05 листопада 2013 р.Справа № 816/3254/13-а
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Дюкарєвої С.В.
Суддів: Жигилія С.П. , Перцової Т.С.
за участю секретаря судового засідання Мороз Є.В.
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
представника відповідача Трунової Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 14.08.2013р. по справі № 816/3254/13-а
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Управління Укртрансінспекції у Полтавській області
про скасування постанови,
Позивач - фізична особа - підприємець ОСОБА_1, звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Укртрансінспекції у Полтавській області, в якому просив суд скасувати постанову відповідача № 031189 від 29.04.2013 року про застосування фінансових санкцій.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 14.08.2013 року у задоволенні адміністративного позову фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до Управління Укртрансінспекції у Полтавській області про скасування постанови відмовити.
Не погодившись з постановою суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції, при прийнятті оскаржуваної постанови, норм матеріального та процесуального права, позивач просить постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 29.04.2013 року скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач, зокрема, посилається на порушення судом першої інстанції приписів ч. 4 ст. 39, ч. 1 ст. 60 Закону України "Про автомобільний транспорт", що призвело до неправильного вирішення справи, а також на доводи та обставини викладені в апеляційній скарзі.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, представника позивача та представника відповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що державними інспекторами Управління Укртрансінспекції у м. Києві 03 квітня 2013 року, відповідно до графіку проведення рейдових перевірок /а. с. 55-56/ та завдання на перевірку № 014103 від 01 квітня 2013 року, здійснено перевірку додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання нерегулярних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом за маршрутом "Київ - Кременчук", зокрема, транспортного засобу марки Mersedes Benz державний реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить позивачу - ОСОБА_1. Особу водія інспекторами не встановлено у зв'язку з тим, що документ, що посвідчує його особу, перевірячим не надавався.
За результатами перевірки складено Акт № 001194 від 03.04.2013 року, в якому зафіксовано порушення законодавства про автомобільний транспорт, а саме: надання послуг перевезення вантажу на договірних умовах без оформлення документів визначених ст. 39 Закону України "Про автомобільний транспорт" - посвідчення водія, свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, ліцензійну картку, договір з замовником перевезень, документ, що засвідчує сплату транспортних послуг, страхові поліси обов'язкового особистого страхування пасажирів.
Із акта перевірки вбачається, що водій з даним актом ознайомлений, від пояснень та підпису відмовився.
29 квітня 2013 року начальником Управління Укртрансінспекції у Полтавській області прийнято постанову № 031189, якою до ОСОБА_1, на підставі абзацу 3 частини 1 статті 60 Закону України "Про автомобільний транспорт", застосовано фінансову санкцію в розмірі 1 700 грн. /а. с. 4/.
Не погодився із рішенням відповідача, позивач звернувся з позовом до суду про його скасування.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що при винесенні оскаржуваної постанови про накладення штрафу відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2004 року № 1190 було затверджено Положення про Головну державну інспекцію на автомобільному транспорті.
Відповідно до п. 1 Положення, Головна державна інспекція на автомобільному транспорті (Головавтотрансінспекція) є урядовим органом державного управління з питань контролю на автомобільному транспорті, що діє у складі Мінтрансзв'язку і йому підпорядковується.
Відповідно до п. 2 Положення, Головавтотрансінспекція у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, цим Положенням та наказами Мінтрансзв'язку.
Пунктами 4, 8 Положення передбачено, що Головна державна інспекція на автомобільному транспорті відповідно до покладених на неї завдань здійснює державний контроль за додержанням суб'єктами господарювання, які проводять діяльність у сфері автомобільного транспорту загального користування, вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів, що регулюють організацію перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування. Для виконання покладених на неї завдань Головна державна інспекція на автомобільному транспорті може утворювати територіальні органи.
Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 1 частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Перевіряючи правомірність правомірність прийняття оскаржуваної постанови відповідача № 031189 від 29.04.2013 року про застосування фінансових санкцій, колегія суддів зазначає наступне.
Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України "Про автомобільний транспорт" від 5 квітня 2001 року № 2344-III.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про автомобільний транспорт" автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; таксі - легковий автомобіль, обладнаний розпізнавальним ліхтарем оранжевого кольору, який встановлюється на даху автомобіля, діючим таксометром, сигнальним ліхтарем із зеленим та червоним світлом, розташованим у верхньому правому кутку лобового скла, і який має нанесені композиції з квадратів, розташованих у шаховому порядку на дверцятах автомобіля з лівого та правого боків, призначений для надання послуг з перевезення пасажирів та їхнього багажу в індивідуальному порядку;
Статтею 6 Закону України Закону України "Про автомобільний транспорт" (далі по тексту -Закон) передбачено, що державний контроль автомобільних перевізників здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок. Не частіше одного разу на квартал здійснюються рейдові перевірки дотримання автомобільними перевізниками вимог законодавчих і нормативно-правових актів щодо забезпечення безпеки пасажирських перевезень та безпеки дорожнього руху. При проведенні позапланових і рейдових перевірок автомобільний перевізник, що буде перевірятися, стосовно терміну проведення перевірки не інформується. Порядок здійснення державного контролю на автомобільному транспорті визначає Кабінет Міністрів України.
На виконання вимог статті 6 Закону, постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2006 року N 1567 було затверджено Порядок здійснення державного контролю на автомобільному транспорті (далі - Порядок N 1567), який визначає процедуру здійснення державного контролю за додержанням суб'єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту (далі - суб'єкти господарювання), вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів щодо організації перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, норм міжнародних договорів про міжнародне автомобільне сполучення, наявністю відповідних ліцензій і ліцензійних карток, виконанням ними ліцензійних умов, а також процедуру здійснення державного нагляду за забезпеченням такими суб'єктами господарювання безпеки автомобільних перевезень.
Відповідно до п. 4 Порядку здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 р. № 1567 (далі-Порядок) державний контроль на автомобільному транспорті (далі - державний контроль) здійснюється посадовими особами органу державного контролю (далі - посадові особи) шляхом проведення планових, позапланових та рейдових перевірок.
Відповідно до п. 15 Порядку під час проведення рейдової перевірки перевіряється, зокрема, наявність визначених статтями 39 і 48 Закону України "Про автомобільний транспорт" документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом.
Відповідно до ст. 30 Закону, автомобільний перевізник зобов'язаний: забезпечувати дотримання персоналом вимог законодавства про автомобільний транспорт; забезпечувати контроль технічного та санітарного стану автобусів чи таксі перед початком роботи; забезпечувати проведення щозмінного передрейсового та післярейсового медичного огляду водіїв транспортних засобів; забезпечувати водіїв необхідною документацією; утримувати транспортні засоби в належному технічному та санітарному стані, забезпечувати їх своєчасне подання для посадки пасажирів та відправлення; забезпечувати проїзд пасажирів до зупинки чи місця призначення за маршрутом без додаткових витрат у разі припинення поїздки через технічну несправність транспортного засобу.
Відповідно до вимог статті 39 Закону України "Про автомобільний транспорт" автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення. Документи для нерегулярних пасажирських перевезень: для автомобільного перевізника - ліцензія, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України; для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, ліцензійна картка, договір із замовником транспортних послуг, документ, що засвідчує оплату транспортних послуг, інші документи, передбачені законодавством України.
Згідно статті 48 Закону України "Про автомобільний транспорт" автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення. Документами для фізичної особи, що здійснює перевезення на договірних умовах, є: для автомобільного перевізника - ліцензія та документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, ліцензійна картка, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством України.
Відповідно до положень п. 21 Порядку від 8 листопада 2006 року N 1567, у разі виявлення в ході перевірки транспортного засобу порушення законодавства про автомобільний транспорт посадовими особами, що провели перевірку, складається акт.
Відповідно абз. 3. ч. 1 ст. 60 Закону, за надання послуг з перевезень пасажирів та вантажів без оформлення документів, перелік яких визначений статтями 39 та 48 цього Закону до автомобільних перевізників застосовуються санкції, - штраф у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно пунктів 25-27 Порядку N 1567, справа про порушення розглядається посадовою особою органу державного контролю за місцезнаходженням суб'єкта господарювання або за місцем виявлення порушення (за письмовою заявою уповноваженої особи суб'єкта господарювання) не пізніше ніж протягом двох місяців з дня його виявлення. За наявності підстав керівник органу державного контролю або його заступник виносить постанову про застосування фінансових санкцій.
Згідно з п. 28 Порядку від 8 листопада 2006 року N 1567, фінансова санкція повинна бути перерахована суб'єктом господарювання на зазначений у постанові рахунок не пізніше ніж протягом п'ятнадцяти днів після отримання ним копії постанови про застосування фінансових санкцій, про що повідомляється орган державного контролю, посадовою особою якого винесено відповідну постанову.
Відповідно до п. 32 Порядку від 8 листопада 2006 року N 1567 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) скарга на постанову про застосування фінансових санкцій може бути подана до вищого за підпорядкуванням органу державного контролю. Скарга на постанову подається протягом 10 днів після її винесення.
Як було вірно встановлено судом першої інстанції, позивачем не було надано доказів, які б спростовували наявність вчиненого ним порушення, яке викладене в акті перевірки.
Посилання позивача на те, що зазначені у акті документи були у нього в наявності судом першої інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги, враховуючи наступне.
Відповідно до пункту 26 Порядку здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 листопада 2006 року № 1567, про час і місце розгляду справи про порушення уповноважена особа суб'єкта господарювання повідомляється під розписку чи рекомендованим листом із повідомленням.
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 був повідомлений про час і місце розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт /а.с. 33/.
З наявної в матеріалах справи копії витягу з протоколу засідання комісії по розгляду справ про виявлені порушення законодавства про автомобільний транспорт від 29 квітня 2013 року /а. с. 37/ вбачається, що ОСОБА_1 на засідання комісії з'явився, разом з тим, документів, зазначених в акті перевірки, а саме: договору з замовником про перевезення 03 квітня 2013 року, документа, що засвідчує оплату транспортних послуг, страхових полісів обов'язкового особистого страхування пасажирів, не надав.
Доводи позивача про те, що відносно нього не проводилось жодних перевірок, а також про те, що про проведену перевірку та зміст акту № 001149 від 03 квітня 2013 року останній дізнався лише на засіданні комісії є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.
Відповідно до вимог пункту 20 Порядку здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, за результатами планової або позапланової перевірки за місцезнаходженням суб'єкта господарювання складається акт. Акт складається у двох примірниках, кожен з яких підписується посадовими особами, що провели перевірку, та посадовою особою суб'єкта господарювання або фізичною особою - суб'єктом господарювання (далі - уповноважена особа суб'єкта господарювання). Один примірник акта передається уповноваженій особі суб'єкта господарювання, щодо якого було проведено перевірку, інший - до органу державного контролю.
У разі відмови уповноваженої особи суб'єкта господарювання або водія від підписання акта перевірки суб'єкта господарювання або акта перевірки транспортного засобу посадові особи, що провели перевірку, роблять про це запис (пункт 22 Порядку здійснення державного контролю на автомобільному транспорті).
Матеріали справи свідчать, що перевірку додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом проведено в присутності позивача, водія зі змістом акта було ознайомлено, однак ОСОБА_1 від підпису та пояснень відмовився, про що посадовими особами відповідача зроблено відповідний запис у акті перевірки, що відповідає вимогам Порядку здійснення державного контролю на автомобільному транспорті.
Доказів зворотного матеріали справи не містять та судами першої і апеляційної інстанції, під час судового розгляду справи, не встановлено.
З приводу доводів позивача про те, що ним проведено страхування пасажирів відповідно до агентської угоди про особисте страхування пасажирів від нещасних випадків на транспорті від 01 грудня 2009 року, а, відтак ним не було допущено порушення законодавства про автомобільний транспорт, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до підпункту 14 пункту 145 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 року № 176 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. N 1184), на перевізника покладено обов'язок здійснювати обов'язкове особисте страхування пасажирів від нещасних випадків на транспорті.
Пунктом 58 зазначених Правил під час здійснення нерегулярних перевезень пасажирський перевізник забезпечує в установленому законодавством порядку страхування пасажирів.
Аналогічна за змістом норма міститься у пункті 3 Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 року № 959, в силу якого кожному застрахованому перевізник, що виступає агентом страховика, видає страховий поліс. Він може видаватися на окремому бланку або міститися на зворотному боці квитка.
Відповідно до статті 15 Закону України "Про страхування", страхові агенти це фізичні особи або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, при цьому вони діють на підставі договору доручення із страховиком.
Відповідно до пункту 6 статті 7 Закону України "Про страхування", особисте страхування від нещасних випадків на транспорті є обов'язковим видом страхування в Україні.
Відповідно до статті 16 Закону України "Про страхування", договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Договори страхування укладаються відповідно до правил страхування.
Договір страхування повинен містити: назву документа; назву та адресу страховика; прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальника та застрахованої особи, їх адреси та дати народження; прізвище, ім'я, по батькові, дату народження або назву вигодонабувача та його адресу; зазначення предмета договору страхування; розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж договір страхування життя; розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя; перелік страхових випадків; розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати; страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума); строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору; умови здійснення страхової виплати; причини відмови у страховій виплаті; права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови за згодою сторін; підписи сторін.
Уповноважений орган має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування життя та договорів страхування майна фізичних осіб.
Відповідно до міжнародних систем страхування, які вимагають застосування уніфікованих умов страхування, договори страхування укладаються відповідно до таких умов страхування, з урахуванням вимог, передбачених цим Законом.
Уповноважений орган встановлює вимоги до порядку укладання договорів із страховиками-нерезидентами.
Застрахованими вважаються:
пасажири з моменту оголошення посадки в морське або річкове судно, поїзд, автобус або інший транспортний засіб до моменту завершення поїздки;
водії тільки на час обслуговування поїздки /пункт 2 Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті /.
Порядок здійснення обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті визначається Положенням про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.1996р. № 959.
Пунктом 2 Положення передбачено, що пасажири з моменту оголошення посадки, зокрема в автобус, і до завершення поїздки вважаються застрахованими. Згідно з пунктом 3 Положення, страховий платіж за обов'язковим особистим страхуванням від нещасних випадків на транспорті утримується з пасажира перевізником, який діє від імені страховика за винагороду на підставі договору доручення на лініях залізничного, морського, внутрішнього водного, автомобільного та електротранспорту на міжобласних і міжміських маршрутах у межах однієї області, Автономної Республіки Крим у розмірі 1,5 відсотка вартості проїзду, на маршрутах приміського сполучення - до 3 відсотків вартості проїзду. Кожному застрахованому перевізник, що виступає агентом страховика, видає страховий поліс. Він може видаватися на окремому бланку або міститися на зворотному боці квитка. Документом, що підтверджує страхування пасажирів під час здійснення регулярних пасажирських перевезень автомобільним транспортом, є квиток. У страховому полісі зазначаються: вид обов'язкового страхування, найменування, адреса, телефон страховика; розміри страхового платежу та страхової суми.
Пунктом 5 Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті встановлено, що відносини між перевізниками та страховиками щодо страхування пасажирів і водіїв визначаються укладеними між ними договорами доручення та договорами страхування.
Отже, зі змісту наведених норм слідує, що страхування має виключно персоніфікований характер та застраховану особу можна ідентифікувати по прізвищу, імені, по батькові, адресі та даті народження.
Встановлено, що між позивачем - приватним підприємцем ОСОБА_1 та Полтавською філією ВАТ "УСК "Дженералі Гарант" страховою компанією договір доручення /агентська угода/ не укладався, у зв'язку з чим у позивача відсутні правові підстави виступати агентом страхової компанії та видавати кожному пасажиру страховий поліс від її імені.
Надана позивачем до матеріалів справи копія агентської угоди про порядок проведення обов'язкового особистого страхування пасажирів від нещасних випадків на транспорті від 01.12.2009 року, укладеної між ПП ОСОБА_1 та Полтавською філією ВАТ "УСК "Дженералі Гарант". (а.с. 5), не може бути прийнята у якості належного доказу на підтвердження факту належного страхування пасажирів під час пасажирських перевезень, оскільки, як вже було зазначено, відповідні відносини між перевізниками та страховиками щодо страхування пасажирів і водіїв визначаються укладеними між ними договорами доручення та договорами страхування.
Однак, зазначених документів позивачем не надано ні під час проведення перевірки, ні під час засідання комісії та судового розгляду справи.
Таким чином колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не дотримався норм та не забезпечив у встановлений законодавством спосіб страхування пасажирів, наслідком чого стала відсутність на момент перевірки позивача відповідних документів, підтверджуючих факт обов'язкового страхування пасажирів від нещасних випадків на транспорті.
У відповідності до п. п. 55, 56, 61 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту визначено, що замовлення юридичною або фізичною особою автобуса для нерегулярних перевезень здійснюється шляхом укладення з перевізником письмового договору про замовлення транспортного засобу.
Договір на здійснення нерегулярних перевезень, що укладається між юридичною або фізичною особою та перевізником у письмовій формі, повинен містити дату і час здійснення перевезень, початковий та кінцевий пункти маршруту, маршрут перевезення і державний реєстраційний номер транспортного засобу.
Під час здійснення нерегулярних перевезень водій повинен мати копію договору перевізника із замовником послуг і копію договору обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті.
Разом з тим, зі змісту акта перевірки № 001194 від 03.04.2013 року вбачається, що на момент проведення перевірки у позивача був відсутній договір із замовником послуг на перевезення пасажирів та документ про сплату вартості таких послуг. Таких документів позивачем не надано ні під час засідання комісії по розгляду справ про виявлені порушення, ні до суду під час судового розгляду справи.
За таких обставин, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що послуга з нерегулярного перевезення пасажирів автомобільним транспортом 03 квітня 2013 року надавалася позивачем без оформлення всіх необхідних документів, перелік яких визначено статтею 39 Закону України "Про автомобільний транспорт".
Крім того, згідно з п.2.7 спільного наказу Міністерства транспорту та зв'язку України і Міністерства внутрішніх справ України № 450/167 від 25.05.2007 року "Про Основні вимоги щодо забезпечення безпечного перевезення пасажирів під час здійснення нерегулярних пасажирських перевезень", автомобільний перевізник напередодні виконання нерегулярного перевезення (крім туристично-екскурсійних, ритуальних перевезень та перевезень по території одного населеного пункту) повідомляє факсограмою, телефонограмою, електронною поштою або в телефонному режимі відповідне територіальне управління Головної державної інспекції на автомобільному транспорті в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - територіальні управління Головавтотрансінспекції) про намір здійснювати такі перевезення та зазначає при цьому дані про себе (найменування юридичної особи або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - підприємця, номер та серія ліцензії), про водія (їв) (прізвище, ім'я, по батькові, номер мобільного телефону - за наявності), автобус (и) (марка, реєстраційний номер, серія та номер ліцензійної картки (ок), маршрут руху, дата і час перевезення (початковий та кінцевий пункти, дата, час виїзду та орієнтовний час повернення), а також повідомляє про пасажиромісткість автобуса (ів) та з якою метою будуть здійснюватись перевезення. Пункт 2.8. визначає, що у разі відмови від здійснення перевезень або неможливості їх виконання автомобільний перевізник повідомляє про це відповідне територіальне управління Головавтотрансінспекції.
Відповідно до п. 2.9. вищезазначених вимог, передбачено, що у відповідному територіальному управлінні Головавтотрансінспекції зазначена інформація реєструється в журналі та їй присвоюється відповідний номер, що повідомляється автомобільному перевізнику, який, у свою чергу, проставляє його в дорожньому листі.
Колегією суддів на виконання вимог ст. 11, ч. 2 ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України, було витребувано у відповідача витяг з журналу реєстрації інформаційних листів (погоджень), щодо здійснення нерегулярних перевезень пасажирів за період з 31.12.2012 року по 06.04.2013 року (а.с. 97-154), з якого вбачається, що позивач, в порушення вимог п.2.7 наказу № 450/167 від 25.05.2007 року "Про Основні вимоги щодо забезпечення безпечного перевезення пасажирів під час здійснення нерегулярних пасажирських перевезень", взагалі жодного разу за період з 31.12.2012 року по 06.04.2013 року не повідомляв уповноважений орган про намір здійснювати нерегулярні перевезення, при цьому, у поданій позивачем книзі обліку доходів № 3/3290 щодо здійснення господарської діяльності відображено доходи від здійснення нерегулярних перевезень пасажирів за вищенаведений період.
Таким чином, колегія суддів не приймає до уваги в якості належного доказу, на підтвердження факту відсутності здійснення перевезень 03.04.2013 року, посилання позивача на книгу обліку доходів № 3/3290, оскільки матеріалами справи спростовуються належне виконання позивачем вимог нормативно-правових актів, які регулюють здійснення нерегулярних перевезень, а зміст книги навпаки підтверджує факт несумлінного виконання ФОП ОСОБА_1 покладених на нього обов'язків.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що Управлінням Укртрансінспекції в Полтавській області правомірно застосовано до ФОП ОСОБА_1, фінансову санкцію у розмірі 1 700 грн.
Відповідно до ч.1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Позивач, в порушення вимог ч.1 ст. 71 КАС України, не довів законність та обґрунтованість заявлених позовних вимог. Доводи позивача спростовуються встановленими у справі обставинами та наявними в матеріалах справи доказами.
Натомість відповідач, заперечуючи проти позову, відповідно до приписів ч.2 ст. 71 КАС України, надав беззаперечні докази на підтвердження правомірності прийняття оскаржуваного позивачем рішення, що кореспондується з приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про застосування фінансових санкцій, дів у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та прийняв рішення обґрунтовано, тобто з урахування усіх обставин, що мають значення для його прийняття, а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги позивача про скасування такого рішення є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
У відповідності до ст. 159 КАС України судове рішення повинне бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 14.08.2013 року відповідає вимогам ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта - позивача у справі.
Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 199, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 14.08.2013р. по справі № 816/3254/13-а залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя (підпис)Дюкарєва С.В.
Судді(підпис) (підпис) Жигилій С.П. Перцова Т.С.
ЗГІДНО З ОРИГІНАЛОМ: Дюкарєва С.В.
Повний текст ухвали виготовлений 11.11.2013 р.