29 листопада 2013 року Справа № 803/2306/13-a
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Сороки Ю.Ю.,
при секретарі судового засідання Шепталовій А.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання дій протиправними та скасування рішення,
04 листопада 2013 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу №74 від 28.10.2013 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 29.10.2013 року Управління Державної міграційної служби у Волинській області повідомило позивача, що згідно наказу №74 від 28.10.2013 року йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає дане рішення необґрунтованим, незаконним та таким, що суперечить вимогам Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки він являється громадянином Афганістану. Подальше його перебування на батьківщині загрожує його життю та здоров'ю у зв'язку з переслідуваннями. Вказує, що проживав у місті Джалалабад, перебував на конкретній службі в армії Афганістану, співпрацював з миротворцями ООН та займався діяльністю з перешкоджанню тероризму, в результаті чого його постійно переслідували терористи та отримував погрози фізичного знищення від опозиційних сил руху "Талібан", у зв'язку з чим, був змушений покинути країну. Враховуючи вище викладене, просить суд визнати протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач в судове засідання призначене на 29.11.2013 року не з'явився, проте подав до суду заяву за вх. №14993 від 26.11.2013 року про розгляд справи за його відсутності.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, подав клопотання про розгляд справи за його відсутності. В поданих до суду письмових запереченнях звертає увагу суду на те, що факти повідомлені позивачем в протоколах співбесід не відповідають вимогам пунктів 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Так, позивач стверджує що він служив в авганскій армії, про те в підтвердження відсутні докази. На питання про долю колег не відповідає, в структурі армії зовсім не орієнтується. Крім того, якщо він дійсно побоювався, що про його роботу в Кабулі дізналися в угрупуванні "Талібан", він міг спокійно переїхати в інше місце, про що він заявляв у ході співбесід. Також заявник повідомляє, що він безперешкодно отримав в органах державної влади паспорт громадянина Афганістану та закордонний паспорт, що свідчить про те що він міг скористатись захистом своєї країни, однак доказів ним надано не було. Відсутність документів, що посвідчують його особу не дає можливості ідентифікувати його як особу по країні походження. Викладені в заяві факти, не обґрунтовані та будь-яких підтверджень чи доказів не було надано заявником, як це передбачено в позиції ООН "Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16.12.1998 року.
Крім того вказує, що ОСОБА_1 не перебував ні в яких організаціях (політичних, громадських, військових), до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з його расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами причетним не був.
Таким чином, з матеріалів особової справи вбачається, що жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування та погрози з боку представників угрупування "Талібан" на його батьківщині позивачем надано не було.
На підставі вищевикладеного, представник відповідача просить в задоволенні позову відмовити повністю.
Разом з тим, частиною 1 статті 41 КАС України визначено, що у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З урахуванням наведеного, справу вирішено у відсутності сторін на підставі наявних у ній доказів без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, проаналізувавши матеріали справи, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають до задоволення, з наступних підстав.
Правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення цього статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця не надається, визначені статтею 6 Закону №3671, зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до матеріалів особової справи, судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Афганістану, ІНФОРМАЦІЯ_1, область Нангархар, район Сурхрад, за національністю - афганець, за віросповіданням - мусульманин, освіта - середня, неодружений.
З наявних в матеріалах особової справи, пояснень позивача вбачається, що останній проживав у місті Джалалабад, перебував на конкретній службі в армії Афганістану, співпрацював з миротворцями ООН та займався діяльністю з перешкоджанню тероризму, в результаті чого його постійно переслідували терористи та отримував погрози фізичного знищення від опозиційних сил руху "Талібан", у зв'язку з чим, був змушений покинути країну.
Згідно протоколу співбесіди від 14.10.2013 року, позивач залишив країну постійного проживання 15.09.2013 року та переїхав до Таджикістану в м.Душанбе, де пробув 2 дні, після чого нелегально був переправлений в м. Москва Російської Федерації, де ще пробув один день. 24 вересня 2013 року нелегально перетнули кордон Росії з Україною і прибули в м.Київ. Змінивши автомобіль 25.09.2013 року доїхали до м. Луцька.
09.10.2013 року ОСОБА_1 звернувся до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 4 статті 8 Закону № 3671 рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
28.10.2013 року Управлінням Державної міграційної служби України у Волинській області було винесено висновок працівника щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому зазначено, що ОСОБА_1 під дію Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не підпадає.
Наказом Управління Державної міграційної служби України у Волинській області №74 від 28.10.2013 року, у відповідності ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відмовлено в оформленні документів громадянину Афганістану ОСОБА_1, 06.081993 року народження для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та 29.10.2013 року винесено письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Поряд з тим, суд вважає наказ Управління Державної міграційної служби України у Волинській області №74 від 28.10.2013 року таким, що прийнятий у відповідності до вимог чинного законодавства, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 5 Закону № 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 у своїй заяві про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту №21 від 14.10.2013 року повідомляє, що в 2011 році він поїхав служити в афганську армію в м. Кабул. Дізнавшись про це, місцеві "таліби" почали погрожувати його батькам, вимагали вмовити його покинути армію, так-як там, на їх думку, він підтримував та допомагав невіруючим миротворцям. Батько його був інвалід, працювати не було кому і тому він змушений був служити в афганській армії по контракту, оскільки іншої роботи не було. Згодом вони забрали його батька, погрожували йому, казали щоб вмовляв повернутися позивача додому, в іншому випадку захоплять і його. У зв'язку з чим, він був змушений покинути Афганістан та поїхати в Україну.
В протоколі співбесіди від 14.10.2013 року позивач зазначає, що він служив в авганскій армії, про те в підтвердження його слів відсутні докази. На питання про долю колег не відповідає, в структурі армії зовсім не орієнтується. Щодо побоювань за те, що про його роботу в Кабулі дізналися в угрупуванні "Талібан" позивач зазначає, що він міг спокійно переїхати в інше місце працювати, про що він сам заявляв у ході співбесіди.
При цьому заявник повідомляє, що він безперешкодно отримав в органах державної влади паспорт громадянина Афганістану та закордонний паспорт, що свідчить про те що він міг скористатись захистом своєї країни, однак доказів не було представлено.
Згідно пояснень позивача, викладених у протоколі співбесіди, він не перебував ні в яких організаціях (політичних, громадських, військових), до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з його расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами причетним не був.
З наявних в матеріалах особової справи пояснень позивача вбачається, що останній обрав Україну лише тому, що перевізники повідомили йому про те, що Україна дуже скоро вступить до Євросоюзу та він матиме можливість вільно пересуватися по Європі. В свою чергу це свідчить, що наміру лишатись в Україні у нього немає, а отже Україну він обрав, як транзитну державу на шляху до країн Європи, а тому звернення до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області за захистом використовує лише для легалізації свого перебування на Україні.
Також заявник стверджував, що він залишив країну тому що боявся розправи з боку угрупування "Талібан". Проте, сам він особисто погроз з їх боку не отримував. Крім того, останнім не надано жодних аргументованих та обґрунтованих пояснень, конкретних фактів щодо побоювань стати жертвою переслідувань.
Тому, посилання позивача на те, що при поверненні його на Батьківщину можуть мати місце обґрунтовані побоювання зазнати переслідування та існує ймовірна загроза його життю та здоров'ю, суд не може прийняти до уваги, оскільки вони не підтверджуються ніякими достовірними доводами і носять характер припущення.
Суд погоджується із висновками органів державної міграційної служби про те, що пояснення позивача про переслідування в країні його громадянської належності не є переконливими, не доводять переслідувань або існування загрози переслідувань ОСОБА_1 в країні його громадянської належності та не доводять загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до частини 6 статті 8 Закону №3671 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
Таким чином, на думку суду, у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також відсутністю обґрунтованих загрози життю, безпеці чи свободі позивача через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання та перебуванням у третій безпечній країні, відповідачем правомірно було прийнято наказ №74 від 28.10.2013 року про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину ОСОБА_1.
Отже, відповідач приймаючи рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Тому, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивачем не доведено та не надано належних та допустимих доказів щодо його переслідування в країні походження, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.
Керуючись частиною 3 статті 160, статтями 162, 163 КАС України та на підставі Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу №74 від 28.10.2013 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити дії відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови, повний текст якої буде виготовлено 04 грудня 2013 року. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду.
Суддя Ю.Ю. Сорока