та ОСОБА_6 як директор ТОВ «Лівія» склали відповідний договір купівлі- продажу на 2 машинки від імені як приватного підприємця, а решти - від імені ФОП ОСОБА_2, хоча жодних документів на підтвердження належності відповідного обладнання ФОП ОСОБА_2 не існує. Печаткою позивача, ОСОБА_2 при посвідченні договору від 1 квітня 2012 року також скористалась незаконно, оскільки, була викрадена нею, про що позивач заявив до правоохоронних органів (постанова про відмову в порушенні кримінальної справи від 25 жовтня 2012 року).
Позивач вважає, що підтвердженням того, що договори купівлі-продажу швейного обладнання від 1 квітня 2012 року насправді були укладені між відповідачами вже після 14 серпня 2013 року та з метою позбавити його прав на таке, є та обставина, що перебуваючи з ним у шлюбі та володіючи спільним бізнесом, ОСОБА_2 жодного разу не повідомила його про існування вказаних договорів.
Між тим, навіть, якщо і припустити, що оспорювані договори дійсно було укладено в квітні 2012 року, то позивач просить суд звернути увагу на те, що заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 16 січня 2012 року укладений між позивачем та ОСОБА_2 за позовом останньої було розірвано. Про існування зазначеного судового рішення позивач дізнався лише в травні 2012 року, а оскільки, справу про розірвання шлюбу було розглянуто без його участі та його повідомлення про відповідний розгляд, то ухвалою цього ж суду від 19 червня 2012 року заочне рішення скасовано.
Отже, станом на січень 2012 року, тобто за 3 місяці до укладення оспорюваних договорів, ОСОБА_2 вже було ініційовано питання про розлучення та отримано відповідне судове рішення (було скасовано тільки в червні 2012 року). Розуміючи, що вони більше не подружжя та найближчим часом виникне питання про поділ спільно нажитого ними майна, ОСОБА_2 без його відому та дозволу уклала договори купівлі-продажу швейного обладнання. Наведене свідчить про наявність чіткого умислу при укладенні договорів від 1 квітня 2012 року, а саме позбавити його відповідного майна.
Дослідивши подані сторонами докази, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на наступне.
Відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України підставою для визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) обов'язкових вимог, зокрема, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою ст.203 цього Кодексу.
Спеціальною нормою Цивільного кодексу України, яка регулює наслідки укладення правочину, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто правочину, що не відповідає загальним вимогам ст.203 ЦК України, є ст.234 згаданого Кодексу.
Згідно ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Оскільки правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків, то завідомо на момент вчинення правочину обєктивна неможливість настання правового результату не породжує у сторін тих чи інших прав та обовязків. Однак не є такими правочини, за якими реальність настання правових наслідків поставлено в залежність від поведінки учасників чи інших обставин.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Сам по собі факт невиконання або неналежного виконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків.
Пояснення позивача, що оскаржувані договори не спрямовані на настання правових наслідків не відповідають дійсності та спростовуються наданими представником відповідачів накладними, згідно яких придбане обладнання передано ТОВ „Лівія" , а ТОВ „Лівія" прийняла дане обладнання та ввела в експлуатацію, що відображено в балансі ТОВ „Лівія". За отримане обладнання ТОВ „Лівія" перерахувала кошти, що підтверджується розрахунковими квитанціями, а тому дані договори не можуть визнаватися фіктивними (Постанова пленуму ВГСУ від 29.05.2013р. №11). В судовому засіданні на вимогу суду представником відповідачів були надані для огляду оригінали вказаних документів.
Також на вимогу суду представником відповідачів були надані для огляду оригінали оспорюваних договорів, що спростовує твердження позивача про їх відсутність у відповідачів по справі.
Що стосується посилання позивача, як на підставу визнання договорів недійсними які вчинені внаслідок зловмисної домовленості сторін на підставі ст.. 232 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст.. 232 Цивільного кодексу України підставою для визнання право чину недійсним, стосується лише тих правочинів, які вчинялися особою не самостійно, а через представника.
Під час укладення договору між приватним підприємцем ОСОБА_1 та ТОВ „Лівія" про купівлю-продаж швейного обладнання, представник ОСОБА_2 діяла в межах наданих їй повноважень на підставі довіреності якою приватний підприємець ОСОБА_1 уповноважив її укладати договори та підписувати їх, від його імені здійснювати підприємницьку діяльність, отримувати кошти, довіреність на час підписання вказаного договору була дійсною.
Як на підставу зловмисної домовленості позивач посилається на те, що відповідачем 1 ОСОБА_2 скористалась його печаткою незаконно, оскільки була викрадена нею, про що він заявив до правоохоронних органів. Дана обставина спростовується постановою начальника Ужгородського МВ УМВС в Закарпатській області від 25.10.2012р. про відмову в порушенні кримінальної справи у зв"язку з відсутністю даних фактів та обставин які б вказували на наявність в діях ОСОБА_2 та ОСОБА_6 - директора ТОВ „Лівія" складу злочину. Також не є належним доказом зловмисної домовленості посилання позивача на те, що ОСОБА_2 не оскаржувала ухвалу суду від 06.09.2013р. про накладення арешту на швейне обладнання та не надала оскаржуваних договорів державному виконавцю під час опису і арешту майна від 11.09.2013р. Судом не можу бути взято до уваги як підстави про визнання недійсним договору який вчинено внаслідок зловмисної домовленості, оскільки зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною повинна підтверджуватися належними доказами, а не на підставі припущень.
Що стосується визнання недійсним договору укладеного між приватним підприємцем ОСОБА_2 та ТОВ"Лівія" про купівлю - продаж швейного обладнання якє Позивач вважав спільною сумісною власністю подружжя.
Позивачем не надано належних доказів на придбання швейного обладнання під час шлюбу, про що він сам зазначив відсутність документів на дане швейне обладнання. Між тим під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 між ними був укладений шлюбний договір від 12.10.2011 року який діяв під час укладення оспорюваного договору.
Згідно ст. 93 сімейного кодексу України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.
Відповідно до п.2 ст.97 Сімейного кодексу України сторони можуть домовлятися про непоширення на майно набуте тими за час шлюбу положень ст. 60 цього кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. В шлюбному догорі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 домовилися про непоширення на майно яке є особистою приватною власністю кожного з подружжя положення глави 8 Сімейного Кодексу України ст. ст.60, 62 Сімейного Кодексу України та ст. 369 Цивільного Кодексу України.
Оскільки позивачем не підтверджено належним чином коли саме було придбане швейне обладнання, чи є вказане майно спільною сумісною власністю, чи воно є особистою приватною власністю кожного із подружжя, оскільки згідно шлюбного договору речі професійних занять придбані за час шлюбу для одного з подружжя віднесені до особистої приватної власності кожного із подружжя, з урахуванням шлюбного договору яким передбачено майнові відносини, а тому відсутні підстави для визнання оспорюваного договору недійсним.
Питання поділу майна та визначення часток майна дружини та чоловіка розглядаються в судах загальної юрисдикції.
Господарський суд виносить рішення в межах позовних вимог та на основі встановлення всіх обставин справи, що доведені належними доказами. Відповідно до ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Згідно ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. За умовами ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивач не надав суду жодних належних та допустимих доказів в підтвердження порушення відповідачами прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
Згідно із ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Закон покладає на позивача обов'язок доказування законності підстав своїх вимог, належними та допустимими доказами, які можуть підтвердити правову природу вимоги.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши представлені докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги є необгрунтованими, відтак задоволенню не підлягають.
У відповідності до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у розмірі 2294 грн. підлягає віднесенню на позивача.
Керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позову відмовити повністю.
Судові витрати покласти на позивача.
2. Рішення набирає законної сили в порядку ст. 85 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено 27.12.2013р.
Суддя В.С. Русняк