05 листопада 2013 р. Справа № 23463/10
Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Гулида Р.М.,
суддів - Костіва М.В., Каралюса В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ГУМВС України у Закарпатській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 17 березня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_1 до начальника УМВС України у Закарпатській області про визнання неправомірними дій суб'єкта владних повноважень,-
В грудні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до начальника УМВС України у Закарпатській області про визнання неправомірними дій в частині ненадання інформації на повторний інформаційний запит від 09.11.2009 року про надання інформації щодо кількості та місця встановлення стаціонарних засобів відеоспостереження на території м. Ужгорода та кількості стаціонарних засобів відеоспостереження, встановлених в якості технічних засобів для фіксації порушень Правил дорожнього руху.
Свої вимоги мотивує тим, що відповідачем порушено гарантоване право на отримання інформації та не надано відповіді на його інформаційні запити.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 17 березня 2010 року, позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області в частині ненадання ОСОБА_1 інформації на повторний запит від 09.11.2009 року.
Зобов'язано Начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області надати ОСОБА_1 вказану в її запиті інформацію про кількість, місця де саме встановлені стаціонарні засоби відео спостереження на території м.Ужгорода і Закарпатської області та кількість стаціонарних засобів відео спостереження, встановлених як технічні засоби для фіксації порушень Правил дорожнього руху, за виключенням інформації, що становить державну чи службову таємницю (не підлягає розголошенню).
В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ГУМВС України у Закарпатській області подало апеляційну скаргу до Львівського апеляційного адміністративного суду в якій просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою відмовити в задоволені позову повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що приймаючи оскаржувану постанову суд першої інстанції порушив норми матеріального права, а допущена упереджена оцінка зібраних доказів та довільне трактування законодавства за текстом постанови, не відповідає фактичним обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи по суті позовних вимог.
Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання для розгляду апеляційної скарги не прибули, хоч про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, клопотань від осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю не поступало, а тому колегія суддів, у відповідності до ч. 1 ст. 197 КАС України, вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі документальними доказами.
Заслухавши доповідача - суддю Львівського апеляційного адміністративного суду, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, мотивуючи це наступним.
Судом першої інстанції встановлено, що 09.11.2009 року ОСОБА_1 звернулась до Начальника ГУМВС України в Закарпатській області з інформаційним запитом, в якому просила повідомити кількість та місця де саме встановлені стаціонарні засоби відеоспостереження на території м. Ужгорода та Закарпатської області; скільки стаціонарних засобів відеоспостереження встановлені як технічні засоби для фіксації порушень Правил дорожнього руху.
Як видно з тексту листа №18/1795 від 23.11.2009 року апелянт відмовив ОСОБА_1 у наданні такої інформації, оскільки така відноситься до оперативної інформації та не підлягає розголошенню.
З такими висновками апелянта не можна погодитись зважаючи на наступне.
Відповідно до ст.40 Конституції України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Вищезазначене конституційне право також визначається Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року №393/96-ВР, Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року №2657- XII, та обмежується Законом України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року №5 65-XII, Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року №2135-ХІІ, Законом України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року №3353-ХІІ, з наступними змінами та доповненнями.
Ч.2 ст.32 Закону України «Про інформацію», громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документу, незалежно від того, стосується цей документ його особисто, чи ні, крім випадків обмеження доступу.
Згідно з ч. 6 ст. 32 Закону України «Про інформацію», органи законодавчої, виконавчої та судової влади України їх посадові особи зобов'язані надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб.
У статті 37 вищезазначеного Закону встановлюються обмеження права особи на інформацію та визначений перелік документів та інформації, що не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами, в тому числі інформація про оперативну роботу МВС
Слід також зазначити, що ч.2 ст.3 Закону України «Про міліцію» передбачено, що діяльність міліції є гласною. Вона інформує органи влади і управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення. За погодженням з міліцією засоби масової інформації можуть акредитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю.
Пунктом 11 ч. І ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» передбачено, що оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, при наявності передбачених статтею 6 цього Закону підстав, надається право здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів.
Частиною 13 ст.9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» передбачено, що не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передачу і розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини.
Отже, з аналізу вищезазначених норм колегія суддів прийшла до висновку, що наведені норми обмежують право ОСОБА_1 на отримання інформації про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи.
Дана інформація відповідно до вимог ч.3 ст. 30 Закону України «Про інформацію» є власністю держави, стосовно якої, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ - надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.
Такий порядок регулюється Інструкцією про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 року №1893, з наступними змінами та доповненнями.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року №3855-ХІІ, з наступними змінами та доповненнями, державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Такий порядок передбачений ст. 11 цього Закону.
А тому, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що обставини природи зазначеної в запиті інформації ГУМВС України в Закарпатській області не аналізувались, не вказувалось про те, що така є державною таємницею та чи відноситься вона для службового користування, з врахуванням вищенаведених вимог.
Відтак, апелянт без достатніх на те правових підстав відмовив у наданні відповідної інформації повністю, без врахування того чи запитувана інформація становить державну чи службову таємницю та не підлягає розголошенню.
Із змісту ст.35 Закону України «Про інформацію» вбачається, що якщо відмову або відстрочку визнано необгрунтованою, суд зобов'язує державну установу надати запитувачу змогу ознайомитися з офіційною інформацією.
Враховуючи наведене, колегія суддів прийшла до переконання про те, що суд першої інстанції у відповідності до вимог ст.200 КАС України, правильно встановив обставини справи, ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. 160, ст. 195, ст. 197, п.1 ст. 198, ст. 200, п.1 ч.1 ст. 205, ст. 206, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ГУМВС України у Закарпатській області - залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 17 березня 2010 року у справі № 2а-8305/09/1370- без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий : Гулид Р.М.
Судді : Костів М.В.
Каралюс В.М.