іменем україни
11 вересня 2013 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,
Червинської М.Є., Черненко В.А.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: територіальна громада в особі Полтавської міської ради, управління з питань містобудування та архітектури Полтавської міської ради, управління державного комітету земельних ресурсів Полтавської міської ради, інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Полтавської області, про зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 25 квітня 2013 року,
У червні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаним позовом, посилаючись на те, що йому належить ѕ частки житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідною часткою господарських будівель та споруд на підставі свідоцтва про право на спадщину від 20 грудня 2004 року. Власником решти, ј частки будинку, є відповідачка, яка набула право власності на вказану частину будинку за договором дарування від 23 жовтня 2000 року. Будинок знаходиться на земельній ділянці державного земельного фонду площею 888 кв.м, якою вони спільно користуються. Без його згоди та без належних дозволів ОСОБА_4 самовільно використовує земельну ділянку площею 584 кв.м, в той час, коли її частці у праві власності на будинок відповідає ј частка земельної ділянки, тобто 222 кв.м. У 2003 році відповідачка самовільно побудувала на вказаній земельній ділянці окремий житловий будинок площею 124,3 кв.м. Зазначав, що самочинним будівництвом порушено його право користування частиною земельної ділянки, яка знаходиться у його користуванні, розміром 666 кв.м. У зв'язку з цим позивач просив суд усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, зобов'язати відповідачку знести за власний рахунок вказаний самочинно збудований житловий будинок площею 124,3 кв.м; стягнути з відповідачки витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану, а також понесені ним судові витрати.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 28 лютого 2012 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_4 знести за власний рахунок самочинно збудований житловий будинок площею 124,3 кв.м, розташований у АДРЕСА_1 на спільній земельній ділянці. Вирішено питання про судові витрати.
В апеляційному порядку справа розглядалась судами неодноразово.
Останнім рішенням апеляційного суду Полтавської області від 25 квітня 2013 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.
У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального й порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка самочинно збудувала житловий будинок на земельній ділянці, яка ними спільно використовується та яка не була відведена з цією метою, без належного дозволу на будівництво та за наявності застереження про заборону розпочинати будівництво без відповідного дозволу.
Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що у позивача не виникло право вимоги до суду з позовом про знесення самочинно побудованого об'єкту, оскільки право користування з виділенням часток кожному із власників не встановлювалось, відсутні визначені законом документи, які б підтверджували право користування земельною ділянкою, відсутні докази того, що об'єкт нерухомості побудований саме на частині земельної ділянки, яка виділена у користування позивачу.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.
Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.
Судом установлено, що ОСОБА_3 є власником ѕ частки житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідною часткою господарських будівель та споруд на підставі свідоцтва про право на спадщину від 20 грудня 2004 року. Власником іншої ј частки будинку є ОСОБА_4 за договором дарування від 23 жовтня 2000 року. Будинок знаходиться на земельній ділянці державного земельного фонду, площею 888 кв.м.
У 2003 році ОСОБА_4 побудувала на вказаній земельній ділянці окремий житловий будинок площею 124,3 кв.м, який згідно технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_1 є самочинно побудованим.
Згідно ч. 4 ст. 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
З матеріалів справи вбачається, що перевіркою, проведеною управлінням Держземінспекції з контролю за використанням та охороною земель у Полтавській області щодо дотримання вимог земельного законодавства ОСОБА_4 у АДРЕСА_1, встановлено, що ОСОБА_4 використовує земельну ділянку за вказаною адресою з порушенням вимог ст. 125 ЗК України, а саме без документів, що посвідчують право користування землею, та вручено їй припис усунути порушення земельного законодавства.
Таким чином, будівництво здійснювалось ОСОБА_4 без наявності чинного дозволу на виконання будівельних робіт та за наявності застереження про заборону розпочинати будівництво без відповідного дозволу.
Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1 ст. 3 ЦПК України).
Судом першої інстанції встановлено, що співвласники (ОСОБА_3 та ОСОБА_4.) спільно користуються спірною земельною ділянкою. Порядок користування земельною ділянкою не визначався, згоди між позивачем та відповідачем з цього питання не досягнуто.
Відповідно до ч. 4 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 ЗК України).
Разом із тим, чинний ЗК України встановлює підстави набуття права на землю шляхом передачі земельної ділянки у власність або надання її у користування (ч. 2 ст. 116 ЗК України). Проте особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
Судами встановлено, що попередні власники жилого будинку набули право власності на нього у 1992 та 1995 роках.
Згідно зі ст. 30 ЗК України 1990 року при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими обґєктами переходить і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення.
Пунктом 7 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України 2001 року передбачено, що громадяни, які одержали у користування земельну ділянку у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Порядок користування спільною земельною ділянкою визначається угодою осіб, які нею користуються.
З урахуванням наведеного апеляційному суду слід визначитись із тим, чи є позивач користувачем земельної ділянки, а, отже, належним позивачем у справі, та який згідно з ч. 4 ст. 376 ЦК України заперечує проти самочинного будівництва.
Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Полтавської області від 25 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
А.О. Лесько
М.Є. Червинська
В.А. Черненко