02 жовтня 2013 року Справа № 28/368
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого: Суддів:Мирошниченка С.В., Алєєвої І.В., Картере В.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі міста Києва Державної податкової служби
на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 29.05.2013 р.
у справі№ 28/368 господарського суду міста Києва
за позовомДержавної податкової інспекції у Дніпровському районі міста Києва
доУкраїнської державної будівельної корпорації "Укрбуд"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві; Міністерство фінансів України
про стягнення заборгованості
участю представників сторін:
від позивача - Коваленко А.О.;
від відповідача - Бєлицька І.В.;
від третьої особи-1 - Шестопал Г.Г., Фролова Є.М.;
від третьої особи-2 - Опашко Є.М.;
Державна податкова інспекція у Дніпровському районі міста Києва звернулась до господарського суду міста Києва з позовом та просила суд, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, стягнути з відповідача - Української державної будівельної корпорації "Укрбуд" 2 800 766,53 грн., у т.ч. 2 083 623,47 грн. пені, нарахованої на заборгованість по основному боргу за несвоєчасне повернення позички, 352 204,93 грн. заборгованості по сплаті відсотків за користування позичкою, 364 938,13 грн. пені, нарахованої на заборгованість по сплаті відсотків за несвоєчасне повернення позички.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що відповідач порушив взяті на себе зобов'язання за умовами договору про надання позички № 39 від 06.07.1994 р. в частині своєчасного повернення позички, у зв'язку з чим повинен сплатити пеню та відсотки (т.1 а.с.6-8).
Рішенням господарського суду міста Києва від 21.01.2013 р. (судді Смирнова Ю.М. - головуючий, Літвінова М.Є., Спичак О.М.) позов задоволено повністю (т.3 а.с.35-40).
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.05.2013 р. (судді: Лобань О.І., Майданевич А.Г., Федорчук Р.В.) рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі припинено (т.3 а.с.120-129).
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив її скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.
Заслухавши пояснення учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, повноту встановлених судом обставин справи, правильність застосування судами норм права, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Під час вирішення спору по суті та перегляду прийнятого рішення в апеляційному порядку, судами першої та апеляційної інстанцій встановлені наступні обставини.
06.07.1994 р. між Міністерством фінансів України та Корпорацією "Укрбуд" укладено договір № 39 про надання позички, за умовами якого Міністерство зобов'язується надати Корпорації в липні 1994 року бюджетну позичку в сумі 150 млрд.крб. для здійснення будівництва склотарного заводу агрофірми "Зоря" (Рівненська область) строком на 2 роки з процентною ставкою 2 відсотки річних.
Відповідно до п. 1.2 договору Корпорація зобов'язується забезпечити повне повернення одержаних коштів і процентів по ним до 1 липня 1996 року з моменту надання позички.
В подальшому сторонами було укладено додаткову угоду № 1 від 01.12.1998 р. до договору, якою сторони погодили, що Міністерство фінансів України пролонгує термін погашення залишку наданої корпорації "Укрбуд" бюджетної позички в сумі 1 350 тис. грн. для здійснення будівництва склотарного заводу агрофірми "Зоря" до 01 жовтня 1999 року з процентною ставкою 2 відсотки річних.
На виконання умов договору Міністерством фінансів України перераховано на рахунок відповідача грошові кошти в сумі 150 млрд.крб., що підтверджується платіжними дорученнями № 871 від 12.07.1994 р., № 428 від 09.08.1994 р. та № 492 від 30.09.1994 р.
В свою чергу відповідач свого зобов'язання щодо своєчасного повернення отриманої на підставі договору № 39 від 06.07.1994 р. позички не виконав та зазначену суму повернув лише 06.04.2010 р., що підтверджується наявною у матеріалах справи випискою з банку.
Предметом спору у даній справі є обов'язок відповідача сплатити передбачені пеню та відсотки за порушення термінів повернення позички.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з наступних обставин.
Так, судом застосовано до спірних правовідносин ч. 4 ст. 17 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на момент звернення позивача з позовом до суду), згідно якої у разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань щодо повернення кредитів, залучених державою або під державні гарантії, інших гарантованих державою зобов'язань, та стягнення заборгованості перед Державним бюджетом України з наданих підприємствам і організаціям позичок із державного бюджету, позичок, наданих за рахунок коштів, залучених державою або під державні гарантії, плати за користування цими позичками органи стягнення застосовують механізм стягнення цієї заборгованості у порядку, передбаченому законом для стягнення невнесених у строк податків і неподаткових платежів, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників.
При визначенні розміру пені та відсотків судом застосовано норми Порядку обліку заборгованості, в тому числі простроченої, перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками /фінансовою допомогою, наданими Міністерством фінансів у 1993 - 1998 роках, нарахування пені та списання безнадійної заборгованості, затвердженого Постановою від 02.03.2011 № 174.
Згідно п. 15 вказаного Порядку прострочена заборгованість за кредитами, бюджетними позичками / фінансовою допомогою, яка не погашена боржником протягом 30 календарних днів після настання строку платежу, а також нарахована на суму простроченої заборгованості за кредитом, бюджетною позичкою / фінансовою допомогою пеня стягуються в установленому законодавством порядку органами державної податкової служби за місцем реєстрації боржника відповідно до подання територіальних органів Державної казначейської служби, яке подається у строки, визначені пунктом 10 цього Порядку за встановленою згідно з додатком 1 формою.
При цьому, суд першої інстанції відхилив посилання відповідача на порушення позивачем строків позовної давності, оскільки відповідно до положень ст. 17 Бюджетного кодексу України позовна давність на вимоги щодо погашення заборгованості суб'єкта господарювання перед державою не поширюється.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції обгрунтовано виходив з наступного.
Так, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що строк нарахування пені законодавчо обмежений (ст. 16 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" № 2181-111) та становить 6 місяців (п.11 Постанови Кабінету Міністрів України №174). Твердження позивача про те, що нарахування пені не обмежено є помилковим та необгрунтованим.
Отже, з урахуванням того, що нарахування пені розпочалося 01.10.1999 р. і здійснювалося протягом шести місяців, останнім днем для нарахування пені є 01.04.2000 р. (01.10.1999 рік + 6 місяців), про що вірно вказано судом апеляційної інстанції.
Крім того, як вбачається з оскаржуваного рішення суду, місцевим господарським судом до спірних правовідносин було застосовано норми Бюджетного кодексу України. При цьому, апеляційним судом правильно встановлено, що у даному випадку необхідно було застосувати редакцію, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин й звернення позивача до суду, тобто Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 р. №2542-ІІІ, в редакції від 17.06.2004 р., як того вимагає стаття 58 Конституції України. Застосування судом першої інстанції одночасно двох редакцій Бюджетного кодексу України (редакцію на момент виникнення правовідносин та редакцію на момент винесення судового рішення) є помилковим.
Крім того, в редакції Бюджетного кодексу України, чинній на момент звернення позивача до суду, не було передбачено жодних обмежень відносно застосування строку позовної давності, тоді як в чинній редакції кодексу міститься норма про заборону застосування строку позовної давності до вимог щодо погашення заборгованості суб'єкта господарювання перед державою (стаття 17 кодексу).
Враховуючи наведене, підстави для задоволення вимог позивача відсутні.
Правильно встановивши вказані обставини, суд апеляційної інстанції помилково зазначив про непідвідомчість зазначеного спору господарським судам.
Так, відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та згідно вимог статей 1, 4-1, 12 ГПК України господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.
Положеннями ст. 12 ГПК України встановлено перелік категорій справ, які підвідомчі господарським судам, серед яких, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
При цьому, згідно п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 р. № 10, господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:
- участь у спорі суб'єкта господарювання;
- наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;
- наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом;
- відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з стягненням простроченої заборгованості суб'єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитом (позикою), залученим державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з бюджету, включаючи плату за користування такими кредитами (позиками) та пеню (частина дев'ята статті 17 Бюджетного кодексу України), в тому числі за позовами органів державної податкової служби України, оскільки майнові відносини у відповідних справах засновані на юридичній рівності сторін (п.3.2. Постанови Пленуму).
Таким чином, судова колегія вважає, що господарським судам підвідомча справа за позовом податкового органу, якому делеговані повноваження на стягнення плати за коиистування позикою та пені на підставі норм Бюджетного кодексу України.
Згідно ст. ст. 1115, 1117 ГПК України касаційна інстанція перевіряє на підставі вже встановлених судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справи лише застосування ними норм матеріального та процесуального права. При цьому, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
У разі, якщо встановлено, що фактичні обставини, які входять до предмету доказування у справі з'ясовані судом першої та апеляційної інстанції з достатньою повнотою, але допущені помилки у застосуванні норм матеріального та процесуального права і в зв'язку з цим висновки судів попередніх інстанцій не відповідають цим обставинам, то касаційний суд, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1119 ГПК України приймає нове рішення.
В даному випадку Вищий господарський суд України вважає, що апеляційний господарський суд встановив всі фактичні обставини справи щодо позовних вимог. Разом з тим, припустився порушень норм процесуального права, що призвело до неправомірного припинення провадження у справі. При цьому, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для направлення справи на новий розгляд, оскільки фактичні обставини, які входять до предмету доказування, судами встановлені з достатньою повнотою.
Враховуючи наведене, касаційна інстанція вважає за необхідне постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.05.2013 р. в частині припинення провадження у справі скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11111 ГПК України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі міста Києва Державної податкової служби задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.05.2013 р. в частині припинення провадження у справі № 28/368 скасувати.
Прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову у справі № 28/368 відмовити повністю.
Головуючий суддя С.В. Мирошниченко
судді І.В. Алєєва
В.І. Картере