іменем україни
11 вересня 2013 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,
Хопти С.Ф., Червинської М.Є.,
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Четверта Дніпропетровська державна нотаріальна контора, ОСОБА_6, про визнання права власності на 1/2 частину квартири за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2013 року,
У квітні 2011 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з січня 2001 року вона проживала з ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. 4 жовтня 2002 року за спільним рішенням та за спільні кошти вони придбали квартиру АДРЕСА_1 і оформили право власності на ОСОБА_7 14 лютого 2003 року вона та ОСОБА_7 зареєструвались в квартирі, а 26 квітня 2004 року зареєстрували шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Також зазначала, ними обома квартира була прийнята до спільного володіння, користування та розпорядження, що підтверджується спільним фінансуванням на утримання житла, а також спільне фінансування і особиста трудова участь на ремонт квартири, який був завершений після смерті чоловіка. Крім того, передоплату за придбане житло була здійснена за рахунок її особистих збережень. Оскільки діти ОСОБА_7, спадкоємці першої черги на майно померлого, не визнають за нею право на 1/2 частину спірної квартири як співвласника, просила визнати за нею право власності на указану частину квартири.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачка входила до складу сім'ї ОСОБА_7 та брала трудову участь у придбанні спірної квартири, тому має право на 1/2 її частину. При цьому, застосувавши ст. ст. 356, 357 ЦК України, суд вважав, що частки у праві спільної часткової власності є рівними.
Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна, оскільки суди дійшли цих висновків із порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Судами попередніх інстанцій установлено, що з січня 2001 року ОСОБА_3 проживала з ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. 4 жовтня 2002 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 придбали квартиру АДРЕСА_1 і оформили право власності на ім'я ОСОБА_7 14 лютого 2003 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 зареєструвались в квартирі, а 26 квітня 2004 року зареєстрували шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер і відкрилась спадщина на спірну квартиру.
За змістом ст. 112 ЦК Української РСР 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин, розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
За ст. 113 ЦК Української РСР 1963 року володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом.
Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні.
Таким чином, режим спільної часткової власності характеризується тим, що кожному учаснику належить заздалегідь певний розмір частки в праві власності на спільну річ. Розмір цієї частки визначається розміром внеску кожного з учасників або розміром його трудової участі.
Розмір частки права власності в спільній речі при праві спільної сумісної власності заздалегідь не визначений. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором.
Так, ст. 17 Закону України «Про власність», чинного на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України.
Заперечуючи проти позову, відповідачі посилалися на те, що позивачка не приймала трудової участі у набутті спірного майна та не об'єднувалась з ОСОБА_7 для спільної праці і ніяких домовленостей з ОСОБА_7 на створення спільної сумісної власності не було.
На порушення вимог ст. ст. 214, 315 ЦПК України суди на зазначені положення закону уваги не звернули, не визначилися з характером спірних правовідносин, доводів сторін належним чином не перевірили, не з'ясували розміру внеску позивачки або розміру її трудової участі у придбанні спірного майна.
Крім того, пославшись на положення ст. ст. 356, 357 ЦК України про те, що частки у праві спільної часткової власності є рівними (автоматично), суди не звернули уваги на те, що ці положення діють з 1 січня 2004 року (п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України), а спірні правовідносини виникли у 2002 році, коли діяв Закон України «Про власність», оскільки позивачка і померлий ОСОБА_7 не були в зареєстрованому шлюбі, і частку у створенні спільного майна слід доводити.
За таких обставин ухвалені судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
А.О. Лесько
С.Ф. Хопта
М.Є. Червинська