25.09.2013 року
Справа № 127/2225/13-ц
25.09.2013 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді Борисюк І. Е.
за участю: секретаря Пророк О.С.,
представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідача ОСОБА_3,
третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці цивільну справу за позовом Монастир-Згромадження Дочок ОСОБА_5 Каносіянок Кам'янець-Подільської Дієцезії Римо-Католицької Церкви до ОСОБА_3, третя особа без самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення без надання іншого житла, -
До Вінницького міського суду Вінницької області звернувся Монастир-Згромадження Дочок ОСОБА_5 Каносіянок Кам'янець-Подільської Дієцезії Римо-Католицької Церкви з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення без надання іншого житла.
Позов мотивований тим, що у власності позивача знаходиться квартира АДРЕСА_1. На підставі договорів найму від 17.08.1998 року, який перейшов в договір від 05.12.2001 року, зазначена квартира передана у безкоштовний найм ОСОБА_6 на 3 роки з можливістю пролонгації у разі письмової домовленості. Такої домовленості не відбулось. Близько двох років тому наймач помер, а замість нього у квартирі проживає відповідач без дозволу та домовленості з позивачем. На неодноразові прохання виселитися, відповідач відмовляє та ігнорує.
Вище викладене й стало підставою для звернення до суду із вимогою про усунення перешкод у здійсненні позивачем права на користування та розпорядження його квартирою № 33 в будинку № 23 по вул. Острозького в м. Вінниці шляхом виселення ОСОБА_3 та членів її сім'ї без надання іншого житла.
В судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали, аргументуючи їх мотивами, викладеними в позовній заяві і просили задовольнити.
Відповідач заперечувала щодо задоволення позовних вимог. Надала суду письмові заперечення.
Ухвалою суду від 27.08.2013 року до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача було залучено ОСОБА_4, яка в судовому засіданні просила задовольнити позов. Зазначила, що квартира АДРЕСА_2 належить на праві власності позивачу, який уклав з нею договір найму даного приміщенні. Однак, позивач не може передати ОСОБА_4 дану квартиру, а вона не може в неї вселитись, оскільки ОСОБА_3 не бажає висилятись.
По справі встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
В судовому засіданні було оглянуто і досліджено матеріали інвентаризаційної справи № 78986 на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_2.
Судом встановлено, що спірна квартира належить на праві власності позивачу - Монастир-Згромадження Дочок ОСОБА_5 Каносіянок Кам'янець-Подільської Дієцезії Римо-Католицької Церкви, що є юридичною особою, на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_7 24.10.2001 року і зареєстрованого в реєстрі за № 3524, що підтверджується матеріалами інвентаризаційної справи та доказами, що містяться в матеріалах даної цивільної справи, зокрема, самим договором дарування від 24.10.2001 року та реєстраційним посвідченням, виданим КП «ВООБТІ» 08.11.2001 року. (а.с. 6-7)
Згідно відомостей адресно-довідкового підрозділу ГУДМС УДМС України в Вінницькій області ОСОБА_3 зареєстрована в ІНФОРМАЦІЯ_1 з 14.04.1999 року. (а.с. 19) В спірній квартирі відповідач не зареєстрована.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 на праві власності належить квартира АДРЕСА_3. Сторонами по справі було визнано дані обставини, тому відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України вони не підлягають доказуванню.
05.12.2001 року між Монастир-Згромадження Дочок ОСОБА_5 Каносіянок Кам'янець-Подільської Дієцезії Римо-Католицької Церкви та ОСОБА_6 було укладено договір найму, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_7 05.12.2001 року і зареєстрований в реєстрі за № 4055. Згідно даного договору квартира АДРЕСА_2 була передана в найм ОСОБА_6 строком на три роки з можливістю його подальшої пролонгації на підставі письмової домовленості між сторонами. (а.с.8)
Відповідно до свідоцтва про смерть, виданого 11.06.2003 року міським відділом РАГС управління юстицію Вінницької області ОСОБА_6 помер 24.05.2003 року в м. Вінниці, про що в книзі реєстрації актів про смерть зроблено запис № 1740. (а.с.92).
Відповідно до ч. 1 ст. 781 ЦК України договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ч. 2 ст. 824 ЦК України у разі смерті наймача або вибуття його з житла наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах.
Однак, судом встановлено, що погодження з наймодавцем щодо заміни наймача не було.
В судовому засіданні було встановлено, що шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було розірвано 17.03.1997 року, що не заперечувалось сторонами по справі і було визнано. Твердження відповідача про те, що вона продовжувала проживати з колишнім чоловіком - ОСОБА_6 однією сім'єю до дня його смерті жодним належним доказом підтверджено не було. Враховуючи те, що договір найму між позивачем і ОСОБА_6 було укладено в 2001 році, тобто через чотири роки після розірвання шлюбу між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, який передбачав можливість проживання в найманій квартирі наймача із членами своєї сім'ї, суду не надано відповідачем належних доказів того, що вона була взагалі вселена у спірне житлове приміщення як член сім'ї наймача.
Отже, належних доказів проживання в спірній квартирі разом із ОСОБА_6 до дня його смерті інших осіб, крім самого наймача - ОСОБА_6, суду не надано.
Окрім того, в будь-якому випадку, враховуючи положення ч. 2 ст. 824 ЦК України, договір найму залишався би чинним на попередніх умовах для нового наймача. Однак, як вбачається з п. 4.1. договору найму від 05.12.2001 року, даний договір був укладений строком на три роки, тобто до 05.12.2004 року, а письмової домовленості про його пролонгацію між наймодавцем і наймачем не було.
Такими, що самоуправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися в нього самовільно без будь-яких підстав або незважаючи на заборону про вселення.
Судом встановлено, що відповідач користується спірним житловим приміщенням самоуправно, оскільки жодних належних доказів, в розумінні положень ст.ст. 57-58 ЦПК України, про надання їй жилого приміщення, укладення договору найму, тощо - суду не надано.
Довготривалість користування самоуправно зайнятим жилим приміщенням не надає особі будь-яких прав на нього.
Судом, враховуючи положення ст. 58 ЦПК України, не приймаються до уваги квитанції про оплату комунальних послуг, надані відповідачем як доказ по справі, оскільки суду не можливо встановити, що саме відповідачем по справі були здійснені дані платежі. Окрім того, дані платежі були здійснені за комунальні послуги надані за адресою: вул. Леніна, 18/4 за період 1988-1996 роки, хоча предметом спору є правові підстави користування зовсім іншим жилим приміщенням. (а.с. 35-62) Також, судом прийнято до уваги повідомлення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 01-00-011-14565 від 24.04.2012 року, де зазначено: стосовно нарахування та стягнення з ОСОБА_3 оплати за комунальні послуги та послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по квартирі АДРЕСА_2, то ця інформація не відповідає дійсності, оскільки особовий рахунок на сплату вказаних послуг по вказаній квартирі на ОСОБА_3 МКП ЖЕК-5 не відкривався. (а.с. 84)
Судом не приймаються до уваги як доказ по справі заяви та скарги, надані відповідачем, оскільки нею не обґрунтовано належність даного листування для підтвердження її заперечень. Дані докази суд вважає неналежними, оскільки вони не містять інформації щодо предмета доказування, а саме правомірності зайняття спірного приміщення. (а.с. 66-77)
У Конституції України закріплено основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності.
Згідно ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Поняття права власності визначено ст. 316 ЦК України, згідно якої правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, а у відповідності до ст. 317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Під правом володіння власністю визнається юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над майном, не пов'язана з використанням його властивостей. Право користування власністю ? це юридично забезпечена можливість власника добувати з належного йому майна корисні властивості. Під правом розпорядження розуміють юридично забезпечену можливість власника визначати долю майна.
Відповідно до ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, згідно ч. 3 ст. 319 ЦК України. Відповідно до ч. 2 ст. 318 ЦК України усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Виселення є категорією житлового законодавства, тому, в даному випадку, предметом доказування є втрата відповідачем права на житло, або взагалі його відсутність, або інші, передбачені ЖК України підстави для позбавлення права на житло.
Статтею 116 ЖК України визначено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Застосування ст. 391 ЦК України за наявності підстав для виселення, передбачених ст. 116 ЖК України, є правомірним, на що також неодноразово звертав увагу Вищий спеціалізований Суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог та на підставі наданих доказів.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 ЦПК України, відповідно до ст. 60 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на Рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.
Важливими елементами здійснення державою права на мирне володіння майном є забезпечення нею умов, за яких можливими є захист, реалізація і повага до права власності кожного.
Заслухавши пояснення сторін по справі, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд прийшов до переконання в тому, що позов підлягає частковому задоволенню.
Суд прийшов до висновку, що відповідач створює перешкоди позивачу в користуванні, володінні та розпорядженні його майном на власний розсуд, тобто повно і незаперечно здійснювати свої права користування і розпорядження майном, що є неприпустимим, згідно чинного законодавства України. Зокрема, позивач, уклавши договір найму спірної квартири з ОСОБА_4 06.12.2012 року, не може виконати його умови.
Враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно якої суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача шляхом усунення йому перешкод в користуванні власністю - квартирою № 33 в будинку № 23 по вул. Острозького в м. Вінниці шляхом виселення ОСОБА_3 без надання іншого житла.
Щодо позовних вимог в частині виселення членів сім'ї відповідача із спірної квартири, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні цієї частини позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних доказів проживання у даній квартирі інших осіб крім відповідача. Окрім того, суд не може вирішити питання про права і обов'язки осіб, які не були стороною по справі і не приймали участі в розгляді справи.
Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Позивачем при зверненні до суду було сплачено судовий збір в сумі 115, 00 гривень. (а.с. 14)
Згідно ч. 7 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» перевірка повноти сплати судового збору здійснюються відповідно до процесуального законодавства.
На момент звернення до суду з немайновим позовом позивач мав би сплатити судовий збір в сумі 114, 70 гривень згідно Закону України «Про судовий збір».
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом. Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики, згідно ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судовий збір».
Враховуючи положення ч. 1 ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 57, 35 гривень пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір в сумі 0,30 гривень підлягає поверненню позивачу, в порядку, визначеному ст. 7 Закону України «Про судовий збір», оскільки був сплачений в більшому розмірі на момент його звернення до суду.
На підставі наведеного та керуючись Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 15, 16, 316-319, 321, 391, 759, 781, 810, 811-813, 821, 824 ЦК України, ст. 116 ЖК України, Законом України «Про судовий збір», ст.ст. 3, 10, 11, 57-60, 88, 212- 215, 218 ЦПК України, суд -
Позов задовольнити частково.
Усунути перешкоди у здійсненні Монастир-Згромадження Дочок ОСОБА_5 Каносіянок Кам'янець-Подільської Дієцезії Римо-Католицької Церкви права на користування та розпорядження власністю - квартирою № 33 в будинку № 23 по вул. Острозького в м. Вінниці шляхом виселення ОСОБА_3 без надання іншого житла.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь Монастир-Згромадження Дочок ОСОБА_5 Каносіянок Кам'янець-Подільської Дієцезії Римо-Католицької Церкви судовий збір в сумі 57, 35 гривень.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя: