"31" жовтня 2013 р. м. Київ К/9991/90110/11
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого Гаманка О.І.
суддів Білуги С.В.
Загороднього А.Ф.
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Шевченківського районного суду Харківської області від 29 листопада 2010 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної державної адміністрації Харківської області про визнання дій неправомірними,
У липні 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної державної адміністрації Харківської області про визнання дій неправомірними щодо порушення його права на реабілітацію по індивідуальній програмі реабілітації інваліда з12.06.2008 року по 10.06.2010 року.
Постановою Шевченківського районного суду Харківської області від 29 листопада 2010 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2011 року, позивачу у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій не ґрунтуються на положеннях зазначеної норми, оскільки прийняті по недостатньо з'ясованим і перевіреним обставинам справи, що мають значення для її правильного вирішення.
Так, судами першої і апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 відповідно до акту огляду МСЕК серії 10 ААА № 275068 встановлена повторно 2 група інвалідності загального захворювання.
Відповідно до "Індивідуальної програми реабілітації інваліда" № 794 від 12.06.2008 року та № 595 від 10.06.2010 року для позивача був розроблений обсяг реабілітаційних заходів, одним з заходів якого було забезпечення безоплатним санітарно-курортним лікуванням (путівкою до санітарно-курортного закладу).
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.
Відповідно до ст. 5 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності інваліда. Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації. Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями.
Згідно зі ст. 11 Закону України "Про реабілітацію інвалідів" місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах повноважень, передбачених нормативно-правовими актами створюють умови для забезпечення інвалідів, дітей-інвалідів, виходячи з їх потреб та відповідно до рекомендацій медико-соціальних експертних комісій (лікарсько-консультативних комісій лікувально-профілактичних закладів), технічними та іншими засобами і послугами реабілітації, виробами медичного призначення, спеціальним автотранспортом.
Обсяг реабілітаційних заходів, що передбачається індивідуальною програмою реабілітації інваліда, не може бути меншим від передбаченого Державною типовою програмою реабілітації інвалідів, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 р. N 1686.
Індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов'язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними установами, підприємствами, установами, організаціями, в яких працює або перебуває інвалід, дитина-інвалід, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.
Індивідуальна програма реабілітації має для інваліда, дитини-інваліда рекомендаційний характер. Інвалід (законний представник дитини-інваліда) має право відмовитися від будь-якого виду, форми та обсягу реабілітаційних заходів, передбачених його індивідуальною програмою реабілітації, або від усієї програми в цілому. Інвалід (законний представник дитини-інваліда) самостійно вирішує питання про вибір та забезпечення конкретними засобами чи послугами реабілітації, включаючи засоби пересування, вироби медичного призначення, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилювальну апаратуру, санаторно-курортне лікування тощо в межах його індивідуальної програми реабілітації.
Крім того, згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, правовідносини, які виникають в процесі реалізації зобов'язань держави щодо реалізації прав громадян на реабілітаційні заходи та їх реалізацію, будуються на принципі юридичної визначеності. Зазначений принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав і свобод, закріплених у Конституції. Принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом -відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в даному випадку це зобов'язання держави забезпечувати засобами реабілітації інвалідів відповідно до індивідуальної програми реабілітації інваліда, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач, відмовляючи позивачу в наданні путівки на санітарно-курортне лікування вірно керувався положеннями Постанови Кабінету Міністрів України від 08.12.2006 року № 1686 «Про затвердження Державної типової програми реабілітації інвалідів» та від 22.02.2006 року № 187 «Про Порядок забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян органами праці та соціального захисту населення».
Проте, вирішуючи спір, судами достовірно не було з'ясовано (не підтверджено належними доказами): що позивач звертався до відповідача з заявами про надання йому путівки; що відповідачем пропонувалась саме позивачу путівка до санаторію «Побєда» відповідно до його індивідуальної програми реабілітації інваліда з 12.06.2008 року по 10.06.2010 року та відмови позивача від цієї путівки.
Оскільки, зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення справи, а зазначені порушення не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то прийняті судами рішення не можна визнати законними і обґрунтованими.
Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до положень частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Враховуючи наведене, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Шевченківського районного суду Харківської області від 29 листопада 2010 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2011 року скасувати, а справу за позовом ОСОБА_2 до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної державної адміністрації Харківської області про визнання дій неправомірними направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий О.І. Гаманко
Судді С.В. Білуга
А.Ф. Загородній