"29" травня 2013 р. м. Київ К/9991/91556/11
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Ситникова О.Ф.,
Весельської Т.Ф.,
Тракало В.В.,
провівши попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_4 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання дій та бездіяльності протиправними за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2011 року, -
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправними дії та бездіяльність посадових осіб суб'єкта владних повноважень, які виразилися у ненаданні належних відповідей на інформаційні запити від 31.07. 2010 року та 02.09.2010 року; зобов'язати протягом 15-ти днів надати, відповідно до законодавства, належну обґрунтовану відповідь (інформацію) на інформаційні запити від 31.07.2010 року та 02.09.2010 року.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2011 року залишено без змін постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 листопада 2010 року, якою у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2011 року, позивач звернувся з касаційною скаргою, в який просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів, в межах ст. 220 КАС України, дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 31.07.2010 року позивач направив до Міністерства внутрішніх справи України інформаційний запит, яким на підставі положень статті 34 Конституції України, статей 5, 9, 28, 29, 32, 33 Закону України «Про інформацію» просив повідомити чи можна громадянина України, котрий проходить службу в органах внутрішніх справ України і котрий перебуває на лікуванні в лікувальному закладі в тяжкому стані, без його відома, без його згоди, всупереч його волі під час перебування цього працівника міліції на лікуванні у лікувальному закладі - відряджати з Міністерства внутрішніх справ України в розпорядження Головного управління МВС України в місті Києві чи будь-якого іншого управління МВС України? У випадку існування нормативно-правового акта, котрий суперечить Конституції України - щодо заборони примусової праці в Україні, - просив надати письмову інформацію про цей нормативно-правовий акт.
21.08.2010 року Міністерство внутрішніх справ України листом за № 6/1/1-4531 повідомлено заявника, що питання зазначені у зверненнях регулюються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 року № 114, та наказом МВС України від 06.02.2001 року № 85 "Про затвердження Положення про діяльність військово-лікарської комісії та Порядку проведення військово-лікарської експертизи і медичного огляду військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу в системі МВС", зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.02.2001 року за № 164/5355. Додатково проінформовано, що до компетенції МВС України не відноситься тлумачення законодавчих актів, які є доступними для загального користування.
На повторний інформаційний запит позивача від 02.09.2010 року листом № 6/1/1-1604/1 від 29.09.2010 року відповідач повідомив адресата про те, що за результатами розгляду попереднього звернення аналогічного змісту останньому направлялася відповідь за вихідним №6/1/1-4531 від 21.09.2010 року.
Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що відповідач діяв відповідно до вимог чинного законодавства, надавши відповідь по суті, в межах своїх повноважень та компетенції, у термін, передбачений законом.
З таким висновком погоджується і колегія суддів Вищого суду України, на підставі наступного.
Статтею 40 Конституції України встановлено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Частиною другою статті 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Згідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про звернення громадян», громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Відповідно до п.1, п.6 ч.1 ст.19 Закону України «Про звернення громадян», органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги, письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення.
Згідно до ч.1 ст.20 Закону України «Про звернення громадян», звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
Як вірно встановлено судами, в оскаржених діях відповідача порушень законодавства щодо ненадання або порушення строків надання позивачу відповідей на подані ним звернення не вбачається.
Закон України «Про інформацію»и закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.
Відповідно до положень статті 9 Закону України «Про інформацію» всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.
Тому аналізуючи викладені вище обставини в їх сукупності, колегія суддів вважає безпідставним твердження позивача про допущення відповідачем бездіяльності при розгляді його інформаційних запитів, оскільки на запит позивача від 31.07.2010 року відповідачем надано відповідь, що викладено у листі № 6/1/1-4531 від 21.08.2010 року. При цьому, зазначена відповідь є належною, оскільки заявнику повідомлено, якими нормативно-правовими актами регулюються відносини, визначені в запиті.
Разом з тим, твердження позивача, що отримана інформація не є вичерпною відповіддю на його питання, не заслуговує на увагу, так як при ініціюванні запиту позивачем не наведено детальні та конкретні обставини, що мали місце в кожній окремій спірній ситуації щодо визначеної особи для можливості їх оцінки в сукупності та надання відповіді, що стосується такої окремої ситуації. Окрім того, позивач вимагає фактично надати інформацію, щодо обставин, які оцінено позивачем у своєму звернені.
З огляду на те, що запитом від 31.07.2010 року позивачем ініційовано питання про правила та порядок проходження публічної служби та перебування на лікуванні військовослужбовців без деталізації конкретного випадку, та з оцінкою обставин позивача, відповідачем обґрунтовано надано відповідь заявникові, якою визначено законодавство України, що регулює такі відносини в загально-правовому порядку. При цьому вказану інформацію можливо реалізовувати для здійснення позивачем своїх прав, свобод і законних інтересів. Проте, надання оцінки, в тому числі правової, суб'єктом владних повноважень, який надає таку інформацію, відносно останньої, законом не передбачено.
Також колегія суддів погоджується з прийнятим відповідачем рішенням, оформленим у формі листа № 6/1/1-1604/1 від 29.09.2010 року, оскільки позивачем було повторно ініційовано запит вже розглянутих питань.
Отже, враховуючи, що терміни надання відповіді відповідачем не порушено, а також зважаючи на обґрунтовану відповідь Міністерства внутрішніх справ України, колегія суддів вважає, що відповідачем надана відповідь позивачу по суті, в межах своїх повноважень та у термін, передбачений законом.
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, вважає, що постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 листопада 2010 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2011 року ґрунтуються на вірно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, доводи викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків суду попередніх інстанції, тому підстави для скасування або зміни рішень відсутні.
Відповідно до ч.1 ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись ст.ст.220, 220-1, 223, 224, 231 КАС України, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 листопада 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2011 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає.
Судді: О.Ф. Ситников
Т.Ф. Весельська
В.В. Тракало