15.08.2013
Справа №2/434/139/2013
ІМ'ЯМ УКРАЇНИ
(ЗАОЧНЕ)
20 червня 2013 року Артемівський районний суд м. Луганська
в особі судді Труфанової М.О.,
при секретарях Дідоха І.З., Кір"ян Д.І., Височиної А.С., Козлової З.Ю.
з участю 3-ї особи ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Луганську цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Другої Луганської державної нотаріальної контори, МКП БТІ м. Луганська (треті особи - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Дунамалян Норік Генікович) про визнання недійсними заповіту, договору дарування, свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності,
Позивачка ОСОБА_2 в 2010 році звернулася до суду із позовом до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та просила суд визнати недійсним заповіт від 12.11.1986 року, визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 05.10.2010 року, визнати за нею право власності на прибудову до будинку, вважати не пропущеним строк позовної давності для оскарження заповіту.
В період розгляду справи відповідачі ОСОБА_7 та ОСОБА_8 померли. Позивачка та її представник заперечували проти залучення до участі у справі в якості правонаступника померлої ОСОБА_7 її доньки ОСОБА_5
На виконання вимог частини 2 статті 35 Цивільного процесуального Кодексу України, суд своєю ухвалою залучив участі у справі ОСОБА_5 в якості третьої особи, яка не заявляє позовних вимог на боці відповідачів, оскільки рішення суду може вплинути на її права та обов'язки як спадкоємиці ОСОБА_7.
Позивач ОСОБА_2. в ході судового розгляду уточнила свої позовні вимоги, пред'явила позов до МКП БТІ м. Луганська, Другої державної нотаріальної контори м. Луганська, треті особи ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та просила суд визнати недійсним заповіт від 12.11.1986 року, визнати недійсним право власності на нерухоме майно в частині права власності на при будівлю, визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 12.03.1990 року визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 05.10.2010 року, визнати за нею право власності на прибудову до будинку, вважати не пропущеним строк позовної давності для оскарження заповіту. Позовних вимог до ОСОБА_5 позивачка не пред'явила. Обґрунтовує свои вимоги тим, що в жовтні 1986 року, позивачка та її чоловік за активною допомогою її батька, розпочали будівництво прибудівлі. Але було виконано роботи лише з закладення фундаменту. Прибудівля будувалася фактично в найбільшій ступені її рідним батьком, нею за допомогою її чоловіка ОСОБА_9., яке продовжувалося з жовтня 1986 року по 1989 р, з перервою на зимовий період.01.01.1989 року, позивачка з чоловіком і дітьми почали мешкати в прибудівлі, після закінчення будівництва. ОСОБА_8 та її дочка ОСОБА_7 також не приймали участі в будівництві прибудівлі, але після смерті чоловіка Позивачки ОСОБА_9. ОСОБА_8 уклала договір дарування з своєю дочкою, розуміючи той факт що при будівля їй фактично не належить, і вона оформила
право власності на себе незаконно. Крім того, вважає, що заповіт наданий ОСОБА_10 12.11.1986 року міг бути наданий тільки на майно яке на момент складення заповіту, дійсно належало заповідачу, але прибудівля якої не існувало на момент складення заповіту не могла належати на праві приватної власності ОСОБА_10 а це означає що заповідач не міг заповідати це нерухоме майно.
В судове засідання позивачка та її представник не з'явилися, про місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином. Представник позивачки надав суду заяву про слухання справи за його відсутності.
Відповідачі у судове засідання не з'явилися, своїх заперечень на позов не надали, про місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином.
Треті особи ОСОБА_3, ОСОБА_4 та приватний нотаріус Дунамалян Норік Генікович у судове засідання не з'явилися, своїх заперечень на позов не надали, про місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином.
Третя особа ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилася, забезпечила свою участь у справі через представника ОСОБА_1, який проти позову заперечував з підстав пред'явлення позову до неналежних відповідачів, пропуску позивачкою строків позовної давності для звернення до суду, необґрунтованості позовних вимог та ненадання позивачкою суду належних та допустимих доказів, якими вона обґрунтовує свої позовні вимоги.
Суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст. 224 ЦПК України.
Судом встановлено, що правовідносини в частині створення спірного домоволодіння за обставин, зазначених позивачкою в обґрунтування своїх позовних вимог, врегульовані Законом України «Про власність» від 07.02.1991 року, Кодексом Про шлюб та сім'ю України від 20.06.1969 року, Цивільним Кодексом Української РСР від 1963 року.
Так, статтею 17 Закону України «Про власність» - встановлено, що майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Стаття 22 Кодексу про шлюб та сім'ю встановлює, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Статтею 524 Цивільного Кодексу УРСР визначено, що спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом, при цьому згідно статті 529 Цивільного Кодексу УРСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.
Так, обґрунтовуючи свій уточнений позов тим, що частина домоволодіння була створена спільною працею Позивачки, її чоловіка та її батька, позивачка фактично обґрунтовувала позов тим, що саме цими особами було набуте право спільної сумісної власності на новостворене майно. Таким чином, саме названі три особи мали б завчасно оформити на себе право власності на новостворене майно. Натомість, двоє цих осіб померли, що обумовлює настання певних наслідків. Так, після смерті батька Позивачки вона, розуміючи, що він за життя фактично набув у власність частину домоволодіння, мала всі правомочності здійснити своє право на спадкування належної йому частки як спадкоємиця першої черги за законом, натомість доказів вчинення цих дій суду не надано. Крім того, в своєму позові Позивачка наголошує на тому, що з 2001 року вона була розлучена з ОСОБА_9 Таким чином, саме з 2001 року Позивачка мала всі правомочності здійснити поділ спільно нажитого майна подружжя - виділивши собі в судовому порядку ту частину домоволодіння, яка на її думку була створена її подружжям, натомість, доказів вчинення таких дій суду не надано.
Не заслуговують на увагу та відхиляються судом твердження позивачки про необхідність визнання заповіту від 12.11.1986 року недійсним, на підставі того, що за ним ОСОБА_8 успадкувала майно, якого не існувало на момент складення заповіту, виходячи з такого. Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як односторонній правочин заповіт вважається дійсним після того, як заповідач у встановленому порядку і в належній формі виявить свою волю, при цьому заповідач може наділити своїх спадкоємців лише тими правами та обов'язками, які йому належать або будуть належати на день смерті. Відповідно
до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами
Української РСР (Затверджена наказом МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РСР від 31 жовтня 1975 р. N 45/5), яка була чинною на момент посвідчення заповіту ОСОБА_10, державний нотаріус посвідчує заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог статей 541 (Нотаріальна форма заповіту), 543 (Підписання заповіту іншою особою) Цивільного кодексу і особисто подані ними державному нотаріусу. Посвідчення заповітів через представників, а також одного заповіту від імені кількох осіб не допускається (п. 97). При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається (п.98).
Таким чином, суд вважає, що заповіт складається не на майно, яке належить спадкодавцю на момент його складання, а на майно, яке належатимете спадкодавцю на момент його смерті.
Судом також не приймаються до уваги твердження позивачки про те, що ОСОБА_8 не мала права успадковувати спірне домоволодіння після смерті свого чоловіка через неприйняття участі в його будівництві, оскільки ОСОБА_8 набула права власності на домоволодіння не в результаті прийняття чи неприйняття участі в будівництві, а в результаті спадкування за заповітом. З цих же підстав суд відмовляє в позові в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12.03.1990 року.
Не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду і вимоги позивачки в частині визнання недійсним договору дарування, адже позивачкою не доведено належними та допустимими доказами, що оспорюваний договір дарування не відповідав вимогам чинного законодавства України.
Судом встановлено, що п'ятого жовтня 2010 року на підставі договору дарування житлового будинку (А.с.8), нотаріально посвідченого 05.10.2010 року № 2592 ОСОБА_7 отримала в дар від ОСОБА_8 житловий будинок АДРЕСА_1 Вказаний договір укладений в письмовій формі, нотаріально посвідчений та зареєстрований у встановленому законом порядку, за формою і змістом відповідає вимогам цивільного законодавства, відповідав внутрішній волі сторін, а отже підстав для визнання його недійним суд не вбачає.
Щодо визнання недійсним права власності на нерухоме майно, суд вважає, що в цій частині позовних вимог позивачка обрала неналежний спосіб захисту, адже недійсним може бути визнано лише правочин, на підставі якого набуто право власності, а не само право власності (ст.. 16 Цивільного Кодексу України), що є підставою для відмови в позові в цій частині.
Суд вважає, що позивачкою пропущено строк позовної давності для звернення до суду із позовом про визнання заповіту недійсним та визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12.03.1990 року, виходячи з наступного.
В обґрунтування позову в редакції від 17.02.2011 року (А.с. 30), Позивачка зазначила що з 01.03.1995 року, вона знала про те, що ОСОБА_8 мала намір відчужити частину свого нерухомого майна - прибудову на користь Позивачки, а тому і знала про те, що право власності на спірне майно (прибудову) вже було зареєстроване за ОСОБА_8
Відповідно до статті 71 ЦК України загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Аналогічні положення встановлюються статтею 257 Цивільного Кодексу України.
Стаття 76 ЦК України УРСР 1963 р., (який діяв станом на 01.03.1995 року ), визначає, що перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.
Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За статтею 261 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Стаття 253 ЦК України встановлює, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності
починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Судом встановлено, що Позивачка достеменно знала про факт порушення свого права на отримання у власність частини нерухомого майна - прибудови саме з дати видачі довідки характеристики БТІ - з 01.03.1995 року, і саме цей факт вона визначила як доказ в своєму позові.
Відповідно до статті 267 Цивільного Кодексу України (ч.4), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до вимог ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що позивачкою по справі не надано суду належних та допустимих доказів таким обставинам:
- будівництво частини спірного домоволодіння здійснювалося позивачкою ОСОБА_2., її батьком та чоловіком;
- неприйняття участі в будівництві спірного домоволодіння ОСОБА_8 та ОСОБА_10;
- наявність угоди між ОСОБА_10, ОСОБА_9 та ОСОБА_2. на отримання дозволу на будівництво саме в інтересах ОСОБА_9. та ОСОБА_2.;
- наявність хвороби ОСОБА_10., яка унеможливлювала його участь у будівництві прибудови до спірного домоволодіння;
- наявність погодження з ОСОБА_8 на адресу Позивачки та Третіх осіб щодо початку дуже значного та матеріально дуже затратного ремонту всього будинку;
- наявність наміру ОСОБА_8 уточнити ідеальної житлової площі з подальшим відчуженням на будь-яких умовах житлової площі прибудови у власність Позивачки.
Ці обставини, відповідно до положень ст.ст. 10, 60, 61 ЦПК України, підлягають доказуванню на загальних підставах належними та допустимими засобами доказування.
Посилання представника позивачки про те, що ОСОБА_5 не є спадкоємицею ОСОБА_7 в частині спадкування права на спірний будинок, оскільки не отримала свідоцтво про право на спадкування на нього, не приймаються судом до уваги, виходячи з наступного.
Так, згідно з Листом Третьої Луганської державної нотаріальної контори №1744-01/16 від 10.11.2012 року (А.с. 209), після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 була заведена спадкова справа №187/2012, згідно з матеріалами якої із заявою про прийняття спадщини за законом зверталася її дочка гр.. ОСОБА_5, якій були видані свідоцтва про право на спадщину за законом.
Згідно п. 208 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 03.03.2004 за N 20/5, чинної на час даних правовідносин, прийняття і відмова від спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового майна. Спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої частини відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.
Згідно вимог ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за законом і за заповітом.
Відповідно до ч. 1 ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
Відповідно до вимог ст. ст. 1269-1270 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини протягом шестимісячного строку з часу відкриття спадщини.
Зібрані по справі докази вказують, що померлій належали квартира та житловий будинок, спадщина не визнана відумерлою, право власності спадкодавця не припинено, відповідно до ст.1296 ЦК України.
Відповідно до ст. 346 ЦК України однією з підстав припинення права власності є смерть власника, окрім цього, згідно ч. 4 ст. 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.
Відповідно до ст.392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, вважається таким, що прийняв усю спадщину, оскільки згідно ч. 1 ст. 1268 ЦК України спадщина може бути або прийнята, або не прийнята. Прийняття спадщини з умовою чи із застереженням не допускається.
Представник третьої особи ОСОБА_5 наголошував на тому, що саме ОСОБА_5 є належним відповідачем в даній справі як правонаступник померлої ОСОБА_7, оскільки успадкувала спадщину після її смерті. Стаття 33 Цивільного процесуального Кодексу України встановлює, що суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Таким клопотань від позивача та її представника не надходило. Непред'явлення вимог до правонаступника в цьому випадку є підставою для відмови в позові.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 10, 11, 16, 60, 209, 212, 214-215, 218, 224-233 ЦПК України, суд
У позові ОСОБА_2 до Другої Луганської державної нотаріальної контори, МКП БТІ м. Луганська (треті особи - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Дунамалян Норік Генікович) про визнання недійсними заповіту, договору дарування, свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності, відмовити за необгрунтованістю.
Рішення може бути переглянуто судом за письмовою заявою відповідача, яку він може подати до суду в 10 денний строк з дня отримання копії рішення. За відсутності заяви відповідача про перегляд заочного рішення, після вказанного строку рішення набирає законної сили.
Суддя М.О. Труфанова