Справа № 120/2307/2012Суддя у І-й інстанції: Сич М.Ю.
Провадження №10/191/48/13 Суддя-доповідач: Гриценко Ю. Ф.
15 жовтня 2013 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії у складі:
головуючого-судді - Гриценка Ю.Ф.
суддів - Іванченка О.Ю., Белоусова Е. Ф.
за участю прокурора - Сапрона В.П.
апелянта - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії матеріали справи за апеляцією ОСОБА_2 на постанову Судацького міського суду АР Крим від 09 січня 2013 року,-
Постановою Судацького міського суду АР Крим від 09 січня 2013 року задоволено частково скаргу ОСОБА_2 до Судацького МВ ГУ МВС України в АР Крим та прокуратури м.Судака про визнання неправомірними дій.
Зобов'язано Судацький МВ ГУ МВС України в АР Крим розглянути заяви ОСОБА_2 від 23.02.2010 року, 09.06.2010 року, 20.06.2010 року, 25.05.2010 року, 30.05.2012 року, 11.06.2012 року, 12.06.2012 року, 16.06.2012 року, 22.06.2012 року, 30.06.2012 року в порядку ст.97 КПК 1960 року.
В задоволенні решти скарги відмовлено.
ОСОБА_2 не погодившись з судовим рішенням подав апеляційну скаргу, в якій просить постанову Судацького міського суду від 09.01.2013 року скасувати, ухвалити свою постанову, якою задовольнити прохальні частини його скарг від 30.09.2012 року та від 05.11.2012 року у повному обсязі.
Мотивуючи свої вимоги, апелянт вказує, що судом першої інстанції його скарги від 30.09.2012 року та від 05.11.2012 року по суті не розглянуті, а резолютивна частина постанови містить суперечливі висновки, які зроблені на взаємовиключних висловлюваннях. Вважає, що встановивши факт бездіяльності та зобов'язуючи розглянути його заяви, не визнавши при цьому фактів неправомірних дій, судом фактично не розглянуті його заяви по суті, оскільки в них він оскаржував саме неправомірні дії, які виражалися у порушенні вимог ст.97 КПК 1960 року під час розгляду його заяв. Апелянт стверджує, що він і постанови отримував і заяви його нібито розглядались, однак під час проведення перевірки за цими заявами прокуратурою та міліцією м.Судака були навмисно скоєні неправомірні дії по умисному приховуванню та знищенню слідів злочинів, що на його думку повинно бути кваліфіковане як співучасть у скоєнні цих злочинів, та ці факти повинні були знайти своє відображення у постанові суду першої інстанції, який під час судового розгляду також повинен був надати належну оцінку текстам постанов про відмову у порушенні кримінальної справи, що виносилися за результатами перевірки його заяв, з'ясувавши таким чином фактичні обставини цих посадових злочинів, та встановити винних у їх скоєнні. Вважає, що його пояснення, викладені у постанові суду, стосовно того, що він не отримував відповіді на свої заяви, не відповідають дійсності, оскільки він їх під час судового розгляду не надавав.
Таким чином апелянт вважає, що суд першої інстанції формально розглянувши його заяви, порушив вимоги ст.2, 22,23, 64-67 КПК 1960 року.
Також апелянт вважає, що визнаючи бездіяльність неправомірною, що також вже було раніше визнано Окружним адміністративним судом АР Крим, суд безпідставно не виконав вимоги ст.23-2 КПК 1960 року.
Також безпідставно, на думку апелянта, суд відмовив у визнанні його потерпілим, не врахувавши наявність вже порушеної кримінальної справи за фактом смерті його дружини.
Заслухавши суддю-доповідача, думку апелянта, який наполягав на задоволенні його апеляційних вимог, прокурора, який вважав за необхідне залишити апеляцію без задоволення, а судове рішення без змін, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляція ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Статтею 22 КПК 1960 року встановлено, що прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання, зобов'язані вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність, тобто повинні бути встановлені обставини, які згідно до ст.64 КПК 1960 року входять до предмету доказування.
Однак слід звернути увагу, що ці обставини повинні бути встановлені в стадіях дізнання, досудового слідства та судового розгляду. На думку колегії суддів, в стадії порушення кримінальної справи, у зв'язку із обмеженістю процесуальних дій, які можливо виконати до порушення кримінальної справи, ці обставини встановлюватися не повинні, в цій стадії достатньо встановити данні, які дають підстави для висновку чи мала місце подія та чи є вона саме подією злочину.
Як вбачається з матеріалів справи, скарги ОСОБА_2 від 30.09.2012 року та від 05.11.2012 року, які подані в порядку ст.ст.110, 234, 236 КПК 1960 року, були об'єднані судом першої інстанції в одне провадження. (т.2, а.с.127) Вимоги обох цих скарг ОСОБА_2 вмотивовані неналежним на його думку виконанням працівниками міліції м.Судака вимог ст.ст.94,97,98, 103-106 КПК 1960 року під час виїзду на місце події та подальшої перевірки за його заявами про скоєння відносно нього злочинів, що мали місце в 2010 та 2012 роках, а також неналежний нагляд з боку прокуратури м.Судака за здійсненням перевірок за його заявами. Ці дії та бездіяльність ОСОБА_2 розцінює як неправомірні процесуальні дії, направлені на умисне знищення та приховування слідів злочинів, які належить кваліфікувати як співучасть у їх скоєнні.
Проте в ст.94 КПК 1960 року взагалі не закріплено будь якого обов'язку посадових осіб вчиняти певні дії, а лише приведений перелік приводів для порушення кримінальної справи, а в ст.98 КПК закріплений обов'язок прокурора, слідчого, органа дізнання та судді порушити кримінальну справу лише у разі наявності таких приводів і підстав. Тобто посадова особа, яка зобов'язана порушувати кримінальну справу, самостійно оцінює наявність приводів та достатність підстав для її порушення.
Відповідно до вимог ст.97 КПК України, прокурор, слідчий, орган дізнання чи суддя зобов'язані прийняти заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.
По заяві, або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:
1) порушити кримінальну справу;
2) відмовити в порушенні кримінальної справи;
3) направити заяву або повідомлення за належністю.
При цьому, вказаною статтею передбачена можливість проведення, у разі необхідності, перевірки заяви шляхом відібрання пояснень, витребування необхідних документів, або шляхом проведення оперативно-розшукових заходів.
Відповідно до ст.99 КПК України при відсутності підстав до порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання своєю постановою відмовляють у порушенні кримінальної справи.
З урахуванням викладеного та в розумінні рішення Конституційного суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 в аспекті гарантованого кожному конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, чи бездіяльності всіх органів державної влади щодо заяв і повідомлень про вчинення або приготування злочинів в порядку кримінального судочинства, колегія суддів вважає, що такому оскарженню можуть підлягати дії посадових осіб, які вони зобов'язані виконати згідно до ч.1,2 ст.97 та ч.1 ст.99 КПК 1960 року, або бездіяльність, пов'язана з невиконанням цих дій.
Статті 110, 234, 236 КПК 1960 року регламентують порядок і можливість оскарження дій органу дізнання, слідчого та прокурора, що були проведені на стадії досудового слідства, тобто після порушення кримінальної справи. Тобто оскарження дії органу дізнання в межах повноважень, передбачених ст.103-106 КПК 1960 року, на які посилається у своїх скаргах до суду першої інстанції ОСОБА_2, може відбуватися у попередньому судовому засіданні під час розгляду кримінальної справи, якщо її порушення мало місце. Інші дії вказаних посадових осіб, якщо вони пов'язані із проведенням перевірки за заявами та повідомленнями про злочин та проводились до прийняття по їх результатам рішення в порядку ст.97 КПК 1960 року, можуть оскаржуватися шляхом оскарження прийнятих за ними рішень, оскільки неприйняття рішення за заявою взагалі, навіть якщо виконувалися певні перевірочні дії, слід вважати бездіяльністю.
Як вбачається з апеляційної скарги ОСОБА_2, та його пояснень, наданих під час судового розгляду в суді першої інстанції, він отримував постанови про відмову у порушенні кримінальної справи за частиною своїх заяв, але при цьому, не погоджуючись з текстами цих постанов, в яких на його думку не висвітлено фактичних обставин злочинів на які він вказував у заявах, та оскаржуючи певні дії, які на його думку були вчинені з порушенням вимог ст.97 КПК 1960 року, в прохальній частині своїх скарг до суду першої інстанції вимог про скасування прийнятих за ними рішень він не висловлював, тому вимоги апелянта в цій частині, на думку колегії суддів, задоволенню не підлягають.
Також слід звернути увагу на те, що вирішуючи справу за скаргами на рішення чи бездіяльність під час розгляду заяв і повідомлень про злочини, суд не уповноважений давати оцінку діям осіб з точки зору наявності в них ознак злочинів, тому як вказані дії суд може виконувати лише в судовому засіданні, пов'язаному з порушенням кримінальних справ в порядку приватного обвинувачення, за скаргою особи, у відповідності до ст.251 КПК 1960 року. З цих підстав доводи апелянта стосовно того, що неправомірні дії посадових осіб міліції та прокуратури м.Судака, які на його думку виразилися у навмисному приховуванні та знищенні слідів злочинів, та які повинні були бути кваліфіковані судом як співучасть у скоєнних відносно нього злочинів і відображені у постанові - задоволенню не підлягають.
Доводи апелянта про те, що його пояснення стосовно того, що він не отримував відповіді на свої заяви, викладені у постанові суду безпідставно, оскільки він їх під час судового розгляду не надавав - не відповідають дійсності та спростовуються змістом його скарг та звукозаписом судового розгляду, під час якого ОСОБА_2 стверджував, що деякі його звернення не розглянуті взагалі, за ними не прийнято жодного процесуального рішення, а постанови про відмову у порушенні кримінальної справи, винесені за іншими заявами необґрунтовані та не містять спростування його доводів викладених у заявах.
Проте колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до рішення Конституційного суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 у разі оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності прокурора, слідчого, органу дізнання стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини такі скарги суди повинні розглядати аналогічно до порядку оскарження до суду рішень і дій прокурора, слідчого, органу дізнання встановленого КПК 1960 року.
Судовий розгляд скарг на рішення прокурора, слідчого, органу дізнання згідно вимог КПК 1960 року проводиться з обов'язковим витребуванням до суду матеріалів, за якими ці рішення були прийняті.
Як вбачається з матеріалів справи суд першої інстанції в постанові, враховуючи вимоги ухвали Апеляційного суду АР Крим у м.Феодосії від 15.11.2012 року, звернув увагу на відсутність процесуальних рішень за заявами ОСОБА_2 від 25.05.2012, 11.06.2012, 12.06.2012, 16.06.2012, 20.06.2012, 22.06.2012, 30.06.2012 року. Однак, не приділивши належної уваги вимогам скаржника, викладеним у його скарзі від 05.11.2012 року (т.2 а.с.13), суд не витребував матеріали перевірок за переліком його заяв до Судацького МВ ГУ МВС України в АР Крим в період з лютого по липень 2010 року та прокуратури м.Судака в червні та липні 2010 року, зробивши в постанові передчасний висновок про відсутність чинних процесуальних рішень за наслідками розгляду заяв ОСОБА_2 від 23 лютого, 09 та 20 червня 2010 року При цьому суд взагалі не встановив наявності прийнятих рішень та відповідності їх вимогам ст.97 КПК 1960 року за іншими вищевказаними заявами, не зважаючи на те,що у судовому засіданні представниками Судацького МВ ГУ МВС України в АР Крим та прокуратури м.Судака були долучені належні копії відповідей та рішень лише за заявами ОСОБА_2 у 2012 році, а копії відповідей Судацького МВ ГУ МВС України в АР Крим (т.2 а.с.153) та прокуратури м.Судака (т.2 а.с.151,152, 154-155, 156), які стосуються звернень ОСОБА_2 у 2010 році, виконані не якісно, містять розмитий нечитабельний текст, що позбавляє можливості суд дослідити їх зміст та встановити яких саме заяв ОСОБА_2 вони стосуються.
Крім цього, зобов'язуючи Судацький МВ ГУ МВС України в АР Крим розглянути зави ОСОБА_2 в порядку ст.97 КПК 1960 року, суд першої інстанції не врахував, що згідно п.3 розділу ХІ «перехідні положення» КПК України, який вже набрав чинності на момент вирішення справи, заяви та повідомлення про злочини, які надійшли до органів дізнання, слідчих, прокурорів до набрання чинності цим Кодексом і по яких не прийнято рішення про порушення кримінальної справи або про відмову у порушенні кримінальної справи, передаються органам досудового розслідування згідно з цим Кодексом для початку досудового розслідування в порядку, встановленому цим Кодексом.
Враховуючи викладене колегія суддів вважає, що судовий розгляд за скаргами ОСОБА_2 проведений однобічно, неповно, оскільки судом не були досліджені всі обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи, що відповідно до ст.ст.366, 367 КПК 1960 року є підставою для скасування судового рішення з поверненням справи на новий судовий розгляд.
Однак колегія суддів вважає безпідставними вимоги апелянта про визнання його потерпілим та цивільним позивачем і погоджується з висновками суду першої інстанції, що згідно норм КПК 1960 року вирішення цих питань до порушення кримінальної справи неможливо. При цьому посилання ОСОБА_2 на кримінальну справу, яка порушена за фактом смерті його дружини, є недоречним, оскільки визнання його потерпілим та цивільним позивачем відноситься до компетенції особи, в чийому провадженні ця справа знаходиться.
Також не обґрунтованими вважає колегія суддів доводи апелянта щодо невиконання судом першої інстанції вимог ст.23-2 КПК 1960 року, оскільки окрема ухвала виноситься судом з власної оцінки встановлених фактів порушення закону і є правом, а не обов'язком суду.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 365,366,377,382 КПК 1960 року, колегія суддів судової палати Апеляційного суду Автономної Республіки Крим,-
Апеляцію ОСОБА_2 на постанову Судацького міського суду АР Крим від 09 січня 2013 року, задовольнити частково.
Постанову Судацького міського суду АР Крим від 09 січня 2013 року, якою частково задоволено скарги ОСОБА_2 та зобов'язано Судацький МВ ГУ МВС України в АР Крим розглянути його заяви від 23.02.2010, 09.06.2010, 20.06.2010, 25.05.2012, 11.06.2012, 12.06.2012, 16.06.2012, 20.06.2012, 22.06.2012, 30.06.2012 року в порядку ст.97 КПК України - скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до того ж суду в іншому складі.
В задоволенні решти апеляційних вимог відмовити.
/підпис/ /підпис/ /підпис/
Гриценко Ю.Ф. Іванченко О.Ю. Белоусов Е.Ф.
копія ухвали згідно з оригіналом
ухвала набрала законної сили 15.10.2013 року
Суддя Ю.Ф. Гриценко