Справа № 761/15196/13-ц
Провадження №2/761/6079/2013
іменем України
09 жовтня 2013 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
головуючого-судді Гайдук С.В.
при секретарі Панченко І.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» про захист прав споживачів (визнання недійсним кредитного договору),
В червні 2013 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» (далі - ПАТ «Альфа-банк») про захист прав споживачів (визнання недійсним кредитного договору). Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 06.07.2007 року між ним та відповідачем було укладено кредитний договір №700000425, відповідно до умов якого, банк надав йому кредит в розмірі 15814,76 доларів США, з процентною ставкою 12% строком до 07.07.2013 року, цільове призначення кредиту придбання транспортного засобу. Вважає, що кредитний договір, який укладений в валюті, відмінній від гривні України, з використанням іноземної валюти як засобу платежу, суперечить вимогам законодавства та порушує цим його права як споживача споживчого кредиту, оскільки не відповідає нормам Закону України «Про захист прав споживача», ст.ст. 3, 6, 11, 203, 215, 236, 237, 509, 524, 546, 548, 552, 572, 575, 634, 1054 ЦК України та приписам п.3.6 постанови Правління Національного банку України № 168 від 10.05.2007 р. щодо неправомірності стягування з позичальників окрім процентів за користування кредитними коштами ще й будь-яких банківських комісій чи інших платежів, ст.ст. 193, 207 ГК України. Просив визнати недійсним кредитний договір №700000425 від 06.07.2007 укладений між ним та ПАТ «Альфа банк» з моменту його укладення та поновити строк звернення до суду, оскільки на момент укладення договору не був юридично обізнаний, довіряв співробітникам банку, які не мають на меті ввести його в оману чи порушувати законодавство України. Про порушене право він дізнався лише з позовної заяви поданої банком до нього про стягнення заборгованості 29.11.2012 р. до Святошинського районного суду м. Києва.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав в повному обсязі, з підстав, зазначених у позовній заяві та просив їх задовольнити.
Представник відповідача ПАТ «Альфа-банк» в судове засідання не з'явився, надіслав до суду письмові заперечення, в яких зокрема зазначив, що на момент укладення договору позивач був ознайомлений та згодний з умовами договору, ніяких зауважень та заперечень не мав. Під час підписання договору банком було дотримано всіх вимог встановлених чинним законодавством України. Просив у позові відмовити та розглядати справу у їх відсутності.
Суд, вислухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Згідно ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних сімейних, трудових відносин.
За правилами ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно - правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Перевіряючи обставини у справі судом встановлено, що 06.07.2007 року між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір №700000425, відповідно до умов якого, банк надав йому кредит в розмірі 15814,76 доларів США, з процентною ставкою 12% строком до 07.07.2013 року, цільове призначення кредиту придбання транспортного засобу.
Відповідно до ст. ст.626 та 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з врахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до п. 8 Постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 9 листопада 2009 року, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.
Згідно ст. 203 ЦК України, загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За правилом, передбаченим ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Судом встановлено, що кредитний договір №700000425 від 06.07.2007 р був підписаний обома сторонами, тобто за правилом ч. 1 ст. 638 ЦК України є укладеним, оскільки сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, застережень до договорів не висловлювали.
Укладений кредитний договір є двостороннім правочином і укладений він на загальних умовах, додержання яких є необхідним для чинності правочину, що відповідає ч. ч. 1-6 ст. 203 ЦК України.
Статтею 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Аналізуючи дану норму закону, а також викладене вище, суд приходить до висновку, що кредитний договір був укладений за взаємною згодою сторін, відповідає домовленості сторін, викладеній в них.
За змістом ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
У наведеному Законі чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення. При цьому в разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями ст.15 і 23 цього Закону.
Як вбачається із змісту кредитного договору №700000425 від 06.07.2007 року укладеного між сторонами, у ньому чітко визначено суму кредиту, валюту кредиту, цільове використання кредиту, спосіб забезпечення виконання зобов'язань позичальника, відсоткова ставка, сукупна вартість кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний та варіанти його повернення, інші умови надання кредиту, з якими позичальник погодився і підтвердив свою згоду підписом на кожній сторінці договору.
Таким чином кредитний договір №700000425 від 06.07.2007 р. укладений з дотриманням процедури, визначеної ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до ст. 533 цього ж Кодексу якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно - правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів у іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
Банки на підставі банківської ліцензії мають право здійснювати такі банківські операції: приймати вклади (депозити) від юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі перекази грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них; розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (ч.1 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
Відповідно до статті 5 цього Декрету, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті, є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою. Надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.
Чинним законодавством не установлено межі термінів, і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.
Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджених постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у п. 5.3 зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в зазначеному Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
Водночас, відповідно до п.1.5 «Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України» використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).
Відповідно до листа Національного банку України від 7.12.2009 року № 13-210/7871-22612 для здійснення операцій з валютними цінностями, в т.ч. операції з надання кредитів в іноземній валюті, банкам достатньо мати письмовий дозвіл (генеральну ліцензію) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
Відповідно до ч.2 ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановленому законом.
Крім того, згідно з п.7 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9, «Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом ».
Відповідно до п. 1 ч.2 ст. 92 Конституції України статус національної валюти та статус іноземних валют на території України встановлюються виключно законами України.
Згідно з ч.1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань.
Отже, чинні законодавчі акти передбачають обов'язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони встановлення грошових зобов'язань в іноземній валюті.
Встановлення такої заборони на рівні підзаконного нормативного акта прямо суперечить вимозі Конституції України щодо необхідності регулювання даного питання виключно законами.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Отже, відсутня заборона визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті на рівні закону, таке визначення цілком відповідає Конституції України.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно з вимогами ст.ст. 57-60 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З урахуванням обставин справи, суд вважає, що зміст вищезазначеного кредитного договору не суперечить ЦК України, Закону України «Про захист прав споживачів» та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, а тому в силу ч.1 ст.215 ЦК України, не підлягає визнанню недійсним.
Суд вважає, що позивачем в порядку ст. 60 ЦПК України не надано доказів, які б свідчили про факт недодержання цих вимог, а тому і відсутні правові підстави для задоволення їх вимог.
Суд вважає, що позивач звернувся до суду в межах строку позовної давності, а тому не вбачає підстав до його поновлення.
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а тому суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.
На підставі викладеного та керуючись ст.19 Конституції України, ст.ст. 3, 15, 16, 203, 627, 638 ЦК України, ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст.10, 11, 60, 88, 208, 212, 213, 215, 218 ЦПК України, суд,
У позові ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» про захист прав споживачів (визнання недійсним кредитного договору) - відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя: