Провадження № 2-3374/2013 р.
Справа № 754/8381/13-ц
Іменем України
15.10.2013 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:
головуючого - судді Скрипка О.І.
при секретарі Федорченко Г.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби у місті Києві, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження квартирою шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, позбавлення права користування житловою площею та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Головного Управління Державної міграційної служби у місті Києві про визнання займу недійсним або нікчемним, визнання свідоцтва про право власності на квартиру недійсним або нікчемним та його скасування, визнання нікчемним та скасування договору купівлі-продажу квартири, усунення перешкод у користуванні квартирою, позбавлення права користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації,-
Позивач звернулась до суду з позовом до відповідачів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження квартирою шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, позбавлення права користування житловою площею.
При цьому позивач вказує на те, що їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 26.05.2006 року належить двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Після оформлення права власності вона зареєструвалась у квартирі разом з дочками ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та проживає у квартирі зі своєю сім»єю. Відповідачі не проживають у спірній квартирі з листопада 2006 року, але на цей час є зареєстрованими на вказаній житловій площі.
05.09.2012 року Апеляційним судом м.Києва було скасовано заочне рішення Деснянського районного суду м.Києва від 19.10.2010 року, яким було зобов»язано Деснянський РУГУ МВС України в м.Києві зняти з реєстрації в квартирі відповідачів - колишніх власників, оскільки нею (позивачем) не було заявлено вимог про позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням.
Позивач стверджує, що реєстрація в її квартирі відповідачів, які є для неї сторонніми особами, є перешкодою їй, як власнику квартири, користуватися та розпоряджатися своєю квартирою на свій розсуд та використовувати надані законом права власності в повному обсязі. Право власності відповідача ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 було в примусовому порядку припинено, а тому з моменту переходу права власності на квартиру до нового власника ОСОБА_6 з 17.01.2003 року відповідач втратила і право користування цією квартирою. Зважаючи на зміну власника квартири та відсутність договірних відносин щодо користування квартирою з новим власником ОСОБА_6, втратила право користування цим житлом і дочка ОСОБА_3 - відповідач ОСОБА_2, оскільки її права похідні від прав колишньої власниці, членом сім»ї якої вона була. Після переходу до неї (позивача) права власності на квартиру 26.05.2006 року, будь-яких угод з відповідачами, які б давали їм право користування житловим приміщенням, вона не укладала.
Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що відповідачі не знімаються з реєстрації в її квартирі в добровільному порядку, позивач просить задовольнити її вимоги, зобов"язати відповідачів не чинити їй перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1, усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою шляхом зняття з реєстрації відповідачів за вказаною адресою, а також позбавити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права користування житловим приміщенням у спірній квартирі.
Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, заперечуючи проти позову, звернулись до суду з зустрічною позовною заявою, яка була уточнена під час розгляду справи, про визнання займу недійсним або нікчемним, визнання свідоцтва про право власності на квартиру недійсним або нікчемним та його скасування, визнання нікчемним та скасування договору купівлі-продажу квартири, усунення перешкод у користуванні квартирою, позбавлення права користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації.
Свої вимоги відповідачі мотивували тим, що в 1996 році ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 28.08.1995 року. 31.01.1997 року ОСОБА_6 звернувся з зустрічним позовом про виселення та 19.03.1997 року з позовом про стягнення займу в сумі 13860 грн. та держмита в сумі 693 грн.
31.08.2000 року Мінським районним судом м.Києва було задоволено вимоги ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено та частково задоволено вимоги ОСОБА_6 про стягнення з ОСОБА_3 грошей за договором позики в сумі 43072 грн. 92 коп. Підставою для прийняття даного рішення вказано договір позики від 28.08.1995 року та дублікат № 1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 28.08.1995 року без підпису ОСОБА_3 на цих договорах,
Відповідач ОСОБА_2 вважає, що договір позики від 28.08.1995 року порушує її особисті та майнові права, як неповнолітньої на той час дитини, в зв»язку з чим вона просить визнати його недійсним та нікчемним. Крім того, договір позики має бути визнаний недійсним по тим же підставам, що і договір купівлі-продажу квартири, однак при розгляді справи Мінський районний суд м.Києва порушив права неповнолітньої дитини, норми закону, постановивши необґрунтоване рішення в цій частині позовних вимог, а також у вказаному рішенні не навів мотивів, з яких дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 повинна повернути ОСОБА_6 суму 43765 грн. 92 коп. та вийшов за межі позовних вимог, здійснивши перерахунок суми боргу в долари США.
Обгрунтовуючи вимоги про визнання договору займу недійсним або нікчемним, позивачі вказують і на те, що договір займу не був посвідчений нотаріально, не відповідав встановленій законом формі договору, так як вказана ніби-то застава квартири порушувала права неповнолітньої дитини, оскільки мала бути згода органів опіки та піклування. Крім того, згідно висновку спеціаліста № 5168 від 22.05.2007 року було встановлено, що підписи від імені відповідача ОСОБА_3 в договорі позики від 28.08.1995 року, укладеного від імені ОСОБА_3 та ОСОБА_6 виконані не ОСОБА_3, а іншою особою. На думку відповідачів, наявність вказаного висновку є обставиною, яка свідчить про те, що рішення Мінського районного суду м.Києва від 31.08.2000 року було прийнято з посиланням на документ, який є підробленим.
За твердженням відповідачів, всі ці підстави дають їм право на звернення з вимогою про визнання договору позики від 28.08.1995 року недійсним та нікчемним, оскільки згідно ст.ст.4, 151 ЦК УРСР зобов»язання виникають на підставі договору, а вищевказаним висновком експерта спростовується підписання ОСОБА_3 договору позики та, відповідно, існування договірних відносин і зобов»язань між сторонами договору. Крім того, факт порушення прав неповнолітньої дитини встановлено вищевказаним рішенням суду, а тому, на думку позивачів, не потребує повторного доказування.
Також, відповідачі просять про визнання свідоцтва про право власності на квартиру від 17.01.2003 року, виданого на ім»я ОСОБА_6 15-ою Київською державною нотаріальною конторою, недійсним або нікчемним та його скасування, вказуючи на те, що 01.02.2002 року державним виконавцем ВДВС Деснянського РУЮ в м.Києві було складено акт передачі квартири стягувачеві, яким спірна квартира була передана ОСОБА_6 На той час в квартирі проживали неповнолітня ОСОБА_2, відповідач ОСОБА_3 та ОСОБА_13
Вказаний акт в подальшому був оскаржений і постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 22.02.2012 року було визнано протиправним та скасовано акт передачі квартири стягувачеві, не реалізованої з прилюдних торгів 01.02.2002 року, затверджений начальником ВДВС Деснянського РУЮ в м.Києві 07.02.2002 року, яким спірна квартира була передана ОСОБА_6 Зазначене рішення було оскаржено позивачем ОСОБА_1 та відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_6 в апеляційному порядку. Київський апеляційний адміністративний суд, не спростовуючи по суті незаконних дій виконавчої служби, враховуючи як підставу ніби-то пропущення строку звернення до адміністративного суду, 30.08.2012 року скасував вищевказану постанову та залишив вимоги про скасування акту без розгляду. Вони (відповідачі) подали касаційну скаргу на дану ухвалу і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.09.2012 року було відкрито касаційне провадження.
Відповідачі в зустрічному позові посилаються на те, що вказаною постановою Окружного адміністративного суду м.Києва встановлено, що права сім»ї ОСОБА_3 було порушено, а також те, що на момент складання оспорюваного акту була чинна ухвала Мінського районного суду м.Києва про забезпечення позову від 14.03.1998 року та ухвала Ватутінського районного суду м.Києва про забезпечення позову від 03.06.1997 року, якими було накладено арешт на спірну квартиру та заборонено вчиняти будь-які дії, пов»язані з її відчудженням, який було знято ухвалою Деснянського районного суду м.Києва 30.05.2002 року. Крім цього, судом також було встановлено, що ОСОБА_6 було порушено строк подання заяви про своє бажання залишити за собою непродане майно, оскільки повідомлення про не реалізацію квартири з прилюдних торгів йому було надано 11.01.2002 року, а з заявою він звернувся тільки 28.01.2002 року, тобто з пропуском строку, встановленого ч.4 ст.61 ЗУ «Про виконавче провадження».
Оскільки саме на підставі акту ВДВС Деснянського РУЮ в м.Києві від 01.02.2002 року, який складено з порушенням чинного законодавства, відповідачу ОСОБА_6 було видано свідоцтво про право власності на квартиру від 17.01.2003 року, то, на думку відповідачів, вказане свідоцтво є недійсним або нікчемним та підлягає скасуванню.
Також, відповідачі просять визнати нікчемним та скасувати договір купівлі-продажу квартири від 26.05.2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6, вказуючи на вищевикладені обставини, а також на те, що даний договір укладено внаслідок шахрайських дій ОСОБА_1 та ОСОБА_6 та протиправно зареєстровано у КП БТІ м.Києва. Оскільки ОСОБА_1, яка є родичкою ОСОБА_6, і раніше була його представником на підставі довіреності, то вона добре знала, що в спірній квартирі проживала родина ОСОБА_3, яка захищала свої права на житло в судовому порядку та в порядку звернень до правоохоронних органів в зв»язку з шахрайськими діями ОСОБА_6, однак умисно уклала нечинний правочин, порушуючи права неповнолітньої особи, яка проживала в зазначеній квартирі. Оскільки при укладенні договору купівлі-продажу квартири від 26.05.2006 року сторони порушили права неповнолітньої на той час ОСОБА_2 і вказаний договір був вчинений без дозволу органу опіки та піклування, то, на думку відповідачів, відповідно до ч.1 ст.224 ЦК України він є нікчемним. Крім того, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 при укладанні договору умисно ввели в оману нотаріуса, зазначивши в п.п.8, 10, 13, 15 договору інформацію, яка не відповідала дійсності, а саме, що внаслідок продажу не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх, оскільки фактично порушувались права ОСОБА_2; що угода не є зловмисною; що квартира вільна від речей домашньої обстановки та вжитку та в ній ніхто не зареєстрований, оскільки на час укладання договору в квартирі проживала та зареєстрована родина ОСОБА_2.
Після укладання спірного договору та його реєстрації КП БТІ м.Києва ОСОБА_1 незаконно вселилась та виселила їх (відповідачів) зі спірної квартири, не маючи на це законних підстав, особисто заволоділа речами домашнього вжитку сім»ї ОСОБА_2, після їх насильницького незаконного виселення, а пізніше на свій розсуд без згоди власників, без опису майна, вивезла їх речі в невідомому напрямку. Іншого житлового приміщення вони не мають, тому вимушені проживати в скрутних умовах в тимчасовому житлі, яке їм не належить.
Обгрунтовуючи свої вимоги щодо визнання правочинів недійсними або нікчемними та їх скасування, відповідачі вказують і на те, що спірну квартиру АДРЕСА_1 в ЖБК «Арсеналець-6» одержувала ОСОБА_3, яка є членом ЖБК, а згідно чинного законодавства не може бути звернуто стягнення на кооперативну квартиру. Крім того, згідно відповіді від 08.10.1999 року, свідоцтво про права власності на спірну квартиру ніколи не оформлювалося і що навіть документи для оформлення права власності не подавались.
Посилаючись на викладені обставини, відповідачі також просять усунути їм перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та позбавити відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 права користування спірним житловим приміщенням.
Позивач ОСОБА_1, будучи належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з»явилась, надавши заяву, в якій позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити, а також просить слухати справу в її відсутність. До суду також надійшли письмові заперечення позивача на зустрічну позовну заяву, в якій вона вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не визнає, вважає їх необґрунтованими і безпідставними та просить відмовити в їх задоволенні.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судовому засіданні проти позову заперечували, вимоги зустрічного позову просили задовольнити з підстав та обставин, викладених у зустрічній позовній заяві.
Відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_5, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з»явились, надавши заяви, в яких проти вимог зустрічного позову вони заперечують та просять розглядати справу в їх відсутність.
Відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_6, будучи належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з»явився, надавши заяву, в якій просить слухати справу в його відсутність. До суду також надійшли письмові заперечення відповідача на зустрічну позовну заяву, в якій він вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не визнає, вважає їх необґрунтованими і безпідставними та просить відмовити в їх задоволенні.
Представник відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві в судове засідання не з»явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Враховуючи обставини справи та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим розглянути справу у відсутність позивача та відповідачів за зустрічним позовом на підставі наявних доказів.
Заслухавши пояснення відповідачів, дослідивши матеріали справи, дослідивши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на всебічному, повному, об»єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню, в той час, як не знаходить підстав для задоволення зустрічного позову, виходячи з наступного.
Як встановлено в судовому засіданні і вбачається з матеріалів справи, 28.08.1995 року між ОСОБА_6 (позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник) було укладено договір позики, згідно якого позикодавець надав позичальнику позику в розмірі 7920 доларів США (а.с.88-89 т.1).
В той же день, 28.08.1995 року відповідачем та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, згідно якого ОСОБА_3 продала належну їй квартиру ОСОБА_6 Відповідно до п.3 договору, зазначена квартира належить продавцю на підставі реєстраційного посвідчення, виданого Київським міськбюро техінвентаризації 04.08.1995 року на підставі довідки ЖБК «Арсеналець-6» № 26 від 26.07.1995 року та зареєстрованої в реєстраційній книзі № 13 під № 138/505/30150 (а.с.95 т.1).
Рішенням Мінського районного суду м.Києва від 31.08.2000 року було задоволено позов ОСОБА_3, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 25.08.1995 року. Також, було частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_6 про стягнення суми, стягнуто з ОСОБА_3 на його користь 43765 грн. 92 коп. В іншій частині позову ОСОБА_6, а також у задоволенні його позову до ОСОБА_3 про виселення було відмовлено (а.с.91 т.1).
Ухвалою Київського міського суду від 15.11.2000 року вказане рішення Мінського районного суду м.Києва залишено без змін (а.с.92-93 т.1).
17.01.2003 року державним нотаріусом П»ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Лазарук О.В. на підставі акту передачу квартири стягувачу, не реалізованої з прилюдних торгів, затвердженого начальником відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції м.Києва Мацюк О.В. 07.02.2002 року і рішення Деснянського районного суду м.Києва № 2-4137/2002 рік було видано свідоцтво про право власності, яким посвідчено, що ОСОБА_6 належить право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.115 т.1).
26.05.2006 року згідно договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_6 продав належну йому квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_15 (а.с.7 т.1).
Відповідно до довідки Ф-3 від 04.01.2013 року, виданої ЖБК «Арсеналець-6», у вищевказаній квартирі зареєстровано п»ять осіб - позивач ОСОБА_1, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2, відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (а.с.9 т.1).
Позивач просить задовольнити її вимоги, вказуючи на те, що з моменту переходу права власності на спірну квартиру від відповідача ОСОБА_3 до ОСОБА_6 відповідачі втратили право користування житловим приміщенням, а тому просить зобов"язати відповідачів не чинити їй перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1, усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою шляхом зняття з реєстрації відповідачів за вказаною адресою, а також позбавити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права користування житловим приміщенням у спірній квартирі.
Відповідачі, заперечуючи проти позову та підтримуючи вимоги зустрічного позову, вказують на недійсність та нікчемність договору позики, незаконність переходу права власності на житло від відповідача ОСОБА_3 до ОСОБА_6, недійсність та нікчемність документів, що посвідчують перехід права власності, а також договору купівлі-продажу квартири від 26.05.2006 року, в зв»язку з чим просять задовольнити їх вимоги.
Суд вважає, що доводи позивача знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, в той час як доводи відповідачів в зустрічному позові є необґрунтованими і безпідставними.
Згідно з ч.3 ст.10 ЦПК України та ч.ч.1,4 ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу. Тобто, сторони мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.ч.3,4 ст.61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Згідно ст.14 ЦК УРСР (в редакції 1963 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин між сторонами, далі по тексту ЦК УРСР), за неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.
Як визначено ст.44 ЦК УРСР, повинні укладатись у письмовій формі:
1) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР;
2) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР;
3) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми.
Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.
Частина 1 ст.45 ЦК УРСР встановлює, що недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.
Відповідно до ст.46 ЦК УРСР, недодержання простої письмової форми, що вимагається законом (стаття 44 цього Кодексу), позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Згідно ч. 1 ст.47 ЦК УРСР, нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Стаття 48 ЦК УРСР визначає, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.
По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Відповідно до ст.ст.374, 375 ЦК УРСР, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобо'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.
Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
Договір позики на суму понад п'ятдесят карбованців повинен бути укладений у письмовій формі.
Згідно ст.376 ЦК УРСР, позичальник вправі заперечувати договір позики за його безгрошовістю, доводячи, що гроші або речі в дійсності зовсім не одержані ним від позикодавця або одержані у меншій кількості, ніж зазначено в договорі.
В тих випадках, коли договір позики повинен бути укладений у письмовій формі (стаття 375 цього Кодексу), заперечення його за безгрошовістю шляхом свідоцьких показань не допускається, за винятком випадків кримінально карних дій.
З урахуванням наведених норм права, вимоги відповідачів про визнання недійсним або нікчемним договору позики від 28.08.1995 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 не можуть бути задоволені. Посилання на те, що дана угода порушує житлові права неповнолітньої, а тому для її укладення необхідна була згода органу опіки та піклування, до уваги не приймаються, оскільки чинне на той час законодавство не вимагало такого дозволу при укладанні договорів позики. Крім того, дана угода укладалась ОСОБА_3 особисто, а не в якості законного представника неповнолітньої від її імені.
Суд також вважає необхідним звернути увагу на те, що відповідачами висувається вимога про визнання договору позики недійсним або нікчемним з посиланням на положення ЦК України в редакції 2003 року (далі по тексту ЦК України), які набрали чинності з 01.01.2004 року. Згідно ст.ст.1, 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Оскільки правовідносини між сторонами за договором позики припинились з моменту набрання 15.11.2000 року законної сили рішення Мінського районного суду м.Києва від 31.08.2000 року, то підстав для застосування положень ЦК України в даному випадку немає.
Крім того, в обґрунтування вимоги про визнання договору позики недійсним ОСОБА_3 вказує на те, що згідно висновку спеціаліста № 5168 від 22.05.2007 року (а.с.99-100 т.1) було встановлено, що підписи від імені відповідача ОСОБА_3 в договорі позики від 28.08.1995 року, укладеного від імені ОСОБА_3 та ОСОБА_6, виконані не ОСОБА_3, а іншою особою. В той же час відповідачі зазначають, що наявність вказаного висновку є обставиною, яка свідчить про те, що рішення Мінського районного суду м.Києва від 31.08.2000 року було прийнято з посиланням на документ, який є підробленим.
Аналізуючи даний доказ в контексті з вимогами та поясненнями відповідачів, суд приходить до висновку, що даний доказ не може розглядатися в межах даного позову і підлягає розгляду і дослідженню в іншому порядку, та з цих же підстав не враховуються твердження відповідачів про те, що Мінським районним судом м.Києва при постановленні рішення було здійснено вихід за межі позовних вимог, що виразилося у перерахуванні суми позики в долари США.
Крім того, суд вважає встановленим факт укладання договору позики між сторонами, а також встановленим факт його дійсності, що підтверджується рішенням Мінського районного суду м.Києва від 31.08.2000 року, а також вироком Ватутінського районного суду м.Києва від 06.06.1996 року по кримінальній справі по звинуваченню ОСОБА_11 у вчиненні злочину, передбаченого ст.141 ч.2 КК України, з якого вбачається, що ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_6 кредит (а.с.128-131).
Враховуючи наведене, суд відмовляє в задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання займу недійсним або нікчемним.
Що стосується вимог зустрічного позову про визнання свідоцтва про право власності на квартиру від 17.01.2003 року, виданого на ім»я ОСОБА_6 15-ою Київською державною нотаріальною конторою, недійсним або нікчемним та його скасування, то суд також вважає їх необґрунтованими, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, оспорюване свідоцтво, яким посвідчено, що ОСОБА_6 належить право власності на квартиру АДРЕСА_1, було видано 17.01.2003 року державним нотаріусом П»ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Лазарук О.В. на підставі акту передачі квартири стягувачу, не реалізованої з прилюдних торгів, затвердженого начальником відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції м.Києва Мацюк О.В. 07.02.2002 року і рішення Деснянського районного суду м.Києва № 2-4137/2002 рік.
Як вбачається з рішення Деснянського районного суду м.Києва від 31.10.2002 року по справі № 2-4137/2002 р. за скаргою ОСОБА_6 на постанову нотаріуса 15-ої Київської державної нотаріальної контори Лазарук О.В. про відмову у вчиненні нотаріальної дії, судом встановлено, що спірна квартира набута ОСОБА_6 на законних підставах, а саме в порядку передачі квартири, не реалізованої з прилюдних торгів (а.с.13 т.1).
Посилання відповідачів на те, що вказаний акт в подальшому був оскаржений і постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 22.02.2012 року його було визнано протиправним та скасовано, а також на те, що вказаною постановою встановлено порушення прав сім»ї ОСОБА_3, суд до уваги не приймає, оскільки ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30.08.2012 року вказану постанову скасовано та залишено позовні вимоги про скасування акту без розгляду (а.с.39-40, 41-42 т.2). Дана ухвала оскаржена відповідачами до Вищого адміністративного суду м.Києва (а.с.221 т.1), але на даний час є чинною.
Враховуючи наведене, суд вважає, що акт ВДВС Деснянського РУЮ в м.Києві від 01.02.2002 року, на підставі якого відповідачу ОСОБА_6 було видано свідоцтво про право власності на квартиру від 17.01.2003 року є чинним та не скасованим, а тому відсутні підстави для скасування оспорюваного свідоцтва.
Твердження відповідачів про те, що вказаний акт складено внаслідок порушень з боку державної виконавчої служби, суд до уваги не приймає, оскільки вимог до ВДВС Деснянського РУЮ м.Києві відповідачі не висувають.
Крім того, вимоги про визнання свідоцтва недійсним або нікчемним та його скасування не підлягають задоволенню і з тієї підстави, що, як вже зазначалось вище, положення ЦК України, яким передбачено визнання правочинів нікчемними, не можуть бути застосовані до правочину, який було вчинено до набрання чинності ЦК України.
Не заслуговують на увагу і посилання в обгрунтування зустрічного позову і твердження відповідачів про те, що спірну квартиру АДРЕСА_1 в ЖБК «Арсеналець-6» одержувала ОСОБА_3, яка є членом ЖБК, а згідно чинного законодавства не може бути звернуто стягнення на кооперативну квартиру. Крім того, за твердженням ОСОБА_3 та ОСОБА_2, згідно відповіді від 08.10.1999 року, свідоцтво про права власності на спірну квартиру ніколи не оформлювалося і що навіть документи для оформлення права власності не подавались.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, 28.08.1995 року відповідачем та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, згідно якого ОСОБА_3 продала належну їй квартиру ОСОБА_6 Відповідно до п.3 договору, зазначена квартира належить продавцю на підставі реєстраційного посвідчення, виданого Київським міськбюро техінвентаризації 04.08.1995 року на підставі довідки ЖБК «Арсеналець-6» № 26 від 26.07.1995 року та зареєстрованої в реєстраційній книзі № 13 під № 138/505/30150 (а.с.95 т.1).
Даний договір купівлі-продажу квартири було скасовано з підстав відсутності його нотаріального посвідчення та відсутності дозволу органу опіки та піклування на його вчинення, а не через відсутність права власності у ОСОБА_3 на спірне житло, а тому підстав вважати, що спірна квартира не перебувала у власності ОСОБА_3 у суду немає, оскільки після визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним вказана квартира повернулась у власність відповідача ОСОБА_3 Доказів скасування реєстрації права власності на житло на їм»я ОСОБА_3 суду не надано. Тому є безпідставним посилання відповідачів про те, що дана квартира є кооперативною і на неї не може бути звернуто стягнення.
При цьому суд також враховує те, що в обґрунтування зустрічного позову відповідачі посилаються на положення ст.ст.316, 317, 321 ЦК України, які визначають зміст права власності, тобто фактично просять захистити їх право власності на житло, хоча посилаються на те, що право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру не оформлювалося.
Суд також враховує і лист Прокуратури Деснянського району м.Києва від 18.12.2006 року № 1985, згідно якого Прокуратурою було розглянуто звернення ОСОБА_3 щодо захисту її, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 житлових прав. Як вбачається з даного листа, під час примусового виконання рішення Мінського районного суду м.Києва від 31.08.2000 року про стягнення боргу з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 у розмірі 43072 грн. 92 коп., квартира АДРЕСА_1 виставлялась двічі на прилюдні торги на реалізацію. Квартира не була реалізована у зв»язку з відсутністю покупців. Відповідно до вимог ст.61 ЗУ «Про виконавче провадження», дане майно було запропоновано стягувачу в рахунок боргу за виконавчим листом. Згідно заяви від 24.01.2002 року, ОСОБА_6 погодився залишити за собою дане майно. 01.02.2002 року ОСОБА_6 згідно акту передано квартиру, не реалізовану з прилюдних торгів.
ОСОБА_3 дії державного виконавця було оскаржено до суду.
Рішенням Ватутінського районного суду м.Києва від 22.01.2001 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_3 на дії державного виконавця.
Крім того, рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 31.10.2002 року у цивільній справі № 2-4137/2002 за скаргою ОСОБА_6 на постанову нотаріуса Лазарук О.В. 15-ої Київської державної нотаріальної контори про відмову у вчиненні нотаріальних дій, зазначену постанову нотаріуса скасовано, зобов»язано 15-ту Київську державну нотаріальну контору оформити право власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1.
На виконання вказаного рішення суду, державний нотаріус Лазарук О.В. оформила свідоцтво про право власності ОСОБА_6 на квартиру.
На підставі викладеного, Прокуратура Деснянського району не вбачала підстав для вжиття заходів прокурорського реагування в порядку ст.36-1 ЗУ «Про прокуратуру», а саме звернення до суду з позовом про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, виданого на підставі акту, договору купівлі-продажу квартири між ОСОБА_6 і ОСОБА_1 та договору займу (а.с.93 т.2).
Викладені в даному листі обставини підтверджують висновок суду про необґрунтованість вимог відповідачів в цій частині зустрічного позову.
При таких обставинах, суд відмовляє в задоволенні вимог зустрічного позову про визнання свідоцтва про право власності на квартиру від 17.01.2003 року, виданого на ім»я ОСОБА_6 15-ою Київською державною нотаріальною конторою, недійсним або нікчемним та його скасування.
Що стосується вимог відповідачів про визнання нікчемним та скасування договору купівлі-продажу квартири від 26.05.2006 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_6, то суд дійшов до наступного висновку.
Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Стаття 204 ЦК України визначає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Як передбачено ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ч.1, 5 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні
майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Відповідно до ч.1 ст.224 ЦК України, правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.
Частина 1 ст.236 ЦК України передбачає, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Аналізуючи зібрані по справі докази та взаємовідносини сторін в світлі наведених правових норм, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення цих вимог, оскільки судом встановлено правомірність володіння ОСОБА_6 спірною квартирою, який, як власник, розпорядився належним йому майном згідно чинного законодавства.
Посилання відповідачів на те, що для укладання оспорюваної угоди потрібен був дозвіл органу опіки та піклування, оскільки порушувались права неповнолітньої на той час ОСОБА_2 суд до уваги не приймає, оскільки такий дозвіл для укладання угоди не був потрібен в зв»язку з тим, що ОСОБА_2 не була членом сім»ї ОСОБА_6 і нього не існувало обов»язку для забезпечення неповнолітньої житлом.
Посилання відповідачів на те, що дана угода є зловмисною також безпідставні, оскільки відповідно до ст.232 ЦК України, недійсним визнається правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.
В даному випадку при укладанні договору купівлі-продажу ОСОБА_6 та ОСОБА_1 діяли особисто від свого імені, а не як представники, в т.ч. і відповідачів.
Інші доводи відповідачів, викладені в зустрічній позовній заяві в обґрунтування своїх вимог, висновків суду не спростовують та не свідчать про недійсність оспорюваного договору купівлі-продажу квартири. Інших вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не висувають.
Оскільки судом встановлено законність переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_6, а в подальшому і до ОСОБА_1, то не підлягають задоволенню і вимоги відповідачів про усунення їм перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та позбавлення відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 права користування спірним житловим приміщенням, в той час як вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню з огляду на наступне.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, відповідно до довідки Ф-3 від 04.01.2013 року, виданої ЖБК «Арсеналець-6», у АДРЕСА_1 зареєстровано п»ять осіб - власник квартири - позивач ОСОБА_1, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2, відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (а.с.9 т.1).
Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ч.1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Частини 1, 2, 7 ст.319 ЦК України визначає, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Як передбачає ч.ч.1, 2 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст.383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Згідно ч.1 ст.405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Оскільки право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру було припинено в зв»язку з видачею ОСОБА_6, як стягувачу під час здійснення виконавчого провадження, свідоцтва про право власності на квартиру від 17.01.2003 року 15-ою Київською державною нотаріальною конторою, то вона втратила право користування вказаним жилим приміщенням та відповідно, як член її сім»ї, втратила право користування цим житлом і ОСОБА_2
З матеріалів справи вбачається, що після переходу права власності на житло від ОСОБА_6 до ОСОБА_1 відповідачі залишились зареєстрованими у спірній квартирі, тим самим чинять перешкоди позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні належним їй майном, а тому, з урахуванням положень ст.7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», в зв»язку з втратою відповідачами права власності на житло та, відповідно і права користування ним, вони підлягають зняттю з реєстрації у квартирі для усунення перешкод власнику у користуванні житлом, оскільки в добровільному порядку усунути ці перешкоди вони відмовляються.
При цьому суд звертає увагу і на те, що між відповідачами та ОСОБА_1 відповідно до положень ст.ст.401-403 ЦК України жодних угод про користування майном не укладалось. Навпаки, ОСОБА_1 право користування житлом відповідачами не визнавалось, про що свідчать попередження позивача, направлені відповідачам, про їх виселення від 13.09.2006 року, від 17.10.2006 року (а.с.133-134 т.1).
При таких обставинах, суд відмовляє ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в задоволенні вимог зустрічного позову про усунення їм перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та позбавлення відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 права користування спірним житловим приміщенням та задовольняє вимоги ОСОБА_1 про зобов»язання відповідачів не чинити позивачу перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1, усунення перешкод в користуванні та розпорядженні квартирою шляхом зняття з реєстрації відповідачів за вказаною адресою та позбавлення відповідачів права користування спірним житлом.
Вирішуючи позовні вимоги сторін по суті, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
В письмових запереченнях на зустрічний позов, а також в заявах про розгляд справи в їх відсутність, позивач ОСОБА_1 та відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 вказували на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу квартири між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 від 26.05.2006 року, закінчились встановлені законом строки позовної давності на оскарження будь-яких рішень та документів щодо переходу права власності на квартиру від ОСОБА_3 до ОСОБА_6, в зв»язку з чим просили в задоволенні позову відмовити.
Відповідно до ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ст.257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Аналогічні положення містить і ст.71 ЦК УРСР, яка визначає, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Як визначено ч.ч.1, 3, 4 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.
У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.
Згідно ч.ч.3,4 ст.267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Враховуючи позицію позивача та відповідачів за зустрічним позовом про закінчення строків позовної давності, в зв»язку з чим вони просили відмовити в задоволенні позову, суд вважає можливим застосувати наслідки пропуску позовної давності до вимог ОСОБА_3, ОСОБА_2, відмовивши їм в задоволенні позову і з цієї підстави. При цьому суд враховує те, що відповідач ОСОБА_2 є повнолітньою з 08.12.2006 року, до досягнення нею повноліття її законним представником була ОСОБА_3, яка у 2006 році зверталась до Прокуратури Деснянського району м.Києва за захистом своїх прав та прав своєї дитини та щодо законності свідоцтва про право власності на квартиру, виданого на підставі акту, договору купівлі-продажу квартири між ОСОБА_6 і ОСОБА_1 та договору займу. З даними позовними вимогами відповідачі звернулись лише в 2013 році, тобто з пропуском строку позовної давності.
На підставі наведеного, суд задовольняє позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі, в той час, як не знаходить підстав для задоволення вимог зустрічного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.10, 11, 15, 60, 61, 88, 209, 212-215 ЦПК України, ст.ст.14, 44, ч.1 ст.54, 46, ч.1 ст.47, 48, 71, 374, 375, 376 ЦК УРСР, ст.ст.202 ч.1, 203, 204, 215, ч.ч.1, 5 ст.216, 224, 232, 236, 256, 257, ч.ч.1, 3, 4 ст.261, ч.ч.3, 4 ст.267, 316, 317, 319, 321, 383, 401-403, 405 ЦК України, ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Зобов"язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1.
Усунути ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом зняття з реєстрації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1.
Позбавити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1, що належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_1.
В задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Головного Управління Державної міграційної служби у місті Києві про визнання займу недійсним або нікчемним, визнання свідоцтва про право власності на квартиру недійсним або нікчемним та його скасування, визнання нікчемним та скасування договору купівлі-продажу квартири, усунення перешкод у користуванні квартирою, позбавлення права користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м.Києва через Деснянський районний суд м.Києва протягом десяти днів з дня проголошення рішення шляхом подачі апеляційної скарги.
Суддя: