"21" жовтня 2013 р. Справа № 922/2380/13
Колегія суддів у складі: головуючий суддя Пушай В.І., суддя Плужник О.В. , суддя Істоміна О.А.
при секретарі Казаковій О.В.
за участю представників сторін:
позивача - Литвиненко Ю.Д.
відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. № 2790 Х/3-9) на рішення господарського суду Харківської області від 27.08.13 р. у справі № 922/2380/13
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпроавтотранс 2011", м. Дніпропетровськ
до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, м. Харків
про стягнення 57000,00 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпроавтотранс 2011" звернулось до господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просить стягнути з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 заборгованість за перевезення вантажу в розмірі 57000,00 грн. Судові витрати також просив покласти на відповідача.
Рішенням господарського суду Харківської області від 27.08.2013 року у справі № 922/2380/13 позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпроавтотранс 2011" заборгованість в розмірі 57000,00 грн., витрати по сплаті судового збору в розмірі 1720,50 грн.
Рішення мотивоване з посиланням на законність та обґрунтованість заявлених позивачем позовних вимог, з тих підстав, що відповідач не надав суду жодного доказу, який би спростовував наявність заборгованості перед позивачем, хоча мав можливість скористуватись своїми процесуальними правами та надати документи в обґрунтування своєї позиції по справі, тому позовні вимоги визнані правомірними та обґрунтованими, підлягаючими задоволенню та ін.
Відповідач із вказаним рішенням господарського суду не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, з мотивів та підстав, зазначених в апеляційній скарзі.
Зокрема відповідач посилається на те, що суд першої інстанції не звернув уваги, що міжнародні товарно-транспортні накладні не містять відмітки вантажоодержувача про отримання вантажу, а підпис фізичної особи в графі № 24 не може свідчити про отримання вантажу саме юридичною особою.
Також у апеляційній скарзі відповідач зазначає, що узгоджена між сторонами заявка № 15/02/НЗЗК-1 від 15.02.2013 р. є обов'язковим додатком до основного договору.
Крім того, на думку заявника скарги у п. 4.2. договору укладеного 15.02.2013 р. сторони визначили, що експедитор (відповідач) здійснює оплату наданих послуг перевізника (позивач) впродовж 7 банківських днів з моменту отримання грошових коштів від замовника та оригіналів документів від позивача, що визначені п. 2.2.8. договору. На думку заявника скарги у відповідача не виник обов'язок провести оплату послуг позивача, у зв'язку з тим, що відповідач не отримав грошових коштів від замовника, за рахунок яких розраховується з позивачем.
Відповідно до ч. 2 ст. 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Судова колегія, повторно розглянувши справу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення встановила наступне:
Як свідчать матеріали справи, 15.02.2013 року ТОВ "Дніпроавтотранс 2011" прийнята заявка від ФОП ОСОБА_3 на перевезення вантажу в міжнародному сполученні № 15/02/НЗЗК-1 за маршрутом Німеччина - Україна. Сума фрахту, погоджена сторонами у розмірі 57000,00 грн. після відвантаження вантажу (вантаж був перевезений двома автомобілями).
На виконання умов заявки позивач здійснив міжнародне перевезення, що підтверджується Міжнародними товарно - транспортними накладними (а. с. 12-13).
27.02.2013 року позивач виставив відповідачеві рахунки - фактури: № Д-00000060 на суму 28500,00 грн., № Д-00000059 на суму 28500,00 грн., які разом з актами здачі - прийняття робіт № 00000054, № 00000055 від 27.02.2013 року надіслав на адресу відповідача.
Однак відповідач за надані послуги не розрахувався.
Зазначені обставини щодо несплати відповідачем заборгованості у розмірі 57000,00 грн., стали підставою для звернення позивача з позовом до суду по даній справі.
З матеріалів справи також вбачається, що господарський суд приймаючи оскаржуване рішення виходив з того, що відповідач не надав суду жодного доказу, який би спростовував наявність заборгованості перед позивачем, хоча мав можливість скористуватись своїми процесуальними правами та надати документи в обґрунтування своєї позиції по справі, тому позовні вимоги визнані правомірними та обґрунтованими, підлягаючими задоволенню та ін.
Відповідно до вимог ст. ст. 32, 34 ГПК України, доказами у справі є будь -які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно зі статтею 43 цього ж кодексу, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Згідно зі ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1 ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Згідно з ст. 207 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
У заявці № 15/02/НЗЗК-1 від 15.02.2013 р. сторони узгодили відомості про вантаж, вагу, кількість, об'єм, дату завантаження, місце розвантаження, строк доставки, суму фрахту, форму оплати, та ін. Замовлення підписані обома сторонами, скріплені печатками підприємців.
Статтею 929 ЦК України визначено, що за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона є необхідною для виконання його обов'язків.
Правовідносини з перевезення вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні регулюються главою 32 Господарського кодексу України, главою 64 Цивільного кодексу України, Конвенцією про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, вчиненої 19.05.1956 р. в м. Женеві (Швейцарія), до якої Україна приєдналася на підставі Закону від 01.08.2006 р.
Статтею 307 Господарського кодексу України, зокрема, встановлено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу).
Конвенцією встановлено, що вона застосовується до будь-якого договору дорожнього перевезення вантажів за винагороду за допомогою автомобілів у випадку, коли місце прийняття до перевезення вантажу та місце, передбачене для його здачі, знаходяться на території двох різних держав, одна з яких є учасником Конвенції.
Згідно з ст. 4 та 9 Конвенції договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, яка є первинним доказом укладання договору перевезення, і є підтвердженням прийняття вантажу перевізником.
Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів закріплює форму міжнародної товарно-транспортної накладної (СМR), яка підтверджує факт приймання-передачі вантажу та наявність договірних відносин між перевізником і вантажовідправником (вантажоодержувачем), а також умови перевезення вантажу на основі положень Конвенції, однак в СМR не передбачено зазначення про договірні відносини між позивачем та відповідачем.
Отже, виходячи з вищевикладеного накладна СМR є належним доказом перевезення та отримання вантажу.
Згідно з міжнародними товарно-транспортними накладними (CMR) замовлене міжнародне перевезення здійснено, вантаж одержано, про що свідчить штамп одержувача вантажу у графі 24 вказаних накладних.
27.02.2013 р. ТОВ "Дніпроавтотранс 2011" виставив відповідачеві рахунки - фактури: № Д-00000060 на суму 28500,00 грн., № Д-00000059 на суму 28500,00 грн. на оплату послуг, які разом з актами здачі - прийняття робіт № 00000054, № 00000055 від 27.02.2013 року надіслав на адресу відповідача.
Позивачем виконані взяті за вищевказаною заявкою № 15/02/НЗЗК-1 від 15.02.2013 р. зобов'язання, про що свідчить, відповідна позначка про видачу вантажу одержувачеві.
При цьому, доказів невиконання зобов'язання позивачем відповідач не надав.
Посилання відповідача на те, що вантаж видано неналежному одержувачеві, не прийняті судом до уваги, оскільки в матеріалах справи відсутні документи, що підтверджують наявність інших домовленостей з вантажоодержувачем, що останній не отримав вантаж від перевізника (позивача) та не оплатив послугу відповідача.
Разом з тим, посилання відповідача на наданий ним договір є безпідставними, оскільки позов ґрунтується на інших письмових доказах без посилань (позначок) в них на зазначений договір, з урахуванням конклюдентних дій сторін
Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічні положення містить ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України.
За ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 612 Цивільного кодексу передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Враховуючи викладене, судова колегія погоджується з висновками господарського суду про задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача 57000,00 грн.
З матеріалів справи також вбачається, що господарський суд приймаючи оскаржуване рішення з огляду на задоволення позову та з посиланням на ст. 49 ГПК України зазначив про розподіл судових витрат, та стягнув з відповідача на користь позивача 1720,50 грн. судового збору.
З урахуванням викладеного, суд визнає доводи відповідача позбавленими фактичного та правового обґрунтування, а так само такими, що не відповідають, як матеріалам справи, так і нормам чинного законодавства, у зв'язку з ненаданням всупереч вимогам ст. 33 ГПК України доказів в підтвердження обставин, на існуванні яких наполягає відповідач.
На підставі вищевикладеного, рішення господарського суду Харківської області від 27.08.13 р. по справі № 922/2380/13 прийнято з урахуванням фактичних обставин справи та чинного законодавства.
Таким чином, висновки, викладені в рішенні господарського суду відповідають вимогам законодавства та фактичним обставинам справи, а мотиви заявника скарги, з яких вони оспорюються не можуть бути підставою для його скасування.
Керуючись ст. ст. 101, 102, п. 1 ст. 103, ст. ст. 105 ГПК України, судова колегія -
Рішення господарського суду Харківської області від 27.08.13 р. по справі № 922/2380/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу -без задоволення.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до касаційної інстанції Вищого господарського суду України.
Повний текст постанови підписано 28.10.2013 р.
Головуючий суддя Пушай В.І.
Суддя Плужник О.В.
Суддя Істоміна О.А.