іменем україни
20 листопада 2013 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Кузнєцова В.О.,
суддів: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І.,
Мартинюка В.І., Наумчука М.І.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, комунального підприємства по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання свідоцтва про право власності недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2013 року,
У серпні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, комунального підприємства по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва про визнання свідоцтва про право власності недійсним.
В обґрунтування позову зазначав, що проживає в АДРЕСА_1 разом з дочкою,
ОСОБА_4, онуком, ОСОБА_5, сином, ОСОБА_6, та його дружиною, ОСОБА_7 До 1994 року у вказаній квартирі також проживала його мати, ОСОБА_8
Посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_4 у 1993 році одноособово здійснила приватизацію спірної квартири, позбавивши при цьому інших членів сім'ї такого права й отримала свідоцтво про право власності на всю квартиру, ОСОБА_3 просив позов задовольнити та визнати недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, видане на ім'я ОСОБА_4
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від
9 лютого 2011 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло від 1 лютого 1993 року, видане ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 в
м. Києві.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2013 року заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 9 лютого 2011 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2013 року скасувати й передати справу на новий апеляційний розгляд, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Зазначеним вимогам оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із безпідставності та недоведеності позовних вимог.
Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки вони суперечать вимогам закону та не ґрунтуються на матеріалах справи.
Судами встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 на час приватизації проживали та були зареєстровані ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_4 та ОСОБА_5
1 лютого 1993 року ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право власності на житло, а саме на спірну квартиру.
Відповідно до п. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» кожен громадянин має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлових чеків або з частковою доплатою один раз.
Згідно зі ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15 вересня 1992 року затверджено Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, яким передбачено процедуру такої передачі.
Відповідно до п. 5 цього Положення передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім'ї з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 65 ЖК України передбачено, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.
З матеріалів приватизаційної справи вбачається, що бажання про приватизацію займаного житла виявили ОСОБА_3, ОСОБА_8 та ОСОБА_4
Згідно з довідкою про склад сім'ї, неповнолітній ОСОБА_5 також має право на приватизацію, як член сім'ї.
Матеріали приватизаційної справи свідчать про те, що розрахунок житлової площі спірної квартири, яка підлягала приватизації, здійснювався на вказаних чотирьох осіб.
Однак, розпорядження про приватизацію житлового приміщення видано лише на ім'я ОСОБА_4, на підставі якого остання отримала свідоцтво про право власності на всю квартиру.
Таким чином, апеляційний суд помилково вважав, що приватизацію квартири АДРЕСА_1 проведено відповідно до вимог закону, а доводи позивача щодо порушення його права на приватизацію є безпідставними.
Наведене свідчить про те, що суд апеляційної інстанції у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормою, яка підлягає до застосування, не звернувши уваги на вищенаведені вимоги закону й не дослідивши надані ОСОБА_3 на підтвердження своїх доводів докази, дійшов необґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Натомість, з'ясувавши дійсні обставини справи та давши належну оцінку зібраним у справі доказам, суд першої інстанції дійшов по суті правильного висновку про порушення права позивача на участь у приватизації займаного ним жилого приміщення.
Ураховуючи те, що апеляційним судом помилково скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалене згідно із законом, рішення апеляційного суду на підставі ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2013 року скасувати.
Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 9 лютого 2011 року залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий В.О. Кузнєцов
Судді: Т.Л. Ізмайлова
В.І. Мартинюк
Г.І. Мостова
М.І. Наумчук