ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
02 липня 2013 року 17:17 № 826/8075/13-а
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі Головуючого судді Погрібніченка І.М., суддів Амельохіна В.В., Шулежка В.П., при секретарі судового засідання Медведєвій А.С. та за участю: позивача ОСОБА_1 та представників: позивача - ОСОБА_2., відповідача - Салімського О.В., за участю перекладача - ОСОБА_3. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України
про визнання неправомірним та скасування рішення від 29 березня 2013 року № 188-13, зобов'язання вчинити певні дії, -
На підставі ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 02 липня 2013 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом про:
- визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 188-13 29.03.2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язання Державну міграційну Службу України прийняти рішення щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В судових засіданнях позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням вимог Закону, без детального вивчення обставин особової справи позивача та ситуації, що склалась у країні його походження.
Відповідач, проти задоволення позову заперечив посилаючись на те, що оскільки позивач добровільно покинув свою країну, щоб поселитися в іншому місті, то відповідно до п. 62 УВКБ ООН від 1992 р. «Керівництвом по процедурі і критеріям визначення статусу біженця», він є економічним емігрантом, а не біженцем. А тому, відповідач, при прийнятті рішення діяв у спосіб та в межах повноважень, передбачених чинним законодавством.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення їх представників, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
19 листопада 2012 року на підставі звернення позивача Управлінням державної міграційної служби України в Чернігівській області прийнято наказ № 182 «Про прийняття до розгляду заяви Громадянина Ірану про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
07 грудня 2012 року Управлінням державної міграційної служби України в Чернігівській області прийнято наказ № 196 «Про оформлення документів для вирішення питання громадянина Ірану біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
07 лютого 2012 року Управлінням державної міграційної служби України в Чернігівській області складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду вищевказаного висновку, відповідачем прийнято рішення від 29 березня 2013 року № 188-13 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що останнього повідомлено листом № 74.01-Д-290 від 18 травня 2013 року.
Незгода з вказаним рішенням обумовила звернення позивача до суду з адміністративним позовом.
Оцінивши за правилами статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва не погоджується з доводами ОСОБА_1, виходячи з наступного.
Спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні є Закон України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI.
Пунктом першим ст. 1 Закону № 3671-VI визначено, що біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 вказаної статті Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитись в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною п'ятою ст. 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно ст. 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно із ч. 1 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (ч. 7 ст. 7 вказаного Закону).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
У ч. 1 ст. 10 Закону № 3671-VI визначено, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Частиною п'ятою ст. 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка отримала повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала право на його оскарження, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо немає інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ч. 16 ст. 10 Закону № 3671-VI).
З матеріалів справи вбачається, що позивач 19.11.2012 р. звернувся до Управління ДМС України у Чернігівській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування вказаної заяви, ним було зазначено, що причиною виїзду з країни громадянської належності стало побоювання за своє життя через переслідування державними силовими органами.
Водночас, з досліджених матеріалів особової справи ОСОБА_1, судом встановлено, що позивач прибув до України в 2005 році на підставі паспорту громадянина Швеції та бізнес-візи, вперше за захистом в Україні звернувся в 2005 році. Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 18 грудня 2007 року № 1117 позивачу було відмовлено в наданні статусу біженця в Україні.
Вказане рішення позивачем було оскаржено до Окружного адміністративного суду м. Києва, який своєю постановою від 02 червня 2008 року, відмовив позивачу у задоволенні позовних вимог. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 вересня 2009 року апеляцій скаргу на постанову суду від 02 червня 2008 року, яка була залишена без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2011 року, залишено без розгляду.
Окрім цього, встановлено, що позивач залишив країну походження ще у 1982 році з причин переслідування його правоохоронними органами за нібито тренування членів Моджахедин - э Халк, яка є антиурядною терористичною організацією у Ірані, за що був затриманий та підданий звинуваченню. Втім відповідних доказів позивачем з вказаного приводу надано не було.
Судом також встановлено, що до прибуття в Україну останній перебував та проживав в Пакістані, Туречинні, Австралії, Канаді, Норвегії, Швеції. За наданням статусу біженця звертався в Австралії, Норвегії, Швеції та Бельгії, проте офіційно такого статусу йому надано не було.
У Ірані ОСОБА_1 працював викладачем карате, в політичних партіях не перебував, невійськовозобо'язаний.
Позивачем в підтвердження своїх позовних вимог надано доповідь Генерального секретаря про положення в справах прав людини в Ісламській Республіці Іран від 01.08.2008 р. та доповідь Amnesty International 2012 року.
Водночас, вказані документи судом не беруться до уваги як належні, з огляду на наступне.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців, до якої Україна приєдналася 10 січня 2002 року та статті 1 Закону України «Про біженців» визначається наступні підстави, за наявності хоча б однієї з яких особа має право отримати статус біженця:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому, немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
З матеріалів справи та наданих позивачем документів, судом встановлено, що ОСОБА_1 за жодною з конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують подій переслідування саме позивача.
Окрім цього, аналіз матеріалів особової справи з урахуванням інформації по країні походження та індивідуальних обставин свідчать, що не існує розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності.
Суд також зазначає, що відповідно до п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) який дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, зазначено, що якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Водночас, якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
За вказаних підстав, та враховуючи наведені норми, суд приходить до переконання, що позивач є економічним мігрантом, а не біженцем.
Враховуючи викладене вище, відповідачем правомірно відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому підстав для скасування рішення 29 березня 2013 року № 188-13, у суду немає.
При цьому, суд також зазначає, що позивачем нових доказів в обґрунтування позовних вимог, ніж ті, які досліджувалися Окружним адміністративним судом м. Києва при винесені постанови від 02 червня 2008 року, не надано.
Окрім цього, суд зазначає, що оскільки вимога щодо зобов'язання Державну міграційну Службу України прийняти рішення щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є похідною від попередньою, остання до задоволення також не підлягає.
Частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. ст. 69, 70 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Під час розгляду справи доводи позивача були спростовані.
Враховуючи вищезазначене, суд всебічно, повно та об'єктивно, за правилами, встановленими ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представників сторін по справі, вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими, а тому у задоволенні адміністративного позову слід відмовити повністю.
Враховуючи положення ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, відшкодування судового збору позивачу не підлягає.
Керуючись ст. ст. 69-71, ст. 94, ст. ст. 158-163, ст. 167, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Головуючий суддя І.М. Погрібніченко
Судді: В.В. Амельохін
В.П. Шулежко
Повний текст постанови виготовлений та підписаний 08.07.2013 р.