04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"25" вересня 2013 р. Справа№ 910/4370/13
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Рєпіної Л.О.
суддів: Тарасенко К.В.
Тищенко А.І.
розглянув апеляційні скарги ТОВ «Оптіма-Фарм» на рішення господарського суду м. Києва від 12.06.2013 року № 910/4370/13 (суддя Привалова А.І)
за позовом Спільного Українсько-Естонського підприємства у
формі Товариства з обмеженою відповідальністю
«Оптіма Фарм лтд»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Марко
Фарм лтд»
про визнання недійсним договору поставки
дослідивши та вивчивши матеріали вправи, апеляційну скаргу, заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, суд
Рішенням господарського суду м. Києва № 910/4370/13 від 12.06.2013року відмовлено ТОВ «Оптіма-Фарм» у задоволенні позову про визнання договору недійсним.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.
В судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги.
Відповідач проти вимог, викладених в апеляційній скарзі заперечував, просив залишити їх без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - без змін.
Розглянувши справу за правилами розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов наступного висновку.
Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи, 28.04.2011р. сторонами укладено Договір поставки № 231, за умовами якого постачальник - відповідач зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк), а покупець -позивач зобов'язується прийняти вказаний товар (товари), сплатити за нього певну грошову суму та реалізувати товар цільовій групі аптечних закладів у відповідності до Додатку № 3 .Позивач купує продукцію у постачальника за цінами, погодженими сторонами та встановленими у Специфікації (Додаток № 2 до договору), в свою чергу відповідач має право вносити зміни до ціни продукції; при цьому, будь-які зміни набувають чинності через 8 (вісім) банківських днів після того, як про них у письмовій формі було сповіщено покупця.
Право власності від постачальника до покупця переходить у момент передачі продукції. Моментом передачі продукції сторони вважають належне оформлення (підписання і скріплення печаткою) уповноваженою особою покупця видаткової накладної. Датою поставки вважається дата передачі продукції постачальником покупцю (п.п. 12, 15 розділу 4 договоору).
Пунктами 17, 19 розділу 4 договору передбачено, що оплата відповідної партії продукції здійснюється покупцем на умовах попередньої оплати протягом 2 (двох) банківських днів з моменту надання постачальником рахунку-фактури шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок постачальника.
Постачальник може надати покупцю відстрочку в оплаті поставленої продукції терміном в 45 (сорок п'ять) календарних днів від дати поставки продукції на склад покупця та отримання її покупцем у відповідності до накладної.
Також, сторонами були підписані додатки до Договору поставки № 231 від 28.04.2011р. № 1 "Марки, продукти, асортимент по категоріям аптек", № 2 "Ціна на продукцію", № 3 "Список аптечних закладів із зазначенням категорії асортименту", № 4 "План товарообігу", № 5 "Порядок, форми, строки, надання звітів", № 6 "Комерційні умови".
Згідно зі ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до ст. ст. 525-526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання і одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом.
Позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання договору недійсним, мотивуючи вимоги тим, що укладений договір обмежує його право розпоряджатись придбаною продукцією на власний розсуд, безпідставне положення про утилізацію продукції за рахунок позивача, оскільки не відповідає наказу МОЗ України та Правилам про відходи лікарських засобів, вилучення їх з обігу. Вважає договір таким, що суперечить приписам ст. 207ГК, ст.319 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позову, господарський суд виходив з того, що 14.12.2011р. сторони уклали Додаткову угоду до Договору поставки № 231 від 28.04.2011р., згідно з умовами якої відповідач зобов'язався прийняти нереалізовану продукцію та повернути позивачу сплачені за неї кошти. При цьому, відповідач кошти частково повернув у сумі 2 103 949,78 грн., про що свідчать виписки з особового рахунку позивача. За розрахунками відповідача, позивачем реалізовано товарів на загальну суму 6 127 580,40 грн. Під час розгляду справи судом встановлено, що відповідач у грудні 2012 року повідомив позивача про розірвання договору поставки. Дана обставина підтверджується листом позивача від 26.12.2012р. за вих. № 21юр, в якому останній зобов'язується виконати вимоги п. 3 розділу 12 договору, у зв'язку з його розірванням. Позивачем не надано до справи доказів, які свідчать про монопольне становище відповідача на ринку України щодо продажу продукції, визначеної у Договорі поставки № 231 від 28.04.2011р. Не надав позивач і доказів звернення до відповідача з вимогами про зміну або розірвання договору, у зв'язку з позбавленням прав оспорюваним договором, які звичайно мало товариство, а також настанням для позивача несприятливих умов для здійснення підприємницької діяльності, у зв'язку з укладанням спірного договору.
Заперечуючи проти рішення позивач посилається на те, що судом безпідставно не взято до уваги того, що спірний договір є договором приєднання, позивачем надано достатньо доказів щодо монопольного становища відповідача, а надані відповідачем документи в спростування заявленого позову не можуть вважатись належними та допустимими доказами, оскільки електронне листування не містить підписів та печаток. Відповідач в односторонньому порядку збільшував ціну на продукцію, що знаходить підтвердження у тому, що ціна у видаткових накладних різниця з цінами вказаними у специфікації до договору, а також асортимент товару, чим завдав позивачеві збитків та порушив його права. Умовами договору встановлені обмеження щодо споживачів та комерційних умов співпраці, тому відповідно до ст. 207 ГК України договір є нікчемним.
Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.
Частиною1 ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Положеннями ч. 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відповідно до Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 року «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.
Необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України).
Щодо тверджень позивача про те, що судом не взято до уваги того факту, що спірний договір є договором приєднання.
Зі змісту ст. 634 ЦК України договір приєднання-договір, за яким умови договору визначені заздалегідь однією із сторін, може бути укладений лише шляхом приєднання другою стороною до договору в цілому, що означає, що друга сторона не може змінювати умови запропонованого договору, а може лише прийняти їх в запропонованому вигляді. Частина 2 цієї статті надає стороні, що приєдналась, право розірвати або змінити договір, але в установлених в нормі закону випадках. Однак частина третя обмежує таке право особі, яка приєдналась, у зв'язку із здійсненням нею підприємницької діяльності.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 ГК України недійсною може бути визнано нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
Між тим, дослідивши зміст договору, колегія суддів не знаходить підстав вважати що спірний договір є договором приєднання.
Крім того, з пояснень представників сторін та матеріалів справи вбачається, що сторони узгоджували умови договору. Також, позивач не був позбавлений права скористатись п.17.2 договору, але матеріали справи не містять жодного листа, протоколу розбіжностей, тощо, які б свідчили про небажання відповідача укласти договір на більш сприятливих умовах для позивача.
Посилання скаржника на те, що відповідач без узгодження змінював ціну та асортимент товару не приймаються до уваги з огляду на п.3.1 договору яким передбачено, що до асортименту товару, визначеному специфікацією можуть бути включені інші продукти, шляхом підписання сторонами відповідних доповнень.
Позивачем не доведено факту постачання продукції, що не обумовлена умовами договору та додатків до нього, враховуючи відсутність документів, що свідчать про відмову в отримання товару не передбаченого договором та за більшою ціною.
Не знайшли свого підтвердження доводи скаржника про порушення його прав на придбаний товар, оскільки зі змісту п.4.12 договору право власності від Постачальника до Покупця переходить у момент передачі продукції, яким є момент підписання та скріплення печатками видаткових накладних.
Не вбачається і обмеження позивача у виборі контрагентів щодо розповсюдження продукції, відповідно п.1.6 договору.
Відповідно до ст. 42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Здійснення підприємницької діяльності на власний ризик означає покладання на цю особу тягара несприятливих наслідків такої діяльності.
Стосовно монопольного становища відповідача на ринку товарів/послуг, слід зазначити, що до компетенції суду не входить самостійне визначення монопольного становища сторін у справі, оскільки це компетенція АМКУ, доказів зворотнього позивачем до матеріалів справи не долучено.
З огляду на вищевикладене, досліджений договір відповідає приписам ст. 203 ЦК України та не має підстав для застосування ст. 215 ЦК України.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України № 6 від 23.03.2012р. «Про судове рішення» рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги, а рішення господарського суду є обґрунтованим і таким, що відповідає чинному законодавству.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 99, 101-105 ГПК України, апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу ТОВ «Оптіма-Фарм» залишити без задоволення, рішення господарського суду м. Києва № 910/4370/135 від 12.06.2013р.-без змін.
2. Матеріали справи повернути господарському суду м. Києва .
Головуючий суддя Рєпіна Л.О.
Судді Тарасенко К.В.
Тищенко А.І.