19.11.2013 р. м. Ужгород
Апеляційний суд Закарпатської області в складі суддів: Дацківа В.В. (головуючого), Дворніченка В.І., Демченка С.М. при секретарі Федич Т.О., з участю прокурора Дьоміної І.Ю. , підсудного ОСОБА_3, його захисника ОСОБА_4 та потерпілої ОСОБА_5, розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальну справу по обвинуваченню ОСОБА_3 за апеляційними скаргами прокурора прокуратури м. Ужгорода, підсудного ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_5 на вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 27.03.2012 року, яким ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець с. Середнє Ужгородського району Закарпатської обл., громадянин України, з середньою спеціальною освітою, пенсіонер, мешканець АДРЕСА_1 , раніше не судимий, засуджений за ч. 2 ст. 286 КК України на п'ять років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами строком на один рік.
На підставі ст.ст. 75, 76 КК України ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 (три) роки, якщо він протягом цього строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обов'язки: повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання.
Запобіжний захід ОСОБА_3 . залишено попередній - підписку про невиїзд.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 1674 грн. 40 коп. матеріальної шкоди.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь НДЕКЦ при УМВС України в Закарпатській області судові витрати за проведення авто технічних експертиз в сумі 260 грн. 80 коп. та 376 грн.05 коп.
Вирішено питання речових доказів.
За вироком суду ОСОБА_3 визнаний винним у тому, що ІНФОРМАЦІЯ_2 о 7 год. 30 хв., керуючи автомобілем ВАЗ - 2103 р/н НОМЕР_1, по вул. Джамбула у м. Ужгороді в напрямку готелю «Закарпаття», на перехресті доріг - вулиць Джамбула та Сурікова, в порушення п.п. 1.3, 1.5, 1.7, 2.10, 12.1, 12.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_7, в результаті чого вона отримала тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до її смерті.
В апеляції прокурор просить вирок в частині вирішення цивільного позову скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд в порядку цивільного судочинства. Обґрунтовує тим, що суд без достатніх обґрунтувань та підстав задовольнив позов про відшкодування матеріальної шкоди лише частково та безпідставно відмовив у відшкодуванні іншої частини заявленого позову.
В апеляції та доповненні до неї потерпіла ОСОБА_5 просить вирок скасувати з підстав м'якості призначеного покарання. Просить винести новий вирок, яким ОСОБА_3 засудити за ч. 2 ст. 286 та ст. 135 КК України з призначенням більш суворого покарання. Обґрунтовує тим, що суд при розгляді справи допустив істотні порушення вимог кримінально - процесуального закону, виніс рішення без усунення вказівок вищої судової інстанції, не усунув суперечності щодо тілесних ушкоджень, отриманих потерпілою внаслідок ДТП та тих, які їй були спричиненні не під час наїзду автомобіля. Вказує, що суд не дав оцінки тому факту, що очевидець події ОСОБА_8 ні разу за 5 років судового слідства не була допитана в судовому засіданні, свідок ОСОБА_9 - пасажир ОСОБА_3, була розшукана через 1,5 місяця, що підсудний не сприяв слідству, а приховував вказаного свідка, тому вважає, що злочин вчинений групою осіб, без попередньої змови. Окрім того, біля місця ДТП знаходиться обласна лікарня, недалеко - залізнична, поряд - дві АЗС, але підсудний повіз потерпілу зовсім в протилежний бік, де немає лікарень. Вважає, що такими діями ОСОБА_3 вчинив злочин за участю свідка ОСОБА_9, передбачений ч. 3 ст. 135 КК України, однак, суд і цьому не дав оцінки. Хоча у вироку суд зазначив доведеним, що ОСОБА_3 залишив місце ДТП, але не зазначив мотивів, причин і умов вчинення вказаного злочину. Загалом вважає, що висновки суду не ґрунтуються на фактичних обставинах, без урахування обтяжуючих вину обставин, є необ'єктивними. Також вважає, що суд необґрунтовано відмовив у задоволенні цивільного позову, зокрема, у стягненні моральної шкоди, на заявлення якого вона мала право у відповідності до вимог ст. 28, ст. 64 КПК України.
В апеляції засуджений ОСОБА_3 просить вирок щодо нього змінити, виключити з вироку обвинувачення в тому, що він залишив місце пригоди та звільнити його від кримінальної відповідальності внаслідок акту амністії на підставі ст. 6 Закону в " Про амністію у 2011 році ". Свої апеляційні вимоги обґрунтовує тим, що суд визнав обтяжуючою обставиною залишення місця ДТП, хоча подібна обставина згідно ст. 67 КК України до переліку обтяжуючих не відноситься. Разом з тим, в суді було встановлено, як і на досудовому слідстві, що він вживав заходи по транспортуванню потерпілої до медичного закладу, про що ствердили свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13. А тому, залишення ним місця пригоди було викликано саме тим, що він мав відвезти потерпілу до медичного закладу. Однак, на АЗС, коли він заправляв автомобіль пальним, потерпіла сама вийшла з машини, було викликано лікарів швидкої, які її і забрали для надання допомоги. Дана заправка розташована в центрі міста на вул. Підградській, а не на околиці міста, як стверджує потерпіла ОСОБА_5 Після цього він, заправивши автомобіль, повернувся на вул. Бородіна на стоянку, де до нього підійшли працівники ДАІ з приводу ДТП, яку він визнав та показав місце наїзду на пішохода.
В запереченнях на апеляцію прокурора та підсудного, потерпіла ОСОБА_5 вважає апеляцію прокурора такою, що подана на захист підсудного, а не її, як потерпілої, визнаною в установленому порядку такою за постановою слідчого 29.01.2007 року. Просить врахувати, що розв'язання цивільного позову в кримінальній справі має вирішуватись одночасно з розглядом кримінальної справи, чого суддя не зробив. Щодо апеляції ОСОБА_3, то вважає, що він перешкоджав наданню своєчасної, невідкладної, кваліфікованої медичної допомоги потерпілій, дві години потерпіла знаходилась у небезпечному для її життя стані, ДТП відбулось о 07 год. 30 хв., потерпіла доставлена до лікарні о 09 год. 30 хв., померла від шоку та втрати крові. Пом'якшуючих обставин у підсудного немає, а наявні обтяжуючі, які суд безпідставно не вказав у вироку. При тому, що він залишив потерпілу без допомоги та залишив місце ДТП, до нього не може бути застосована не тільки амністія, але і ст. 75 КК України, тобто звільнення від покарання з випробуванням. Вважає, що суд мав призначити йому покарання за санкцією статті від 3 до 8 років позбавлення волі. Просить врахувати її заперечення при розгляді апеляцій.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, промову прокурора, яка просила виключити з мотивувальної частини вироку посилання суду на кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, - «порушення особою правил експлуатації транспортного засобу» та заявлений потерпілою цивільний позов за спричинення їй моральної шкоди в розмірі 160000 грн. не розглядати, оскільки в матеріалах справи мається наявна (т. 6 а.с. 69) не оскаржена та не скасована ухвала Ужгородського міськрайонного суду від 18.12.2012 року про закриття провадження по справі за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про відшкодування спричиненої злочином моральної та матеріальної шкоди, у задоволенні апеляцій потерпілої та підсудного - відмовити; виступи підсудного, захисника та потерпілої на підтримання поданих ними апеляцій та заперечення підсудним, захисником проти апеляції потерпілої; заперечення потерпілої проти апеляції ОСОБА_3; перевіривши матеріали справи, провівши часткове судове слідство, провівши судові дебати та заслухав останнє слово підсудного, обговоривши доводи апеляцій, колегія суддів приходить до висновку, що апеляція прокурора та підсудного задоволенню не підлягають, а апеляція потерпілої підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Висновки суду щодо винуватості ОСОБА_3 в порушенні правил безпеки дорожнього руху, внаслідок чого ОСОБА_7 отримала тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до її смерті, за обставин, наведених у вироку, відповідають фактичним обставинам справи, є правильними і не оспорюються в апеляціях.
Дії засудженого за ч. 2 ст. 286 КК України, які полягали в порушенні правил безпеки дорожнього руху, що призвело до смерті потерпілої, кваліфіковані правильно. Разом з цим колегія суддів вважає за необхідне виключити з мотивувальної частини вироку посилання суду на кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого вказаною частино статті - «порушення особою правил експлуатації транспортного засобу», оскільки, даючи юридичну оцінку кваліфікації злочину за всіма кваліфікуючими ознаками, визначеними диспозицією ч. 2 ст. 286 КК України, обвинувачення за кваліфікуючою ознакою «порушення особою правил експлуатації транспортного засобу» матеріалами справи не встановлено, як і судовим слідством не доведено.
Крім цього, апеляційний суд приходить до висновку, що призначене ОСОБА_3 покарання та вирішення цивільного позову в частині відшкодування моральної шкоди не відповідає вимогам закону.
Відповідно до ст. 65 КК України, при визначенні виду і міри покарання, суд у кожному випадку окрім даних про особу винного має врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, його характер, наслідки та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Згідно з ч. 1 ст. 75 КК України звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом, якщо суд, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Призначаючи покарання ОСОБА_3, суд першої інстанції врахував суспільну небезпеку скоєного, а саме: що злочин відноситься до таких, що скоєні з необережності, особу підсудного, який раніше не судимий, за місцем проживання характеризується позитивно; наявність пом'якшуючих покарання обставин - визнання вини, щире каяття, є особою похилого віку та відсутність обтяжуючих покарання обставин. При цьому прийшов до висновку, що виправлення та перевиховання ОСОБА_3 можливе без ізоляції від суспільства та застосував положення ст. 75 КК України.
Поряд з цим, місцевий суд не достатньо врахував характер та ступінь вчиненого злочину, від якого загинула людина, поведінку підсудного, в супереч вимогам ПДР України залишив місце ДТП, про що відображено у вироку (т. 5 а.с. 93), заподіяна ним шкода до цього часу не відшкодована і підсудний не вживав жодних заходів для її відшкодування. Тому, на думку колегії суддів, застосування ст. 75 КК України при призначенні покарання ОСОБА_3, було безпідставним.
Приймаючи до уваги наведене, характер та суспільну небезпеку вчиненого злочину, дані про особу винного, як викладено вище, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 слід призначити покарання у вигляді позбавлення волі на мінімальний строк, визначений санкцією ч. 2 ст. 286 КК України, що буде необхідним і достатнім для його виправлення та попередження скоєння нових злочинів, без застосування ст. 75 КК України, а отже, апеляцію потерпілої ОСОБА_5 в цій частині слід задовольнити частково, вирок в цій частині скасувати і постановити по справі новий вирок.
Відповідно до абз. 5 п. 9 постанови Пленуму ВС України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», при звільненні з випробуванням від відбування основного покарання суд, відповідно до ст. 77 КК України, може призначити додаткові покарання, які підлягають реальному виконанню, про що суд зазначає в резолютивній частині вироку.
Згідно з вироком, при призначенні додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком на один рік, на думку колегії суддів, суд першої інстанції, враховуючи тяжкість злочину та обставини справи, в недостатній мірі врахував мінімальний строк визначення додаткового покарання - 1 рік, тому вважає, що такий повен бути збільшений до максимального - три роки.
Щодо доводів прокурора про те, що суд першої інстанції неправильно вирішив цивільний позов, зокрема про відшкодування моральної шкоди в розмірі 150000 грн. (при розгляді справи в суді апеляційної інстанції її розмір збільшено до 160000 грн.), та ці вимоги державний обвинувач при апеляційному розгляді справи просила не розглядати, оскільки в матеріалах справи мається наявна (т. 6 а.с. 69) не оскаржена та не скасована ухвала Ужгородського міськрайонного суду від 18.12.2012 року про закриття провадження по справі за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про відшкодування спричиненої злочином моральної та матеріальної шкоди, колегія суддів вважає, що такі твердження обвинувача задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.
До матеріалів справи апеляційним судом дійсно витребувана та долучена (т. 6 а.с. 69) ухвала Ужгородського міськрайонного суду від 18.12.2012 року про закриття провадження по справі за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про відшкодування спричиненої злочином моральної та матеріальної шкоди, розглянута місцевим судом в порядку цивільного судочинства.
Така ухвала винесена на підставі поданої потерпілою заяви (т. 6 а.с. 70), з якої вбачається, що, оскільки вирок Ужгородського міськрайонного суду від 27.03.2012 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 28.08.2012 року по кримінальній справі щодо ОСОБА_3 оскаржено до вищої судової інстанції (до Вищого спеціалізованого Суду України), тому просить провадження по справі за цивільним позовом про відшкодування шкоди в порядку цивільного судочинства закрити.
Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2013 року (т. 5 а.с. 217-221) касаційні скарги прокурора та потерпілої, в якій остання вказувала і на помилковість рішення апеляційного суду щодо скасування вироку в частині вирішення цивільного позову, задоволені частково, ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_3 скасовано, а справу щодо нього направлено на новий апеляційний розгляд.
Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційні вимоги прокурора в цій частині задоволенню не підлягають.
Як вбачається з матеріалів справи та вироку суду від 27.03.2012 року (т. 5 а.с. 88-95), вирішуючи питання щодо заявленого потерпілою цивільного позову, перевіривши доведеність підстав і розміру позову, суд такий задовольнив частково.
Відповідно до ч. 1 ст. 1201 ЦК України, особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов'язана відшкодувати особі, яка зробила необхідні витрати на поховання, ці витрати.
Із заявленої суми відшкодування 10464,40 грн. матеріальної шкоди малися підтверджені відповідними розрахунковими документами в розмірі 1674,40 грн., а решта не є підтвердженими. Тому, на думку колегії суддів, місцевий суд правомірно задовольнив цивільний позов потерпілої за спричинення їй матеріальної шкоди лише на 1674,40 грн.
Щодо посилань у вироку на вимоги ч. 2 ст. 1168 ЦК України про те, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам, дітям, а також особам, які проживали з нею однією сім'єю, а потерпіла ОСОБА_5 не підпадала під жодну категорію вказаних осіб (являлася рідною сестрою загиблої ОСОБА_7) і не проживала разом з нею однією сім'єю, тому позов в цій частині не підлягав задоволенню, колегія суддів не погоджується.
Відповідно до вимог ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини яка її завдала, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
Згідно роз'яснень п. 5 постанови Пленуму ВС України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами, внесеними постановою від 25.05.2001 року № 5) під моральною шкодою розуміються втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ тощо. При визначенні моральної шкоди суд з'ясовує чим підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань, або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями вони заподіяні, чи знаходяться дії відповідача в причинному зв'язку з наслідками, що настали.
Крім цього, відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Враховуючи фактичні обставини справи та те, що дії підсудного знаходилися в причинному зв'язку з тим, що потерпіла ОСОБА_5 зазнала душевних страждань у зв'язку з втратою рідної сестри, що негативно вплинуло на її фізичний та моральний стан, колегія суддів приходить до переконання що цивільний позов ОСОБА_5 підлягає до часткового задоволенню, виходячи із вимог розумності та справедливості, враховуючи майновий стан підсудного, його вік, то такий задовольняє частково - в розмірі 80000 грн.
Виходячи з викладеного, вирок суду підлягає скасуванню в частині призначеного ОСОБА_3 покарання та вирішення цивільного позову щодо моральної шкоди, з постановленням нового вироку.
Щодо апеляційних доводів та вимог потерпілої ОСОБА_5 про те, що суд, маючи всі докази доведеності вини ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 135 КК України, безпідставно не визнав його винним у вчиненні цього злочину та не призначив відповідне покарання, то колегія суддів не погоджується з цим з наступних підстав.
По справі неодноразово перевірялися версії потерпілої про причетність до вчинення злочину інших осіб, як і вчинення злочину, за ознаками залишення особи у небезпеці, за результатами чого винесена постанова слідчого від 18.06.2007 року про відмову в порушенні кримінальної справи відносно ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ст. 135 КК України, яка була предметом судового розгляду в окремому провадженні та є чинною, а також щодо інших осіб - постанова слідчого від 18.06.2007 року ( т. 1 а.с. 48-49, 50-51).
Доводи потерпілої про те, що підсудний возив потерпілу 2 години у своєму автомобілі, не відповідають дійсності, оскільки матеріалами справи встановлено, що ДТП за участю потерпілої ОСОБА_7 відбулась о 07.30 год., а о 08.00 год. підсудний з потерпілою вже знаходились на АЗС по вул.. Підградській в м. Ужгороді, куди була викликана карета швидкої допомоги, яка доставила ОСОБА_7 до лікарні.
Також слідством доведено, що свідок ОСОБА_9 викликала таксі під керуванням ОСОБА_3 для доставки її на роботу. Будучи пасажиром автомобіля, остання стала свідком ДТП. Оскільки потерпіла була при свідомості, а вона (свідок) поспішала на роботу, було вирішено не чекати працівників міліції і лікарів, спершу довезти її на роботу, а далі - потерпілу до медичного закладу, на що водій погодився. Інших доказів у справі не здобуто.
Отже, доводи потерпілої ОСОБА_5 про те, що підсудний не мав наміру надавати її сестрі медичну допомогу та що він злочин вчинив за участі свідка ОСОБА_9, є припущеннями потерпілої.
Інші доводи ОСОБА_5 про те, що підсудний перебував у стані алкогольного сп'яніння та умисно заподіяв ОСОБА_7 тілесні ушкодження, не пов'язані з ДТП, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки такі не підтверджені матеріалами справи та не встановлені судовим слідством.
Не підлягають до задоволення і апеляційні вимоги підсудного ОСОБА_3, що суд у вироку зазначив обставину, що обтяжує покарання - залишення місця ДТП (т. 5 а.с. 104 резолютивна частина), оскільки вона не входить у перелік обставин, що обтяжують покарання та є обставиною, що перешкоджає застосуванню амністії, судова колегія такі вимоги вважає необґрунтованими, оскільки суд у вироку вказав, що обставин, які б обтяжували покарання ОСОБА_3, не встановлено (т. 5 а.с. 94).
Закон України «Про амністію у 2011 році» від 08.07.2011 р. (№ 3680-VI) дав застереження по застосуванню амністії до осіб, які вчинили злочин з необережності. Так, відповідно до ст. 7 п. «з» вказаного Закону, амністія не застосовується до осіб, яких притягнуто до кримінальної відповідальності чи засуджено за порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинили смерть потерпілого, вчинене особою, яка залишила місце дорожньо-транспортної пригоди (ч. 2 ст. 286 КК України 2001 р.).
Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_3 місце пригоди залишив, чим порушив вимоги п. 2.10 ПДР, чого і не заперечив підсудний в суді. З його поясненнями про те, що це було зумовлено наданням допомоги потерпілій з відвезенням її до медичного закладу, колегія суддів не може погодитися, як і суд першої інстанції, оскільки це було пов'язано в першу чергу з відвезенням пасажира ОСОБА_9 до місця її роботи, з послідуючим заїздом на АЗС, де і було викликано працівниками АЗС карету швидкої допомоги.
З урахуванням викладеного, підстав для застосування до ОСОБА_3 Закону України «Про амністію у 2011 році», апеляційний суд не вбачає, а тому апеляційна скарга підсудного задоволенню не підлягає.
За таких обставин, приймаючи до уваги суспільну небезпечність вчиненого підсудним злочину, який є тяжким, його особу, думку потерпілої, наслідки які настали, позицію колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України по даній кримінальній справі, відповідно до якої призначене ОСОБА_3 покарання із застосуванням ст. 75 КК України не відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості та індивідуалізації покарання, апеляційний суд приходить до висновку що підсудному слід обрати покарання, необхідне й достатнє для його виправлення та попередження скоєння нових злочинів, лише у виді позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами.
Керуючись ст. ст. 362, 365, 366, 372, 378 КПК України (в редакції 1960 року), апеляційний суд,-
апеляційні скарги: прокурора прокуратури м. Ужгорода та підсудного ОСОБА_3- залишити без задоволення, а потерпілої ОСОБА_5 - задовольнити частково.
Вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 27.03.2012 року
стосовно засудженого ОСОБА_3 в частині призначеного покарання та вирішення цивільного позову - скасувати.
Постановити новий вирок, яким призначити ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 286 КК України 3 (три) роки позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 (три) роки.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь потерпілої ОСОБА_5 матеріальної шкоди 1674 (одна тисяча шістсот сімдесят чотири) грн. 40 коп. та 80000 (вісімдесят) тисяч грн. 00 коп. моральної шкоди. В решті позову відмовити.
Виключити з мотивувальної частини вироку кваліфікуючу ознаку «порушення правил експлуатації транспорту».
Запобіжний захід засудженому до вступу вироку в законну силу залишити попередній - підписку про невиїзд.
Початок строку відбуття покарання рахувати з часу звернення вироку до виконання.
В решті вирок залишити без змін.
Вирок може бути оскаржений до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом одного місяця - засудженим, з моменту вручення йому копії вироку, іншими учасниками судового розгляду - в цей же строк з моменту його проголошення.
Судді: